«Бикуючі» українофоби

До речі, тоді Солоненко хоч і впав на землю, не втратив свідомості й знайшов у собі сили викликати поліцію. Та діяла професійно, і нападників було затримано. Непоганий для Донбасу результат! Але щоб довести справу до суду і виграти його, коломиянину треба було ще досить довго залишатися в Краматорську. А це — самі розумієте… Не з нашими фінансами і не з нашим рівнем взаємовиручки.

Інший приклад. Хамуватий «джентльмен» причепився до молодої одеситки, телефон якої був із тризубом і синьо-жовтим прапором на корпусі девайсу: «Ах ты ж с.. бендеровская!». Ображена волонтерка зробила бугаєві зауваження. Проте ніхто в маршрутці не ризикнув заступатися за мініатюрну жінку, на яку насувався кремезний дядько. Довелося викручуватися самій. Волонтерка рефлекторно вдарила «ватника» по гомілці, а потім і вище. Спокійно вийшла з маршрутки під схвальний галас пасажирів. Ніби й непогано закінчилося, але ж про який комфорт для україномовних одеситів у такому разі може йти мова?

Знаю й інший випадок. Одеський «ватан» причепився до двох киян-пенсіонерів, в одного з яких на футболці був напис «Київ». Так прямо і сказав: «Сними вот это!». Уявляєте рівень українофобії? До старшого — на «ти» і тикаючи пальцем у груди… Хто б це у Вроцлаві чи Гданську дозволив собі вимагати в перехожого зняти футболку з написом «Варшава»? А кого б у Чехії дратувало слово «Прага»? Хто б у Франції не дав по пиці нахабі, якого дратує слово «Париж» та французька символіка?

От я й кажу, що «бикуючі сепари» є непоганими датчиками настроїв в українському суспільстві. Додам, що випадок в одеській маршрутці стався у 2019-у, а киян і Миколу Солоненка образили за рік до того.

Чому те, що абсолютно неможливе в Польщі, нерідко трапляється в Україні? Тут де-кілька причин: і постійно нависаюча імперська тінь Росії, і велика різниця в регіональних настроях (Москва її постійно підтримує), а ще — віковічна українська роз’єднаність. Далеко не всі ветерани вірять у користь різних об’єднань. Не кажучи вже про неофітів, яких останнім часом побільшало. Ми — нація патріотів-одинаків, як це не сумно визнавати.

І це при тому, що навіть мінімальні зусилля, витрачені на об’єднання, зазвичай винагороджуються вагомим позитивним результатом. Лише до великих груп людей прислухається влада! І лише тоді дещо робиться.

А наше життя постійно підкидає цікаві випадки. Скажімо, тепер одесити пікетують владні установи столиці. І це не корінні одесити, а біженці з Донбасу, які після втрати рідних домівок уже багато років проживають в Одесі. А з 2016-го — конкретно по вулиці Успенській, 4. Очевидно, компактне проукраїнське поселення не влаштовує місцеву владу. Тому робляться спроби їх звідти виперти. Вже понад місяць, як відрізали світло. Якщо людей (а серед них є й активні захисники нашої держави) випхають узимку на вулицю, то може статися соціальний вибух. Одеська влада завинила перед суспільством у тому, що, толеруючи «сепарів», які ненавидять Україну (в Інтернеті достатньо відеороликів, де ці особи з перекошеними обличчями висловлюють свої людиноненависницькі погляди), аж ніяк не сприяє формуванню якоїсь альтернативи.

Нехай би цей одеський проукраїнський острівець жив і далі! Кому він заважає? Та точно нікому, крім ворогів нашої держави. До того ж, мешканці вже купу грошей вклали у ремонти.

Як на мене, то ці донецькі не використали одну можливість. Вони могли б, починаючи з 2014 року, ходити на одеські «сепарські» тусовки і пропонувати їх найбільш одіозним та галасливим учасникам обмін квартирами. Житлову площу в ОРДЛО — на Одесу. Мовляв, любите «русскій мір», то возз’єднуйтеся з ним! А нам Україна дорожча. І все це на камеру.

Певен, що радикалізм українофобів різко пішов би на спад. І це підготувало б непоганий ґрунт для діалогу патріотичних донеччан з одеською владою. Й офіційний Київ був би «за». Думаю, мільйони людей по всій Україні співчували б вимушеним переселенцям, які ефективно проводять свою маленьку АТО в глибокому тилу.

Від патріотичної громади Одеси вимагалося б лише одне: захист активістів. Ну і ще — висвітлення у ЗМІ. Висвітлення у всеукраїнському масштабі позитивно впливало б на настрої людей. І тоді рідше траплялися б такі трагедії, як убивство україномовного Артема Мірошниченка в Бахмуті та звіряче побиття батька й сина Голубенків у Покровському райо-ні Донеччини.

Необхідна системна «інвентаризація» агресивних українофобів. Було б добре, якби у структурі СБУ існував підрозділ, що займався б найрезонанснішими випадками. Бо як підібратися до великих антиукраїнських груп, якщо навіть «екстремістські» одиниці не приборкані? Не лише офіцери-оперативники тут потрібні, а й фахові психологи та журналісти, адже регулярне інформування у ЗМІ, що такий підрозділ існує і робить свою справу, матиме відчутний результат.

Парадоксально, але надто агресивні українофоби могли б зіграти й позитивну роль. Бо ж і Путін, не бажаючи того, згуртував більшість українців. Важливо не лише навчитися захищатися, а й креативно використовувати надмірну агресію внутрішнього ворога.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.