Февзі МАМУТОВ: «Ми сподіваємося на повернення!»

— Февзі, як вам ведеться в Одесі? Як місцева влада ставиться до переміщених осіб?

— В ідеалі, якщо ми говоримо про потребу формування громадянського суспільства, то повинно бути благополучно скрізь. Ну, і завдяки позиції кримських татар стосовно територіальної цілісності України ставлення до нас переважно добре. Ми довели своє право на життя в будь-якому куточку нашої країни. І, користуючись усіма правами, розраховуємо на нормальне ставлення до нас.

Водночас зазначу, що досить складно кримським татарам було «пробиватися нагору» в Севастополі. Маю на увазі період до 2014 року. Розпочинати свій бізнес у Севастополі тоді було дуже важко. І тепер для кримських татар там нічого не змінилося. В Одесі, звичайно, все інакше. Це багатонаціональне, мультикультурне місто. Якщо людина має громадянську позицію і враховує при цьому інтереси людей, то вона не матиме особливих проблем. Чи то працюючи в громадській організації, чи зайнявши своє місце в якійсь з гілок влади. Одеса — не Севастополь!

— Є певні паралелі із «Зимовою війною» в Фінляндії. Маю на увазі 1939 — 1940 роки. Тоді в цій країні «завдяки» війні з СРСР також з’явилося багато вимушених переселенців. І всі вони починали своє життя на новому місці…

— Так. Різниця лише в тому, що ми сподіваємося на повернення! Переселенці з Донбасу чи Криму повинні бути «своїми» в будь-якій точці України. Це люди, котрим у даний момент нема куди повертатися і нема чого робити на старому місці. І вони вже на новому місці розпочинають нове життя. І кожна людина, кожна родина свій шанс реалізує, враховуючи помилки минулого. Люди поступово інтегруються в інші громади. І при цьому є не менш корисними громадянами, ніж корінні мешканці! Часом навіть більш ефективно спертися саме на таких людей.

— А як в Одесі ставляться до біженців з Білорусі?

— Важко сказати щось конкретне, адже Одеса — це мільйонне місто... Але певен, що білорусу нема потреби приховувати свого походження. Люди будь-яких поглядів поставилися б до білоруського біженця толерантно.

— Чи можна сказати, що зараз Одеса стає більш проукраїнською?

— Так, поступово стає. Якщо порівнювати з 2014 роком, то зміни помітні. Адже тепер усі розуміють, у що перетворюється анексований Крим, окупований Донбас... Бути периферією Росії нікому не хочеться. А так Одеса є якщо не другою, то третьою або, принаймні, «південною столицею» України. Проукраїнських людей тут дедалі більшає. Починаючи від кав’ярень, книгарень, де люди вже не бояться перекинутися українською, закінчуючи якимись затишними «ребернями», де можна спокійно посидіти з друзями. Такі місця в Одесі вже є, і я там можу вдосконалювати мову.

Загалом, мені мало траплялося людей з антиукраїнською позицією. Зате одеситів з установкою «какая разніца?» є досить багато. В тому числі і серед етнічних українців.

Серед болгар, молдован, гагаузів є чимало людей, делегованих в органи місцевої влади. І вони дотримуються проукраїнської позиції. Виступають за розвиток держави. А він можливий лише в умовах свободи та торжества європейських цінностей. І мене цей факт дуже окрилює! Про інші позиції мені важко щось сказати, бо такі люди знаходяться поза моїм колом спілкування.

— Крим раніше теж здавався регіоном, який поступово наближається до України. Але ж багато тамтешнього люду в 2014-у захотіло в Росію…

— Подіяв своєрідний «масовий гіпноз». Приблизно за місяць до так званого «референдуму». І думки людей змінювалися дуже швидко. Патріотичних настроїв у Криму й раніше майже не спостерігалося. Була мовчазна лояльність кримських татар до України і тиха заздрість російськомовного населення до... громадян Російської Федерації. Особливо, коли порівнювалося щедре постачання Чорноморського флоту Росії і плачевний стан українських ВМС. На цьому фоні «закидати» людей агі-тацією було нескладно. Думаю, що подібні настрої переважали, коли Гітлер заходив до Австрії. Боляче було дивитися на своїх сусідів-севастопольців, які так трагічно і фатально помилялися... Особливо вразив факт, коли хлопець родом з Івано-Франківщини, який російською розмовляв із сильним українським акцентом, привітав мене з тим, що віднині «ми стали росіянами»…

— Сподіваюся, одесити не зроблять такої помилки?

— Це залежить від нас усіх. Завдяки Центру патріотичного виховання, Інституту національної пам’яті проукраїнська позиція вже виражається багатьма одеситами голосно і сміливо. Навіть натхненно! Страху нема. Але спокійна, підтверджена хорошими прикладами, проукраїнська позиція значно ефективніше агітувала б, аніж агресивне нав’язування чогось. Українізація повинна базуватися не на примусі, а на системній культурницькій роботі. В Одесу можна везти львівські або тернопільські пісенні гурти, дитячі колективи тощо. Така політика дуже позитивно вплинула б на одеситів.

Вікторія КУЛЕБА,
студентка ОНУ ім. І.І. Мечникова.