Переглядів: 290

Білий камінь

Я народилася у перший повоєнний голодний рік. Батьки, вчорашні військові, привезли із собою з Берліна, як розповідала мама, мішок галет (німецького печива), що врятувало моє маленьке життя.

Виросла у містечку Єланець на березі однойменної річки, де степи з розкішними чорноземами підступають до самих городів. У 1946-у від голоду й холоду помер мій дід, батьків батько. Але то був справді посушливий рік, не урожайний, пограбована земля, винищені господарства, повоєнна розруха.

Слово «голодовка» постійно чула і від батьків, і від сусідів. Їх розрізняли три: недавню, 46-го року, яка торкнулася і мене, 23-го, про яку згадували якось віддалено, і чорну 33-го, на спомин про яку у скорботному мовчанні витирали непрошену сльозу.

Зараз про «три колоски» розповідають у школі на «Уроках пам’яті». Мені здається, що сучасні діти не вірять: як це — не було що їсти? Як не вірилося і мені, коли бабуся розповідала про «людоїдку» і показувала напівзруйновану хату через провулок від нашої. Люди обходили її стороною, і довго на тому місці ніхто не будувався. У селі про ту «людоїдку» чула фрагментарно, і лише в кінці 1980-х, коли журнал «Огонек» з редактором Віталієм Коротичем наполегливо, знову і знову, порушував питання великого голоду, згадала свої дитячі страхи й бабусині розповіді. Тоді ще були живі свідки й ось що вони повідали.

…Спочатку роздали землю. Люди раділи, але не всі. Як, наприклад, мій дід Дубняк. Повернувся з Першої світової. За час війни батьки померли, господарство занепало. Землю дали, а чим обробляти? Тому, коли почали говорити про артілі, записався перший: йому нічого було втрачати. Інші, заможніші, чинили спротив, до колгоспу йти не хотіли. За свою невсипущу працю дістали соціальний статус куркуля, глитая. Кмітливіші, які розуміли, що ця влада надовго, діяли мудро: продавали все, що можна, і вступали до колгоспу з голими руками. Лиш іноді приходили до стайні, де ще стояли «їхні коні», просили конюха обходитися з ними уважніше, гладили і поверталися додому. Ще впертіші, затятіші, непокірніші йшли на «виселки».

Із 1950-х пам’ятаю добротні садиби, хати, криті черепицею чи бляхою. Там ніхто не жив, а здебіль-шого розташовувалися колгоспні бригади, ко-мори. У колись добротному будинку під черепицею на Заярі (назва кутка) мешкав Тимоша-німий. Прізвища його не пригадаю. Він і справді був німим від народження. Казали, що тільки він і залишився у селі з великої розкуркуленої й виселеної під час колективізації родини.

Так ось, голод 1932—1933 років був останнім, найжорстокішим, організованим проти селянства ударом влади. Ударом «під дих». Ходили по хатах і забирали все. Й у колгоспників теж.

Наша родина вижила, як розповідала бабуся Євхимія Дубняк, 1898 року народження, тому, що дід був у колгоспі. А ще тому, що в нашій хаті квартирував голова місцевої артілі імені Сталіна. Тобто, був приїжджий. А ще розповідала, що весною 33-го з іншого кінця села якось причовгала на Заяр моя прабабуся. Просила їсти. Дочка її нагодувала, чим могла, але, коли відкривала столик, та побачила баночку МЕДУ! Він належав голові артілі і дати його, навіть ложечку, бабуся не могла. За це прабабуся свою дочку прокляла, навіть на похорон заборонила приходити.

Ось таку історію розповідали у сім’ї. Виходить, у голод голодували не всі.

Про «людоїдку» свого часу розповідала Н.О. Шлікар, десь 50-х років народження, не свідок, але родичка безпосередньої жертви сільської трагедії. Я знаю цю історію трохи інакше. Зі слів моєї тітки Катерини Пилипівни Ярової (Дубняк), 1927 року народження, яка теж могла стати такою ж жертвою і яка потім свідчила на суді, та моєї бабусі, сусідки через провулок. Знаю і прізвище тої жінки. Казали, що то була працьовита, небідна родина. До колгоспу йти не хотіли. Що сталося з головою сім’ї — не відаю, але про те, що нещасна від голоду втратила здоровий глузд і поїла власних малих дітей, — про це на кутку говорили. Її старша дочка Віра була десь 1927 року народження, а може, й менша. Гралася на вулиці з іншими дітьми і заманювала їх до хати. Чи робила то свідомо, чи виконувала наказ матері — питання без відповіді. Після війни вже доросла Віра приїздила до Єланця. Та люди всього села так на неї визвірилися, обвинувачуючи в усіх смертних гріхах, що вона й до хати не дійшла, поїхала назад. Але ж у 1933-у їй не було ще й п’яти років. Так, «людоїдка» скоїла найстрашніший гріх, але ж чому весь тягар вини впав на неї та її дитину і зовсім не торкнувся влади, яка, власне, і призвела до такої трагедії?

Ще один свідок-пам’ятник Голодомору — на сільському кладовищі. Там, ближче до степу, стоїть хрест. Високий, самотній, пофарбований у чорне, обмитий дощами і висушений спраглим вітром. Ані огорожі, ані таблички. Лише білий камінь біля підніжжя. Той запалий у землю камінь — німий свідок голодної весни 1933-го...

Лежить під ним Іван Степанович Коваль, 1907 року народження. Мав хазяйство, був одружений, тішився дворічною донечкою Олею. Вступати до артілі не хотів.

Знаючі люди кажуть, що чоловіки більш вразливі до випробовування голодом. От і він, сяк-так переживши голодну зиму, помер навесні від виснаження, якраз на день Світлого Христового Воскресіння. Родичі спромоглися збити труну, пофарбували чорнилом і відтягнули на кладовище. Не було сил ставити хрест, і тому мати, баба Хевронія Коваль, з останніх сил притягнула сюди білий камінь, який знайшла поблизу, і поклала на узголів’ї, аби не загубилася могила. Бо було їх, тих могил, тоді багато: і з хрестами, і безіменних, з ледь насипаними горбиками землі. Пом’янути не було чим, лише наступного року напекла якихось коржиків і пороздавала людям, щоб згадали сина.

Ніхто так і не намагався з’ясувати, у чому була «провина» молодого, 35-літнього, селянина Івана Коваля, та інших, таких же, як він, скараних голодом на смерть.

Після смерті годувальника сім’ю «розкуркулили» і вислали у Пензенську область. Маленька Оля виросла, вийшла заміж у Санкт-Петербург. Її двоє дітей закінчили Харківський авіаційний інститут, працюють за фахом, а внук є дипломатичним представником у Сполучених Штатах Америки.

Хрест на могилі батька поставила донька, яка напередодні російсько-української війни приїздила до Єланця, а порядок підтримують родичі, щоправда, далекі. Білий камінь пам’яті Ольга зберегла (його й на фото видно біля підніжжя хреста).

У скорботний листопадовий день по всій Україні запалають свічки пам’яті про невинно убієнних жертв Голодомору. І якщо у далекому Санкт-Петербурзі, у країні, яка й сьогодні не визнає Голодомор геноцидом українського народу, і якщо в іще дальшій Америці засвітяться вогники на вшанування пам’яті батька, діда і прадіда — Івана Степановича Коваля, якого змусили померти від голоду на благодатній українській землі навесні 1933-го, то матимемо надію, що подібне не повториться ніколи.

Світлана КАРЛІЧУК.

Одеса — Єланець

Миколаївської області.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua