Переглядів: 238

Філософський стрижень «Акварелей» Геннадія Щипківського

(Закінчення. Початок у номері за 25-27 листопада)

Гірка історія України має страшний досвід перебування у державі, де панували доноси сусіда на сусіда. Цей спадок проглядається ще й сьогодні: «Як зазначено на долі, / Таки збувається в житті. / Діждалися нарешті волі, / А душі — ще у заперті. / Бо навіть у вузькому колі / Свою розкриєш — донесуть. / І звинуватять у крамолі, / Перекрутивши справжню суть». Зрозуміло, що масштаби обмов у нас уже не ті, й наслідки їх — теж, але поета хвилюють не стільки самі наклепи, скільки те, що «душі — ще у заперті». А звідси й висновок: коли наше життя буде оперте на закони, тоді нам легше буде долати і матеріальну скруту, і відновлювати розвалені будинки по селах та знищені дороги: «Колись тут хутір обій-мала балка, / Дорога бігла степом наугад. / Щось рипнуло й замовкло, наче валка / Колись заблукла рухалась назад. / А як поверне, чим води дістати? / Нема села, немає журавля. / І будуть подорожні забувати / Сюди простець, ідучи звіддаля».

І мимоволі ставиш собі питання: «Навіщо автор постійно спрямовує нас до «справжньої суті» буття?». Можливо, тому, що пан Геннадій вважає: поява нового народу, нової суспільності українців напряму залежить від рівня виконання ними не тільки статей законів, а й Божих заповідей: «Устиг-нути б усі гріхи / Спокутати за ті за-скоки. / Зривала молодість верхи / І спішно зопалу — навтьоки. / Траплялося, як не крути, / Хоч зарікався не грішити. / Отож повернуся туди, / Щоби сповна їх відмолити».

Але найбільший гріх не в тому, що ми грішили і продовжуємо це робити, відвідуючи одночасно церкву, а в тому, на думку автора, що зневажили самі заповіді: живемо, приторговуючи су-млінням, любов’ю, землицею, Батьків-щиною, друзями, батьками тощо, а вбивство давно вже перетворилося на криваву розвагу, яку можна просто замовити навіть по телефону чи в комп’-ютері. Але хто це визнає для себе? Тому й доводиться поетові постійно нагадувати, що наша національна гідність — у нашій любові до України, а не до МВФ, одне до одного, а не до партійної кулуарності: «Зміліли душі, але далі / Немає вже куди міліть. / Розтринькали себе у шалі, / А час на місці не стоїть. / Прогаяли і били бомки, / Не думали за те в кінці. / То що робитимуть потомки, / Як все зійде на манівці?..».

Гострі питання, які постійно звучать зі сторінок збірки, далеко не риторичні. Вони сповнені батьківською турботою про потомків, щоб ті необачно не «зійшли на манівці» й не допомогли ворогам асимілювати себе в малоросів.

Читаючи поетичні акварелі Геннадія Щипківського, ніби сам занурюєшся у купіль рідної мови, яка є нашим національним оберегом, надихає нескінченною красою життя, любов’ю, бажанням плідно працювати на прабатьківській землі, що завжди обдаровувала всім тим не привізним багатством, якого, здається, вистачить не на одне покоління, і ті підхоплять це натруджене поетове слово, всотуючи його вглиб уже своєї суті, щоб воно і світило, й наснажувало ізсередини своєю віковою красою, такою ж, як давнє українське «ратай». У кого ще зустрінеш: «Нарешті розійшовся дощ, / Немовби вирвався з полону, / Густий, як український борщ, / Сховавши сонячну корону»; «Пасе на небі вітер хмару, / Пантрує, щоб не утекла»; «Сутінь розправляла плечі, / Місяць вила ще гострив»; «Рихва сонця далі покотилась, / Загорнулась в темну паранджу» і подібні мовні діаманти?!

Розмірковуючи про корені краси поетових акварелей, мимоволі пригадуються слова євангеліста Івана: «Споконвіку було Слово». Тоді, можливо, повертатися до своїх витоків — це повертатися до того поетичного слова, з якого колись починав сам автор і яке було на початку всього? Тоді зрозумілішими стають поетові рядки: «Нагострююсь на лірику, / Відчув, що є потреба. / Сягнуть думки в емпірику — / В найвищу частку неба». Як нам зрозуміти такий потужний поетичний протуберанець відомого прозаїка, який несподівано «нагострився на лірику»? У чому потреба цього сягання?

Відповідей може бути безліч, та серед них є одна, доволі спірна, але вона присутня у Біблії й звучить з уст Ек-клезіаста, який говорив про сенс людського життя-буття на землі: «все повертається на круги своя». Можливо, що в автора «Акварелей» під час роботи над ними і гадки не було ні про євангеліста Івана, ні про Екклезіаста. Але якщо взяти до уваги слова Федора Тютчева: «Нам наперед не відгадать, / Як слово наше відгукнеться» або російського барда ХХ століття Булата Окуджави: «Про що він чує, про те і пише, /Та й диха так, як вухо чує, / Бо диха й пише — в унісон, / І догодить він теж не лізе. /Бо так природа захотіла, / А от чому — не наше діло, / Не нам дано про це судить» (з пісні «Історичний роман», переклад Ю.С.).

І справді, «нам наперед не відгадать» і «не нам дано про це судить»! Тоді кому?.. Михайло Лермонтов висловився так: «Та єсть, єсть божий суд.../ Єсть грізний судія; він жде; / Його на злото не купити, / Він знає все вперед — І всюди вас найде!». Отже, тільки Творцеві, з волі якого ми починаємо і завершуємо своє земне буття, дано бути нашим судією. І проігнорувати це не здатен ніхто, незалежно від того, чи вірить він у це, чи ні. Та й сам Екклезі-аст закінчує свої спостереження головним викладом вчення про значення земного життя людини: помірно користуватися земними благами й піклуватися про вчинення добрих справ. Адже людина створена для продуктивної праці, а фізичні задоволення — це і є марнотою.

Людина, не обізнана з абстрактними поняттями, не одразу оцінить цю формулу. Бо головне, за Екклезіастом, в іншому: «І поклав я на серце своє, щоб шукати й досліджувати мудрістю все, що робилось під небом. Це праця тяжка, яку дав Бог для людських синів, щоб мозолитись нею...». І Геннадій Щипківський щоденно «мозолиться нею»: «Нова строфа народиться / Сьогодні, друга — завтра». Це безкінечний цикл життя, в якому «завтра» виступає у поета удосконаленим «сьогодні».

Потреба «сягнути думками в емпірику» як «найвищу частку неба», не випадкова, бо кожен етап свого життя поет долає шляхом постійного ризику, експерименту, практикою, заснованою на досвіді та спостереженнях, тому кожному його життєвому періоду притаманні свої неповторності, які в сукупності й складають унікальність творчості Геннадія Щипківського: «Гоять душу слова, / Якщо сказані щиро. / Дивовиж та жива / Постає, наче миро. / Відгукнуться сповна / Живодайні, сакральні. / Бо бувають жнива / І на них урожайні». У цих рядках відчувається філософська загостреність питання життєвого вибору. І вони — основна тема його поетичних пошуків: «Чогось досяг і не досяг, / Не встиг все осягнути. / Душа купалась у словах, / Старалась суть збагнути. / І цей безцінний скарб тримав / У пам’яті, мов скрині. / Та при потребі діставав, / І дістаю донині».

Останній рядок — «І дістаю донині» — можна вважати життєвим кредо письменника, про яке свого часу Нобелівський лауреат Борис Пастернак сказав, що філософія — це листя поезії, а інший великий поет, американець Волт Вітмен, обрамивши свою філософію поетичною формою, назвав це мудромисліє «листям трави» й увічнив її в однойменній поетичній збірці як безкінечне торжество життя. «Чому саме зелене листя виступає філософським компонентом поезії багатьох талановитих поетів?» — спитаєте ви. Бо саме воно сприяє живленню рослини, чи то дерева, чи чагарнику, чи звичайної трави. Це аксіома як для прямого, так і переносного значення слова, що ви-ступає засобом образності в поетичній мові Геннадія Щипківського.

Не можна сказати, що він свідомо наслідує у своїй ліриці погляди процитованих нами Б. Пастернака чи

В. Вітмена, бо це буде не тільки некоректно, а, що ще гірше, складеться відчуття національної меншовартості. Тому правда в іншому: ці філософські постулати самі по собі не належать ні Вітмену, ні Пастернаку — це закон, який діє у природі з волі Творця. Інша справа — хто і як його використовує. У пана Щипківського все має національне забарвлення, як у філософській концепції пантеїзму Григорія Сковороди, тобто Бог і природа — дві ґрунтовні складові світогляду українців від пра- і до сьогодні, де головною проблемою виступає людина, адже кожен з нас має у собі Бога і вже через нього та його заповіді будує свій внутрішній світ: «Усе залежить від Його природи — / Давно відома аксіома ця. / І небом подаровані клейноди / Нагадують про мудрого Творця» або: «Довжелезний серпантин / І терниста та дорога…/ Шлях до істини один — / У руках самого Бога». Тому в тематиці «Акварелей» чітко проглядається життя в усіх проявах його рухливості та змін: «Як тікають швидко дні, / Озирнешся — вже немає. / Заховались вдалині, / Хай наступний доганяє. / Більше їх упорожні / Проминули в круговерті, / А згадалися мені — / Бунтівні, пекучі, вперті».

Останній рядок «Бунтівні, пекучі, вперті» — це і є саме ті дні, якими насичене все життя ліричного героя збірки. Але особлива роль у ній відведена поезії «Хай закидають», де звучать головні слова: «Уперто йшов до обраної цілі». Обирати та «йти до обраної тобою ж цілі» дано всім, але дійти до неї, не переорієнтуватися дорогою на легшу, — на превеликий жаль, дано не кожному. І справа тут не тільки в силі характеру, цілеспрямованості чи наполегливості, набутих на життєвих дорогах. Головне в іншому. Згадаймо сцену з Біблії, коли Ісус іде по воді, а здивований і переляканий Петро каже йому: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді. А Він відказав йому: Іди. І Петро пішов по воді до Ісуса. Але, злякавшись великої хвилі, скричав: Рятуй мене, Господи!.. Ісус схопив його і каже: « Маловірний, чого засумнівався?».

Ось воно головне — це віра, бо «уперто йти до обраної цілі» можуть тільки ті, хто вірить у її досягнення, і не зважає на хвилі життя. Як пише Геннадій Щипківський: «Уваги не звертав на пересуди… / Що думав, те казав, коли пекло…». Тому прозаїк поверта-ється «на круги своя» не через ностальгію на схилі літ за юністю, а через пое-зію, яка визріла за ці довгі роки до фі-лософського звучання і в якій крізь прозорий серпанок акварелі вже чітко проглядається пруг його життя: «Що було — відгуло, / І ніколи не буде. / Не устиг заступити / Стежину на шлях — / Утекло, заховалося / Хутко між лю-

ди, / А знайти й повернути — / Не вдається ніяк».

Особливе місце в поетичній збірці посідає акварель «Зупинишся на мить», у якій автор у творчій сув’язі зі своїм ілюстратором порушують надважливі питання національної пам’яті, закодовані у степовій квітці — маку: «Зупинишся на мить, / Очей не відведеш: / Неначе степ горить, / А ти крізь маки йдеш. / Але отой вогонь, / Що тіло не пече, / До старості, либонь, / В душі гарячий ще».

По-різному можна сприймати зміст цього вірша, бо в ньому поруч поставлені два основних і надзвичайно значущих символи, один з яких — вогонь, а другий — пам’ять.

Розглянемо перший. З давніх-давен українці обожнювали вогонь. Але звернемо увагу, що в поета йдеться не про сам «вогонь», а про «отой вогонь, / Що тіло не пече». А який вогонь не пече тіло? Правильно. Благодатний, або Святе Світло як символ Христового Воскресіння, найважливішого християнського свята любові. Стосовно ж душі, в якій «отой вогонь до старості» «живе», то ми розуміємо, який важкий тягар відповідальності несе по життю український поет, постійно прибираючи з дороги каміння проблем, що нагромаджують на шляху нашої державності ті, хто не усвідомлює, що робить, і за яких ще Ісус просив: «Отче, прости їм, бо не відають, що чинять». А чи не так само діяв Василь Стус, написавши: «Прощаю вас, лихі кати мої, / прощаю вас, коли вже смерти жду»?.. Пояснюючи ці вчинки, Біблія дає нам пораду: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром». Чому так? Бо справжня любов має силу перетворити найбільший душевний смуток на велику радість свободи.

Окремо хочу сказати про маки на палітурці Лариси Дем’янишиної, які є невід’ємною частиною основного змісту всієї поетичної збірки. В українській міфології мак має дуже багато значень. Ця квітка часто згадується в народних піснях та думах, особливо козацької доби. З народної творчості у такому символічному значенні мак перейшов і в художню літературу. В Івана Франка: «Гей, Січ іде, / Красен мак цвіте! / Кому прикре наше діло — / Нам воно святе».

Усі прояви людського духу мають своїм підсумком узагальнювати філософську систему поглядів, у яких стрижнем виступає головне — любов: любов до рідних порогів, до рідної землі, до рідних джерел, до коханої, дітей — усього, що поет називає «осердям роду»: «Щемливий біль і світла радість, / Осердя роду на землі. / В селі завжди тамую спраглість / У невичерпнім джерелі. / Коли навідаюсь і каюсь. / Та чи простить мені село? / Але щороку повертаюсь, / Щоб не забуло джерело». Геннадій Щипківський на все життя залишається «прив’язаним» до філософської тематики, що органічно входить у його поезію, не придушуючи, не послабляючи її. Скоріше, навпаки, лірика тільки виграє від такого зближення, знаходячи нечувану глибину і силу впливу.

Специфіка письма Г. Щипківського у тому, що його читач услід за автором проходить шлях від поетичного образу до філософського узагальнення. Автор ніколи не пропонує явно «кінцевий висновок мудрості земної», котра є ясною для нього самого й повинна стати такою ж і для його читача. Для цього дає вихідний матеріал, розсипаючи по всіх сторінках натяки, віхи-вказівники шляху, тоді як основна філософська позиція поета залишається неначе «за кадром». Вихований на такій «методиці», читач із часом приєднується до автора у розумінні краси рідної мови, трагедії «рідних порогів», поступово повертаючись у лоно рідної культури, і як пік цього розуміння — «лупання» тої «скали», що заступає шлях українцеві до самого себе, до своєї національної суті.

Філософія Геннадія Щипківського — життєстверджуюча й оптимістична; хоча у цьому світі ще багато трагедій та негод, але вони ведуть нас до нового розуміння життя, служать своєрідними очищувачами наших душ. Не можна сказати «Світ прекрасний», вважає автор, а потрібно: «Світ існує, і це прекрасно». Бо ним править закон любові. І все це повинна прийняти людина, прийняти й працювати. А успіх множитиме лави патріотів України. Та й сам поет визнає, що він завжди «уперто йшов до обраної цілі». І цю особливість його безкомпромісного характеру безпомилково розпізнав свого часу ще Юрій Мушкетик, сказавши, що будь-який вірш Геннадія Щипківського «починається мислію, яка, як вогняна точка, спалахує під впливом глибокого почуття; внаслідок цього… завжди зливається з образом, взятим зі світу душі або природи, переймається ним, і сама його проникає неподільно і нерозривно».

Геннадій Щипківський, філософська лірика якого вельми цікава, є самобутнім і своєрідним поетом у сучасній українській літературі, якщо не сказати, одним з небагатьох, хто зберігає традиції українських поетів-борців, продовжуючи всіма художніми засобами неустанно боротися за українську мову на тлі двомовності, що роз’їдає суспільство. Він є поетом короткої форми, що зближує його з європейською традицію написання коротких, але дієвих у світоглядному вихованні читача віршів.

Збірка «Акварелі» — це не просто нове досягнення Геннадія Щипківського в ліричному жанрі, це та збірка, яка за своїм громадянським звучанням записує його до славної когорти укра-їнських поетів, де присутні такі славетні імена, як Борис Олійник, Іван Драч, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський та інші, котрі «уперто йшли до обраної цілі» — української державності.

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua