Душа співця не терпить пут

Через українофільські погляди та участь у забороненій організації «Братерство тарасівців» його двічі виключали з реального училища: спочатку — в Харкові, потім — у Ростові. Після закінчення ростовської гімназії, отримавши заборону вступати до університетів у європейській частині Росії, вирішив їхати на навчання в Софію, де працював професор Михайло Драгоманов. Добравшись до Львова, вже на вокзалі з газет дізнався про смерть свого кумира. Відтак вступив до університету у Відні, але не витримав самотності й перебрався до Львова. Там позна-йомився з Іваном Франком, який допоміг йому з роботою в Науковому товаристві Шевченка та в редагованому письменником журналі «Життє і слово», газетах «Громадський голос» і «Радикал», а також у театрі «Руська бесіда».

Однак внутрішній голос кликав Миколу Вороного додому, а тому охоче відгукнувся на пропозицію Марка Кропивницького долучитися до його манд-рівного театру, адже це обіцяло незабутню зустріч зі степовою Слобожанщиною. Упродовж чотирьох років (1897 — 1900), мандруючи різними містами й містечками в складі укра-їнських, а часом і російських театральних труп, він ніяк не міг збагнути, до чого більше тяжіє — до поезії чи до сцени, що більше відповідає його натурі — література чи театр.

У 1899-у 27-річний поет написав програмну поему «Євшан-зілля», в якій обстоював необхідність повернути українцям історичну пам’ять, а громаді — усвідомити національну приналежність.

Цей твір переповідав легенду, відому за Іпатіївським літописом.У ній ішлося про сина половецького хана, якого полонив Мономах, князь Володимир, і залишив у Києві при собі. Розкішне життя при дворі поволі ви-труїло душу невільника, але спомини про рідний край не давали заснути. Так тривало доти, поки степ не зник і його не замінив «край чужий, чужі звичаї». Та не йняв віри могутній хан, що син міг забути волю і степ, батька та рідну мову. Покликав до себе старого гудця (співця), аби той у землях чужинських відшукав нащадка, проникливою піснею збудив його серце й навернув добровільного бранця додому. Та не здригнулося скам’яніле серце, коли посланець завів материну колискову. І тоді старий гудець дістав дрібку полину — євшан-зілля — й обпекли серце манкурта пахощі рідного степу, пробудивши найсвятіше — любов до рідної землі, що і є природним потягом до волі.

Молодий поет відчував, що «акторський розгойданий побут, ненормальний триб життя» суперечать його єству, і в 1901-у назавжди покинув сцену. А вирішальний вибір зробив під час подорожі пароплавом до Нового Афона, щоб у святих місцях дослухатися, що підказує йому серце. Поет побачив море мінливим і могутнім, і його серце, огорнуте солоним бризом, відгукнулося чудовою світлозвуковою елегією «До моря»:

Як ти — неосяжне,
хитке, таємниче,
Як ти — чарівливе,
як ти — бунтівниче,
Така ж і душа у співця;
Тому і до тебе вона
так прихильна.
Що пут і кайданів не зносить —
і, вільна,
Бурхає, як ти, без кінця.

Майже три роки віддав службі дрібним чиновником у різних конторах та канцеляріях Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. У 1901-у в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав колег по перу до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур». У 1903-у в Одесі видав альманах «З-над хмар і долин», у якому представлені твори Івана Франка, Павла Грабовського, Лесі Українки, Михайла Старицького, Володимира Самійленка та інших відомих українських письменників. У той час він мешкав у будинку 6, на вулиці Поштовій, про що розповів одеський краєзнавець Антон Гриськов у своїй розвідці про листи Миколи Вороного до Михайла Коцюбинського.

Усе життя заграло веселкою, коли навесні 1903-го поет як делегат одеської «Старої громади» приїхав до Києва на з’їзд «громадівців». Там зустрівся з дочкою письменника Миколи Андрійовича Вербицького Вірою. Невдовзі закохані побралися, оселившись у північній оазі тодішньої української культури — Чернігові. Подружжя замешкало у добротній садибі Вербицьких по вул. Успенській, на Лісковиці.

Але родинне щастя виявилося швидкоплинним: приблизно через рік подружжя розлучилося. Сталося це 25 квітня 1904-го після хрещення їхнього первістка, в майбутньому відомого поета Марка Вороного. Важко переживав розрив із дружиною Микола Кіндратович. Від розпачу й згуби порятували друзі: Михайло Коцюбинський, Михайло Жук, Борис Грінченко, Олекса Коваленко. Щоб відганяти пекельні думки, мав завантажити себе працею.

У 1910-у Микола Вороний перебрався на постійне мешкання до Києва, де оселився на першому поверсі п’ятиповерхового будинку на вулиці Панківській, 8. Працював у театрі Миколи Садовського, потім — викладав у театральній школі. З-під його пера постала низка мистецтвознавчих і театрознавчих розвідок. Тут, у Києві, наступного року вийшла перша авторська збірка віршів — «Ліричні поезії». Твори, вміщені в ній, насичені музичністю, свіжістю образів. Микола Вороний став неперевершеним у національній поезії майстром звукосимволізму.

Але життя вимагало від україн-ських митців демонструвати й інші, не лише естетичні, чесноти. Коли наприкінці зими 1917-го Російську імперію струснула Лютнева революція, національна інтелігенція в Києві радо вітала соціальні зміни, замислилася, як облаштувати рідний край.

4 березня 1917-го на Володимирській, 42 була заснована Центральна Рада — представницький орган українських політичних, громадських і культурних організацій, що невдовзі стала революційним парламентом України. До її складу увійшов і Микола Вороний.

Від початку соціальних перетворень, що затіялися в Україні після жовтневого перевороту, літератор залишався зі своїм народом. Не завжди поділяючи погляди частини своїх співвітчизників, він, аби знати їхні сподівання, мусив відповідно реагувати на запити часу. Так, якось поспілкувавшись з робітниками Лук’янівського клубу в Києві, переклав на їхнє прохання українською мовою «Інтернаціонал», а трохи згодом — «Варшав’янку» та «Марсельєзу».

Влітку 1917-го у Катеринодарі вийшла третя поетична збірка Миколи Вороного — «Євшан-зілля». На початку осені того ж року він був призначений директором, а за сумісництвом — головним режисером першого державного театру України — Українського національного театру. Далі Центральну Раду змінив Гетьманат Павла Скоропадського, а зовсім скоро до влади прийшла Директорія. На початку 1919-го у Києві, в приміщенні «Молодого театру», офіційно відзначалося 25-річчя творчої діяльності Миколи Вороного. Ювіляра вітали Володимир Винниченко і Симон Петлюра.

У 1920-у поет був вимушений виїхати в еміграцію. Але оте євшан-зілля кликало його додому, і в 1926-у, після того, як у Польщі внаслідок військового перевороту до влади знову прийшов Пілсудський, а нова влада почала відверто зневажати Національні збори, Микола Вороний відгукнувся на запрошення радянського уряду й повернувся на Батьківщину. Думав, із двох халеп обирає меншу.

Та не все так склалося, як гадалося. У Харкові йому вдалося влаштуватися завідувачем літературної частини оперного театру. Далі була посада викладача кафедри художнього читання в Харківському музично-драматичному інституті. Півтора року поневірянь у тодішній столиці радянської України змусили у 1928-у перебратися до Києва, де ще залишилися друзі та побратими-письменники.

Невдовзі творча громадськість урочисто відзначила 35-ліття літературної діяльності Миколи Вороного. Ще за кілька місяців до святкування на його адресу почали надходити привітання й численні свідчення всенародної шани. З нагоди ювілею стотисячним накладом вийшла збірка вибраних творів «Поезії», а всесильна партія виділила йому трикімнатну квартиру по вул. Львівській, 16.

Потім зненацька настала тиша, наче перед бурею. Вихід підказав інстинкт самозбереження, і 60-літній Микола Кіндратович вийшов на пенсію. Втім, через безгрошів’я мусив працювати: спочатку — в Одесі, у Всеукраїнському фотокіноуправлін-

ні (ВУФКУ), потім — у профільному видавництві «Укртеатркіновидав». Шмат хліба заробляв, чим міг: коли статтю напише, коли — кіносценарій, коли — якесь лібрето дадуть перекласти. Про власну поезію довелося забути, тож перекладав те, що було на часі у більшовиків.

Згодом настала і його черга. 28 березня 1934 року проти Миколи Вороного розпочато слідство про «контрреволюційну діяльність». А вже 31 березня особлива нарада колегії ДПУ УНКВС УРСР ухвалила: «Вороного Миколу Кіндратовича ув’язнити у виправтрудтабір терміном на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 р., із заміною засланням у Казахстан на той же період».

Не сподіваючись на виправдання, хворий на тяжку гастритну хворобу поет письмово попросив керівництво ДПУ визначити ближче місце заслання — Воронеж, Сталінград, нехай Свердловськ, навіть Кавказ. І сталося диво: 9 червня 1934-го судова трійка при колегії ДПУ УРСР зглянулася на клопотання, замінивши засудженому заслання в Казахстан висилкою на такий же термін у Воронеж. Пізніше його перевели до містечка Бєжиця, що неподалік Брянська.

Десь улітку 1937 року Микола Вороний з’явився в селі Глиняне Піщано-Бродського району Одеської області, а восени переїхав до Новоукраїнки. Тут оселився у міщанки Мотрі Голуб. Уже пізніше, у 1957-у, вона свідчила, що був із нього постоялець сумирний, невибагливий, багато читав і писав, через що не любив, коли до його кімнати заходять і відволікають від роботи, їжу готував собі сам або харчувався у їдальні. Найкращим приятелем Миколи Кіндратовича в Новоукраїнці став завідувач місцевої бібліотеки Павло Андрієвський.

На роботу Миколу Вороного ніде не брали (очевидно, діяла відповідна вказівка органів). Два тижні пропрацював коректором у районній газеті, але й звідти його чемно попросили. Отож жаданого спокою не було й тут: поет жив у злиднях, з відчуттям власної відкинутості, нереалізованості, непотрібності, у постійних переживаннях про сина Марка, який на той час уже був в’язнем ГУЛАГу. Не дивно, що часто виливав душу своєму новому приятелеві Павлові Ксенофонтовичу Андрієвському.

Останньому судилося бачити Миколу Кіндратовича на подвір’ї місцевого міжрайонного підрозділу НКВС квітневого дня 1938 року — його вели в партії арештованих (провадили до в’язниці Одеського обласного управління НКВС УРСР). «Він упав на коліна, піднявши руки вгору, і з слізьми на очах простогнав: «Боже! За віщо?» — цю моторошну картину Павло Андрієвський відтворив у своїх спогадах про поета, опублікованих у газеті «Українець», що виходила в Новоукраїнці за німецької окупації (в номерах 19 і 20 за 7 та 11 грудня 1942-го), під псевдонімом «Степовий».

Останній акт трагедії Миколи Вороного зафіксований в архівній слідчій справі №3045 ФПД («фонд прекращенных дел»), яка зберігалася в УКВС по Кіровоградській області. Ця справа була групова — «Дело №66162 по обвинению Павлюченко Логвина Ананьевича и др. (всего 13 человек). Начато 14 апреля 1938 г.». Того ж дня арештували й Миколу Кіндратовича. Як і всіх його посправників — «за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» (дарма, що ні в кого не вилучили ніякої зброї і що ніхто й уявлення не мав, звідки її їм постачили б). Усі дванадцятеро — місцеві селяни (в тому числі з Глиняного). Потрапили вони під каральний прес або за рознарядкою згори (для сатанинського плану), або ж з ініціативи районних енкаведистів: треба ж було і їм забезпечувати показники, демонструвати свою пильність. Отже, як сказано в постанові у цій справі, «контрреволюційна військово-повстанська націоналістична організація ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання, відторгнення України від СРСР і встановлення на Україні фашистського ладу за типом Німеччини».

Під обвинуваченням кожного із тринадцяти стоїть: «зізнався» (як ті зізнання з них вибивали, ми вже не довідаємося), а в кінці постанови — висновок: «Направити на розгляд особливій трійці при УНКВС Одеської області». 29 квітня 1938 року трійка розглянула, серед інших, і цю справу. У витягах з протоколу №175 цього засідання щодо кожного з «групи 13-ти» у графі «постановили» значиться: «расстрелять».

Є у справі й 13 витягів з акта про виконання вироку 7 червня 1938 року о 24-й годині.

Отже, земний шлях поета, який заслуговував не тільки на всеукра-їнську, а й на європейську славу, не кажучи вже про спокійну старість, завершився двома страшними папірцями — уособленням нечуваного й необмеженого деспотизму.

«Витяг з протоколу засідання Трійки при УНКВС по Одеській області 29 квітня 1938 року.

Слухали: справу №... Піщано-Бродського р/в НКВС. 20. Вороний Микола Кіндратович, 1871 р. народження, уродженець м. Ростова н./Дону, житель с. Ново-Українки, того ж району, Одеської області, українець, громадянства СРСР, з середньою освітою, із міщан.

До арешту без певних занять. У 1926 р. повернувся із Польщі як реемігрант. В 1934 був засуджений Колегією ОДПУ за контрреволюційну діяльність. Син його Марко також засуджений за контрреволюційну діяльність і відбуває покарання на Соловках.

Був учасником контрреволюційної української військово-націоналістичної організації.

Постановили: Вороний Микола Кіндратович. Розстріляти.

Згідно: секретар Трійки Фішман».

23 жовтня 1957 року прокурор Кіровоградської області спрямував у президію обласного суду протест з вимогою переглянути цю справу. Прокурор керувався такими мотивами: «Свідчення не викликають довір’я, записані не конкретно, без зазначення обставин, через що не видно, звідки знали свідки про злочинну діяльність засуджених: зізнання засуджених також викликають сумнів, оскільки вони не переперевірені, не конкретні й не підтверджені іншими об’єктивними даними».

Президія Кіровоградського обласного суду 10 листопада 1957-го постанову трійки УНКВС по Одеській області від 29 квітня 1938 року стосовно 13 осіб скасувала, а справу щодо них припинила «за недоведеністю обвинувачення». Мабуть, тоді наші правники ще не дуже відважувалися вказувати інший мотив — «за відсутністю злочину». Але мученикам, бодай посмертно, було повернуто чесні імена.

Можливо, останки Миколи Кіндратовича Вороного покояться на «полігоні» 6-го кілометру Овідіопольської дороги, де влітку цього року були віднайдені масові захоронення жертв політичних репресій у 1930-х.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.