Переглядів: 454

Маленька фортеця українства на Успенській, 4

(Одеська влада могла б підтримати цей патріотичний острівець, але...)

Прописна істина: якщо прагнеш миру, спокою та гармонійного розвитку для своєї країни — якомога далі дистанціюйся від Росії. Розумні люди про це говорять на кожному кроці. Але декого досі треба переконувати. Відомий поет Борис Херсонський про перлину Причорномор’я — Одесу — сказав так: «Багато хто живе міфом Одеси. Але це нетолерантне місто. І ніколи не було толерантним. Воно увійде до України, деконструювавши свій міф...».

Це дуже схоже на правду. Але цікаво, хто займатиметься деконструюванням глибоко закоріненого міфу? Мабуть, найкраще було б довірити цю відповідальну роботу одеській владі. У них і практика, і зарплати хороші. А владі варто спертися на патріотичну громадськість. Найкраще — на людей з багатим особистим досвідом спілкування з «русским миром». В умовах Одеси — це вимушені переселенці з Донбасу та Криму.

Якщо говорити про донеччан, то існує навіть місце їх «компактного проживання». Це старий будинок по Успенській, 4. У 2016 році, зрозумівши, що війна скоро не закінчиться, група донецьких біженців поселилися в тій його частині, яка ще була придатною для проживання. Заощадження вичерпалися, влада ніякого соціального житла не пропонувала, заробити ж на власне помешкання, харчування та виховання дітей було просто неможливо. Сяк-так спромоглися на косметичний ремонт і переселилися. Заодно продовжували волонтерити й активно допомагати місцевим патріотам.

Прикро, що стосунки влади і цього патріотичного поселення поки що далеко не ідилічні. Чотири роки тому київська газета «День» уже зверталася із запитами до Одеської обласної ради, «Одесаобленерго» та КП «Облтрансбуд». Перечитую той матеріал, а на язику крутиться знайомий зі школи вислів: «будинок Павлова». Пам’ятаєте, був такий чотириповерховий будинок у воюючому Сталін-граді, який дуже довго не здавася гітлерівцям через запеклий спротив бійців сержанта Павлова? Тут же роль командира взяла на себе колишня мешканка Горлівки Софія Маркіна. Довго намагався взяти у неї інтерв’ю, коли вона була у столиці. Але пані Софія так і не змогла знайти часу для зустрічі. Зате дала координати сусідів по будинку, зазначивши, що цілком довіряє своїм «однополчанам». У всіх них приблизно однакова доля і дуже близькі погляди.

Вибір упав на Анну ЧИЖОВУ. Пропоную читачам нашу розмову.

— Пані Анно, читачам цікаво було б уявити образ «пересічного» мешканця цього відомого в Одесі будинку. Чи могли б трохи розповісти і про них, і про себе? Про витоки, коріння, походження. Про ті проблеми і труднощі, які разом доводиться долати...

— Коріння у людей — різне: є українці, росіяни, білоруси, вірмени, євреї... Типова багатонаціональна суміш, яка стихійно складається на великих промислових територіях. Що було на Донбасі — те й тут. У моїх жилах, окрім української, тече і кров народу комі. Дідусь був комі, добре володів рідною мовою. Навіть бабуся-українка пробувала мене вчити читати книжки цією мовою. Мабуть, вона теж трішки знала її. Але я тоді ще маленькою була... Втім, запам’яталося те, що в текстах було багато літери «Ы».

Росія вміє перемішувати й асимілювати народи. У моєму свідоцтві про народження написано: «мать — русская». І це при тому, що дідусь за національністю — комі, а бабуся — українка. Й обоє — репресовані! І мама моя народилася в Республіці Комі, а не в Підмосков’ї. Але, за логікою Кремля, нащадкам ре-пресованих уже належало бути опорою імперії...

Війна на Донбасі прискорила формування патріотичного світогляду. Люди почали згадувати про своє українське коріння. Наша бабуся після заслання перевезла дітей (тобто мою маму та її сестер) на свою малу батьківщину — Донбас. Дідусь до них приєднався вже згодом, коли дозволили. Бо у нього стаття була серйозніша... Вони познайомилися не в таборах, а вже «на хімії». Бабуся мені дуже багато розповідала про своє сирітське дитинство... Її батьків розстріляли. А згодом і родину, яка її удочерила, відправили в заслання. Це був страшний режим! Бабуся ніколи не заходила до колгоспної їдальні, бо там висів портрет вусатого дядька, який знищив її батьків.

— А про дідуся можете трохи більше розповісти?

— Багато не можу, бо він мовчазний був, мало розповідав. Але книжок у нього було дуже багато, різними мовами. І мовою комі також. Не виключено, що й посадили за політику. Знаю, що й тепер народ комі бореться за збереження своєї мови...

— Й українці борються. Приємно, що й східняків уже є багато патріотичних…

— Так, це правда. Мій син Антон, якому тепер вісімнадцять, у 2014-у, навчаючись в одеській школі, відмовився вивчати російську. Сказав так: «Мову окупанта не вивчаю...». Я запереживала: а як же оцінки, атестат? До речі, одеські вчителі виявили делікатність. Вони сказали: «Не чіпайте його, дайте дитині час пережити цю травму. У нього війна відібрала дитинство: улюблені іграшки, друзів, рідних...». Заспокоїли. А 16 березня цього року він прийняв тверде рішення: остаточно перейти на українську. Спочатку сперечався з другом-одеситом щодо закону про державну мову. Той казав: спершу закон треба відшліфувати, а вже потім переходити на мову. Антон же вважав, що можна робити й навпаки: починати спілкуватися українською, а закон «дошліфовувати» пізніше. Потім син подумав: «А якого біса я доводжу приятелеві оцю свою думку російською?». І принципово почав розмовляти українською з усіма: з друзями, в інституті, в магазинах — скрізь. І що цікаво: великої агресії щодо себе не відчув. Навпаки — більше було похвали. Йому й тепер одесити роблять компліменти: мовляв, мова дуже гарна, літературна…

— Патріотичний у вас син...

— Менший Єгор, якому чотирнадцять, — теж такий. Цікаво, що на момент окупації Донецька йому було лише шість рочків, але якось, побачивши вивішений прапор «ДНР», він тихо сказав: «Пусть вешают, что хотят... А мы — все равно украинцы! Правда, мама?».

— Чоловік теж ваш однодумець?

— Так. Юра деякий час партизанив, поки ми не поїхали звідти. В Одесі планував залишити нас і піти на фронт. Але потім ми зрозуміли, що я одна не впораюся. Оренда житла, хворі сини — я б не витягла все сама. У хлопчиків проблеми з серцем... Зараз Юрко — резервіст першого ешелону

(ОР-1) На збори раз на рік їздить. Тому ми дуже багато друзів і земляків з числа резервістів маємо.

— А є одесити, які вам співчувають?

— Звичайно! У 2016 році на вулиці я познайомилася зі старенькою жінкою. Вона тоді спитала: чи не потрібне нам ліжко? Зараз називаю пані Світлану своєю головною волонтеркою. Вона організувала весь свій багатоквартирний п’ятиповерховий будинок, мобілізувала багатьох людей на допомогу Донбасу. Раз на місяць телефонує мені. І ми йдемо з хлопчиками й забираємо речі: ковдри, подушки, теплий одяг... А ще бабусі в’яжуть шкарпетки діткам та дитячі костюмчики, а я відправляю все це в Авдіївку. Вчора написала моя клієнтка — юна зовсім дівчинка — і спитала: «Может, вам деньгами помочь, пока у вас такая ситуация?». Я відмовляюся, а вона пише: «Я рассказала о вас папе, он очень проникся вашей проблемой и хочет помочь». Я не знаю, хто у неї тато, але розчулилася до сліз... Дуже приємно, що такі люди є в Одесі!

— Може, одесити тому ставляться до вас добре, що ви родом не з Галичини, а з Донбасу?

— Можливо... Хоча спочатку ми частенько чули: «Почему вы приехали в Одессу, а не во Львов? Что вы тут права качаете?». Але потім… нас все одно починають поважати... У 2016 році моя співробітниця, продаючи мамину квартиру, віддала нам свої меблі. В Інни Курдюкової теж була цікава історія. Вона зайшла в перукарню, а оскільки відвикла від телевізора, то прикипіла до екрану, почала дивитися якусь передачу. Ну і розповіла, що її родина — вимушені переселенці. Тоді хазяйка закладу рішуче зняла зі стіни телевізор і сказала: «Забирайте!». Сама Інна багато займається пенсіонерами в Червоному Хресті. Вона дуже активна жінка, хоча й має інвалідність. І чоловік її отримав інвалідність, працюючи на шахті. Це було ще до війни 2014 року.

— Ви щось платите за проживання?

— Всі п’ять років головна наша вимога до влади: «Хочемо сплачувати за себе самі», але нам не надають договір для сплати. Ми намагалися переказувати кошти за спожиту електроенергію на рахунок «Обленерго», але їх повертають назад. Тому й виходили на протести з плакатами: «Візьміть гроші!». Вже більше двох місяців, як нам відключили електроенергію. Зараз на Успенській, 4 холодно, люди хворіють. Світло від генератора вмикають лише погодинно. Але цього замало, бо ж і їсти приготувати треба, і попрати, і попрасувати... Особливо тяжко родинам з маленькими дітьми. Ірина М’якоткіна вже в Одесі втратила чоловіка й залишилася сама з двома доньками. Має онука Максимчика, хлопчик — інвалід, не ходить... У Кременчуцької Ірини донька — теж з інвалідністю, людина з ДЦП…

— Чув, що ви намагаєтеся організувати українське життя в будинку…

— Так, уже існує центр для дітей вимушених переселенців та одеситів, де всі заняття ми проводимо державною мовою. На жаль, ідею з україномовним дитячим садочком поки що довелося відкласти до кращих часів. Адже в будівлі нема офіційного статусу, тому нас попередили, що можуть бути проблеми із санстанцією. Зате працює майстерня, назва якої — «Берегиня.ua — студія машинної вишивки». Ми виготовляємо шеврони, нашивки, вишиванки, екосумки... На шевронах ми писали: «Донецьк — це Україна!», «Крим — мій!», «Україна — понад усе!», «Ні капітуляції!». А на антиковідних масках: «Все буде добре! Все буде Україна!» та «Слава нації — смерть ворогам!».

Я позиціоную майстерню як соціальний бізнес. Бо свою волонтерську діяльність ведемо саме з доходів від неї. А ще з 2014 року я працюю у хімчистці. У 2019-у зареєструвала ФОП, і відтоді вдень я — «бізнесмен», а вночі — найманий працівник. Ось таке поєднання. Зараз, поки майстерня не працює, дуже стали у пригоді ці нічні зміни. Хоч якийсь є заробіток... А ще ми планували (буквально перед відключенням світла) організувати курси шиття. Із запуском занять у ютубі та інстаграмі українською. Задумали й кулінарні курси зі спеціалізацією «українська національна кухня»... Хотіли також створити гурток м’якої іграшки, архітектурний, комп’ютерні курси для людей похилого віку. Планували багато чого, але зараз у нас вимушена зупинка саме через відключення світла. Сподіваємося вистояти! А якби місцева влада нам допомагала, то ми, без сумніву, стали б маленькою «цеглинкою» в підмурівок нової, патріотичної, української Одеси.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua