«В своїй хаті своя й правда...»

Насправді ж у громадських організаціях обговорення тільки розпочинається. Винятком хіба що є сумнозвісне, як на мене, проросійське політичне об’єднання «Жінки за майбутнє» на чолі з пані Тетяною Макогоненко, яке є відданим апологетом «русского міра». У місті добре пам’ятають, що саме це політичне утворення в 2004 році входило до об’єднання на підтримку В. Януковича. В той час особисто Макогоненко у місті контролювала вибори, які відзначилися небувалими фальсифікаціями. До цього об’єднання ввійшли переважно члени «Общественной организации «Любава», яка займається благодійною діяльністю і яку очолює та ж особа. Як розповіли члени «Любавы» місцевому інформагентству «Южный округ» (чи не на честь одного з восьми округів РФ назвалися?), окрім благодійної діяльності, головним для себе організація вважає боротьбу за мир. Для цього вони й підписи збирають, і навіть на симпозіуми (?) їздять. І тут важливо зрозуміти: миру на яких умовах вони очікують?

Та нині у «Любавы» додався ще один клопіт — боротися проти перейменування міста. І цю боротьбу інакше, як проросійським шабашем, не назвеш. 11 листопада поблизу супермаркету «Копійка» Т. Макогоненко особисто організувала збір підписів проти будь-якого перейменування міста. Допомагали їй у цьому Єлєна Журавська, яка полюбляє виставляти свої фото на тлі російського триколора, а ще якась особа, яка істеричними вигуками привертала увагу перехожих. У тих вигуках — з навмисно зіпсованими, перекрученими українськими словами — відчувалася люта агресія проти державної мови.

Очевидно, якби місцева влада ретельніше стежила за дотриманням у місті Закону про державну мову, зокрема в тій же «Копійці», «АТБ» тощо, такого б не сталося.

Здивувала своєю позицією щодо перейменування директорка міського музею пані Тетяна Єрошенко-Афанасьєва. В часописі «Новини Южного» від 3 грудня вона запевняє, що за 40 років запозичена з російської мови назва «Южне» асимілювалася в українську мову і не ріже слух. Це не так. Кожному, хто з повагою ставиться до мови як до символу державності, — ріже, та ще й як ріже!

Упродовж трьох століть царат прагнув всіляко асимілювати наш народ, стерти очевидні відмінності менталітету між росіянами та українцями; Емським та іншими указами забороняв українську мову; сімдесят років прагнули асимілювати нас совєти, навіть словники переписували для цього. Але ж не вдалося! Ми зберегли свою ідентичність і свою мову. Дивно, що пані директорка, український філолог за фахом, про все це забула.

Наразі апологети «русского міра», а з ними вкупі й просто несвідомі мешканці міста — можливо, через свою інертність та силу звички — вперто намагаються закріпити російську назву, забуваючи при цьому, що ті колишні працівники ОПЗ (а було їх 781), які цю назву ініціювали, були громадянами іншої держави, котрої нині не існує. То за що ми тримаємося? Де наші пріоритети? У країні, де восьмий рік іде війна з російським окупантом, а на кордонах стоять численні війська РФ, готові в будь-який момент здійснити зухвале вторгнення (найперший удар ворога може бути по лінії Коблеве — Южне — Фонтанка), інертність влади та будь-яка асиміляція з мовою ворога недопустимі!

Мерії міста потрібно з усією відповідальністю підійти до питання перейменування. Топоніміка — це наукова дисципліна, яка використовує сукупні дані кількох галузей знань. Отож необхідно провести фахові консультації й залучити до цього географів, істориків, краєзнавців та мовознавців, а ще — представників культурно-просвітницької сфери, справжніх патріотів, волонтерів і захисників країни, які не зі слів знають ціну «русского міра».

А для людей поважного віку, які так бояться перейменування, варто провести роз’яснювальну роботу через місцеві ЗМІ, ближче познайомити їх зі славною історією Північного Причорномор’я, адже багато наших нинішніх сусідів переїхали до нас з інших земель.

Історія нашого краю — і прадавніх часів, і славетної козацької доби — може надихнути нас на гідну, яскраву назву для міста. Ці землі, де розташовані с. Сичавка (в минулому — Олександрівка) та м. Южне, колись належали величавій Ольвії. Про це свідчать знайдені археологами артефакти, які зберігаються в шкільному музеї НВО ім. В. Чорновола. Тут у 1708 році в селищі Олександ-рівка, разом зі шведським королем квартирував визначний діяч України гетьман Іван Мазепа. Звідси козацьке військо під проводом отамана Захарія Чепіги рушило на взяття турецької фортеці Хаджибей. У її штурмі брали участь шість козацьких полків і лише два батальйони російського війська під началом Й. де Рибаса. Загальною операцією керував генерал Гудович, родом з Полтавщини. Флотилія полковника С. Білого завдала поразки турецькому флоту, при цьому одне судно потопила й одне взяла в полон. У своєму рапорті генерал Гудович похвалив чорноморських козаків за сміливу та старанну службу, відзначив полковників З. Чепігу і С. Білого, хорунжого О. Височана, старшин П. Чайківського, А. Білого, І. Сербіна, а також підполковника А. Головатого. Саме перемоги чорноморців наблизили закінчення війни. Боротьба за визволення поневолених земель Північного Причорномор’я від турецького панування завершилася. А вирішальну роль у цьому відіграло Чорноморське козацьке військо.

Нашою — українською — кров’ю полита ця земля. І кожен українець, що мешкає на ній, повинен шанувати славу своїх предків і назавжди розпрощатися з хворобливими ілюзіями, продукованими РФ, про створення Новоросії. Якщо хтось ще має такі ілюзії…

Отож для тих, хто знає нашу правдиву славну історію, а не послуговується побрехеньками Кремля, є з чого вибрати врешті-решт назву рідного міста, а не нав’язану нам в роки тоталітаризму. Бо «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — як заповідав наш пророк Тарас Шевченко.

Олесь ЧАЙКІВСЬКИЙ,
письменник, просвітянин, краєзнавець.