У Перешори, до Чикаленка

Цьогоріч одним з перших відвідав Перешори завідувач Ананьївського історико-художнього музею ім. Євгена Столиці Олександр Шхалахов. Він навіть намагався втілити ідею відомого літературознавця Володимира Панченка встановити в Ананьєві меморіальну дошку Є.Х. Чикаленку, який тут деякий час жив і навчався, започаткував у місті публічну бібліотеку, жертвував чималі кошти на благодійність. Не байдужий до історії рідного краю, музейник навіть виготовив декілька футболок з принтом «Чикаленко».

Влітку з донькою Дариною Олександр Шхалахов здійснив велосипедний тур у Перешори. Ось що він повідав про ту мандрівку:

— Перешори і Мардарівка перебували у складі Ананьївського повіту Херсонської губернії. Звідти до повітового міста далеченько, але життя батька, дядька (вони працювали у суді) та самого Євгена Харлампійовича нерозривно пов’язані з Ананьєвим. Вдалося знайти документальне підтвердження того, що Євген Чикаленко співпрацював із тодішньою повітовою владою: надавав рекомендації щодо економічного розвитку повіту, подарував для започаткування бібліотеки земства біля пів тисячі книг зі свого зібрання, а також, за поки що непідтвердженими свідченнями, родина жертвувала кошти на побудову гімназії та собору в місті.

Про цю поїздку я мріяв досить давно. Знав наперед, що, крім руїн церкви, яку побудувала у селі сім’я Чикаленків, та прекрасних пейзажів, сьогодні вже нічого не нагадує про роки, описані в знаменитих «Спогадах» Євгена Харлампійовича. Але побувати там особисто дуже хотілося. Тому, вибравши два літніх дні, в які нам не обіцяли дощів, й узявши із собою намет для проміжної ночівлі, ми вирушили в путь. Дорогою протяжністю понад 50 кілометрів довелося також побувати в селах Новоселівка та Кочурівка (поповнювали запаси води і провізії). Природа в ці дні перебувала на піку літа й щедро обдаровувала враженнями, але потрібно визнати, що спека під 32 градуси, а ще нескінченні підйоми й спуски «помереженої» вибоїнами «полтавської» траси створювали певні незручності…

Коли ми добралися до села і вийшли до руїн церкви, яка височіє над дорогою, були вражені величністю навіть того, що залишилося, – товщиною стін та цікавою архітектурою цієї сакральної споруди. Десь вдалині, у полі, комбайн збирав пшеницю, в повітрі носилася мошкара, нестерпно палило сонце, і стало трохи сумно від того, що бажання Євгена Харлампійовича Чикаленка про те, щоб його прах розвіяли над цією землею, так і не було виконано...

Зворотний шлях до Ананьєва ми подолали у старенькому «москвичу» (допомогли рідні з Ананьєва), на даху якого мирно відпочивали наші вірні «коні». Як то кажуть, втомлені, але ща-сливі ми повернулися додому.

…За віру в рідну історію, мову, культуру, за участь в українській студентській «Громаді», за неприховані критичні погляди на політику імперської Росії Чикаленко був під пильним оком тодішнього режиму. Не оминули його й арешти. На щастя, заслання відбував у рідних Перешорах. Освічений землевласник та агроном, він узявся за написання підручників. Так побачили світ його «Розмови про сільське господарство» (1897), книжка, яка багато років служила головним посібником для українських селян.

Як відомо, Євген Чикаленко створив і почав видавати власним коштом першу в Російській імперії щоденну (!) україномовну газету «Рада», котра виходила у світ із 1906 по 1914 роки. У цій газеті він об’єднав усі кращі літературні й інші творчі сили пригнобленої нації. Це він згуртував довкруж себе Лесю Укра-їнку, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Олену Пчілку, Олександра Олеся, Миколу Вороного, Бориса Грінченка, Миколу Лисенка, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, всю найпотужнішу тодішню журналістську рать. Серед авторів були Симон Петлюра, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Спиридон Черкасенко і навіть юний Павло Тичина…

20 червня 1929 року «будитель української нації», благодійник і меценат національної культури Євген Харлампійович Чикаленко ступив у вічність у празькій загальній лікарні. Перед смертю він заповідав його тіло кремувати, а попіл перевезти в Україну, аби розвіяти на ланах побіля рідного села Перешори. За різних причин духівницю не виконали. 25 червня 1929-го у крематорії Ольшанського цвинтаря в Празі тіло спалили за присутності сина Левка й двох зятів, які приїхали з-за кордону, приятелів і знайомих. Урна з прахом Євгена Чикаленка встановлена в колумбарії на цвинтарі в Подєбрадах. Не в Україні, де бажав упокоїтися, зате поруч з побратимами, які спочивають там же: правником, викладачем Київського університету Ростиславом Лащенком, істориком мистецтва, членом Української Центральної Ради, ректором Українського вільного університету Дмитром Антоновичем, дипломатом, членом Української Центральної Ради Костем Мацієвичем, ботаніком, директором Міністерства народного господарства УНР Володимиром Чередіївим, скульптором Михайлом Бринським, мовознавцем Агенором Артимовичем, письменницею Валерією О’Коннор-Вілінською.

Якою була ідея життя Євгена Чикаленка? Про це розмірковує директорка туристичної агенції «Київські фрески» Анжела Савченко, яка побувала у Перешорах восени:

— Навіщо я їду в місця, де нічого не збереглося: ні хати, ні навіть фундаментів? Мабуть, тому, що місця пам’яті мають в рази більшу силу, потужну емоційну складову, доторк до яких спричинює катарсис, переживання чужого болю, переосмислення свого життя, власних цінностей.

Наприклад, десятки моїх колег стали дослідниками польської та єврейської історії в Україні.

А щодо свого? До своїх, забутих, не згадуваних… Дасть Господь, доростаємо потроху. Один з них — Євген Чикаленко, той, хто «любив Батьківщину до глибини своєї кишені».

Любов до України до «глибини кишені», як у Чикаленка, починалася з овець, саду, винограду, чорного пару і сіяних трав. А я воджу туристів, інакше не зароблю на нові колеса і солярку для відкриття нових доріг. У безлюдних Перешорах мені не бракує музею. Тут є значно більше — унікальна можливість відчути усіма чуттями красу і силу херсонського (одеського) степу, з’єднатися мисленно з людиною, чиє достойне життя, віддане Україні, закінчилося у чеських Подєбрадах.

У своєму листі Євген Чикаленко до Володимира Винниченка у січні 1924 року писав: «Про маєтки свої (щиро кажу) й забув; часом ваблять мене (смішно сказать!) коники-цвіркуни, які літом ночами задають свої розкішні концерти в селі на Херсонщині! Коли одного разу я почув їх в полі коло Рабенштейну, то мене охопила така туга за нашим (не моїм!), а за нашим Херсонським степом, що я того вимовити Вам не можу. Я не знаю, чи траплялося Вам чути отих коників-цвіркунів, а я ліпшої музики на своїм віку не чув; тут вони співають якось грубо, наче цикади, а наші ніжно-ніжно... Ех, не чувати мені вже їх! От тільки за ними я сумую і більше ні за чим».

Ми їх чули, отих коників у Перешорах, про яких Євген Чикаленко писав з еміграції. Коники, що порушують тишу села з трьох хат. Коники, за якими так тужила душа емігранта. Не за втраченими статками, землями. Ми їх бачили і на цеглині зруйнованої церкви в Перешорах. Оті руїни мають голос. Потужні, недозавалені комуністами стіни Миколаївської церкви з випаленими сонцем ликами святих зберегли чудову акустику. Перевірено нами, мандрівниками, які завітали на Покрову до Перешор. Храм фондований у тому числі й на кошти родини Чикаленків, у якому дід Іван служив старостою, про що інформує табличка з QR-кодом, встановлена відділом культури Куяльницької ОТГ.

Для сільської парафіяльної школи Євген Харлампійович віддав землю з будівлею, довго зважуючи перед тим, чи земську, чи таки парафіяльну школу краще мати в селі, щоб слово українське не витіснялося казенними вимогами. Садиба Чикаленків знаходилася неподалік церкви. Старожили, що нині мешкають у Мардарівці, ще пам’ятають будинок, у якому була розміщена школа. Та, на жаль, до наших днів будівля не збереглася. Лише криниця та груша, про яку пише у спогадах старший син Левко, нагадують нам про колишніх власників. Та ще могили на місцевому кладовищі. Від перших представників роду, що по зруйнуванню Січі осіли на нових землях: дід, баба, батько, донька-первісток Євгена Харлампійовича — всі поховані у Перешорах. Тут у 1999 році було перепоховано прах Левка, перевезений із Америки. На Батьківщині заповідав розсіяти свій прах Євген Харлампійович. Але це обов’язкове завдання на найближче майбутнє!

Куяльницька територіальна громада першою в державі продемонструвала всім любов до України «до глибини власної кишені», відкривши монумент своєму знаменитому землякові Є.Х. Чикаленку пам’ятного 3 грудня.

Анжела Савченко зауважила: «На постаменті — колоски пшениці, золота медаль — одна з нагород за легендарні «Розмови про сельське хазяйство» й успіхи у сільському господарстві, найвідоміший вислів про любов до України. «Будитель української нації» — меценат, аграрій, публіцист, громадський діяч» — тильний напис. Лаконічно й глибоко. Душевне і домашнє свято, продумане до дрібниць, зворушливе до сліз, де «ще не вмерли України ні слава, ні воля» звучало особливо щемливо...».

Підготував

Юрій ФЕДОРЧУК.