Ні стриму, ні сраму...

Тож, як будь-яку хворобу, її необхідно лікувати. Не треба думати, що за тридцять років більшість носіїв суржику могла позбутись цього ганебного явища. Це важкий, тирвалий процес. Сотні невольничих літ ще довго даватимуться нам взнаки. Та й не було для такого катарсису в багатьох ні бажання особистого, ані відповідних умовин суспільного характеру. Відтак і не дивно, що тепер знаходяться «мудрагелі», котрі твердять, що не треба боротися з суржиком, бо з нього, мовляв, виплодиться новітня українська мова. Абсурдність цієї сентенції очевидна, як і те, кого тут заманюють у небезпечні сіті. Вочевидь, це, передовсім, ті, кому все «всьо равно», кому ліньки думати ще й про те, по-якому вони розмовляють. Адже, як уже мовилося, суржик зроджує ознаки тупості, зводить мислення людини до примітиву.

Щоб зрозуміти це, достатньо згадати історію виникнення суржику як такого. А виник він у колоніальних країнах. У багатонаціональних портових містах Південно-Східної Азії суржик виплодився як гранично спрощена міжнародна мова — суміш англійської і китайської — для швидкого порозуміння. Отже, це є типовим явищем для колоніальних країн.

Тривалий час — відколи, за Сосюрою, тодішню українську державу, жбурнув Богдан під ноги «Москві і Жечі Посполитій», українці все глибше занурювалися у двомовне середовище. Вдома та між собою — рідна мова; поза рідними стінами доводилось поринати у стихію російської (вірніше було б сказати: московитської) мови, яка дедалі більше поглинала українську. Це був добре продуманий лінгвоцид. Люди змушені були пристосовуватися. Вони вживали суміш двох мов, і цю суміш можна порівняти хіба з отрутою тривалої дії, від якої в людини атрофувалися, відмирали відчуття приналежности до своєї нації, своєї культури — традицій, звичаїв, обрядів тощо, до свого роду; властиво, відчуття власної ідентичности. Бо власний родовід було небезпечно знати. А раптом дідусь, дядько, близький чи дальший родич або ж далекий предок виявиться — страшно подумати! — мазепинцем, пе-тлюрівцем, бандерівцем — це вже у недавніх, тоталітарних часах. А тут ще й українська мова — демонстративно, відкрито. Ні, нехай уже російською. А російською — все одно виходило на український штиб. Чи українською — на московитський манір. Люди інстинктивно прагнули запобігати перед владою, яка, звичайно ж, була російською та частково — з цілковито зросійщених українців. От вам і суржик…

Усе це речі, назагал, відомі, всі ми про це знаємо й можемо самі багато розповідати. Та все одно про це треба говорити частіше. Потрібно згадувати час до часу всі ті гласні та негласні заборони й обмеження на українську мову, а заборон тих було — сотні, й це ніяке не перебільшення. Зараз якраз міняються покоління, підростає молодь, котра вельми слабенько орієнтується в цих питаннях української історії. Навіть про Голодомор, про страшні репресії ці молоді люди знають небагато, зчаста сприймають такі розмови з певною недовірою. Вже чую заперечення: наша молодь не така, вона освічена, патріотична, вона правильно сприймає все те, про що оце йдеться. Так, є й такі молоді люди, і їх немало. Вони не лише розмахують чи обгортаються державними прапорами, а й багато знають, розуміють… І, звісно, в їхніх розмовах якщо й трапляється суржик, то в мінімальних дозах. Але, погодьтеся, якщо говорити про загал, який називаємо молоддю, то їх там — меншість.

Та йдеться, зрештою, не про це. Не забуваймо, що наша мова є одним з важливих чинників деколонізації українців. Намагаємось повсякчас захистити її, та найчастіше це схоже ніби на ви-правдання перед тими, хто зневажає українське слово. А мову, її красу, чистоту, шляхетність треба утверджувати. Безкомпромісно і повсякчас. Ні в якому разі не толеруючи убогий суржик, який може викликати лише відразу.

Але ще більше ненавиджу оте огидне матюччя, що зветься «русскій мат». Це ж треба придумати для нього таке обтічне, таке нейтральне й навіть ласкаве ім’я: ненормативна лексика. Цим поставивши брудну лайку, яка нічого спільного не має з українською мовою, поряд з її унормованою лексикою. Часом складається враження, що людина отримує неабияке задоволення, сиплячи на голови інших огидне словесне сміття. Сказати, що це некультурна людина — нічого не сказати. Це людина, котра поступово втрачає себе саму, свою індивідуальність, своє «Я» — саме з великої літери. Чи можна повернути її до нормального стану? Можна, якщо всією громадою зупинити, змусити замовкнути, поясннити, що такі слова принижують і її саму, й усіх, котрі в цей час перебувають довкруж неї.

А найгірше, коли ця «ненормативна лексика» мирно уживається з літературною мовою на сторінках творів «красного письменства». Бо яке ж воно красне (себто гарне, чудове, прекрасне), якщо персонажі твору спілкуються одне з одним з допомогою матюків? Колись українці практично не знали цих слів. Згадаймо лишень Гоголя — най-ближчий з пам’яті приклад. У його українських повістях найгірша лайка пов’язана з різною чортівнею. Без лайки, звісно, не обходиться жодна мова, бо це — словесне вираження людських емоцій. Та ось яку химерну, закрутисту лайку вживали, приміром, у Гетьманщині: «Нечестивої матки ложа син». За таку лайку суддя міг призначити штраф. У творах наших класиків не зустрінете ані натяку на отой «русскій мат». Не знайти його і в російській класиці, хоча декотрі їхні письменники таки вживали матючні слова у своїх творах.

А що бачимо в сучасній українській літературі? Деякі автори залюбки вкладають в уста своїх персонажів це словесне сміття, пояснюючи це тим, що вони відображають правду життя. Одначе, як мовиться, помилка за фальш не йде, або ось ще: не за всяку провину києм у спину.

Та ще далі пішли у «відображенні» цієї, з до-зволу сказати, «життєвої правди» декотрі кінорежисери та постановники театральних вистав, надто — у молодих новітніх театрах, та й самі за віком ще молоді. Бува, спитаєш десь на пресконференції: навіщо вам це, адже можна було обійтись? А у відповідь: там, де це знімалось, так розмовляють. Або ж: так народ говорить. Тож і не дивно: сиплеться на наші голови і в наші вуха брудна лайка з кіноекрана, обов’язково повторюючись в автобусі, залізничному вагоні, у трамваї, і ніщо її не спинить.

Те саме і в театрі. Уявіть собі, що в уста героя п’єси режисер вкладає брудне матюччя, а в залі на виставі сидять друзі, родичі, знайомі виконавця ролі… Ще пікантніша ситуація, коли цей персонаж — дівчина або жінка… І знову те саме пояснення: у нас так говорять. Та говорять і будуть говорити, якщо чують це зі сцени, з кіноекрана, вичитують у книжках — якщо читають, звісно. Бо й з читанням книжок у нас, в Україні, проблема.

Ні стриму, ні сраму не мають такі автори книжок, фільмів, постановок… Від чого пішла ця тенденція? Без сумніву, від дефіциту внутрішньої культури, недостатньої освічености (це дуже характерно для нинішньої освіти), від неправильного, деформованого розуміння естетичних засад мистецтва. Від неглибокого, поверхового знання класики, творчого надбання кращих наших театрів. Скажіть, ви чули коли-небуть виставу франківців чи заньківчан, у якій звучав би мат? Ото ж бо! Коли нема внутрішньої культури — не допоможе й талант.

Пильнуйте за словом, так само й за своїм, за власним.

Роман КРАКАЛІЯ.