Навала зі Сходу. Боротьба триває

За умовами українсько-російської угоди 1654 року (так звані Березневі статті), Українська Гетьманщина переходила під протекцію московського царя, однак зберігала власне самоврядування, збройні сили та незалежність у внутрішніх справах.

Однак уже з перших років дії угоди Москва почала активно утискати автономію Гетьманщини, прагнучи повністю поглинути українські землі. Розуміючи небезпеку союзу з Москвою для української державності, гетьман Іван Мазепа шукав можливості для зміни політичного курсу країни.

Станом на 1708-й Московія вже восьмий рік поспіль воювала проти Швеції у Великій Північній війні. Антишведська коаліція розвалилася, а тому обдарований воєначальник, молодий шведський монарх Карл ХІІ мав серйозні шанси на здобуття перемоги. Похід Карла ХІІ на Смоленськ та Москву в 1708-у значно ускладнився, коли Московія почала використовувати тактику «випаленої землі», позбавляючи шведське військо необхідних для походу ресурсів. Рятуючи своє військо від розорення, шведський монарх скерував його на зимівлю в Україну. В цих умовах сформувався союз між Мазепою та Карлом ХІІ, що дозволив би Гетьманщині вирватися з-під московського впливу.

Дізнавшись про «зраду» Мазепи, московський цар Петро I дає своєму поплічникові Меншикову наказ знищити гетьманську резиденцію — Батурин, який був добре укріпленою фортецею, що могла витримати багатомісячну облогу. Меншиков привів під її стіни 20-тисячне військо драгунів та стрільців і затребував капітуляції. Оборонці Батурина відповіли на пропозицію росіян гарматним вогнем. Кілька спроб штурму фортеці були відбиті.

Але до відсічі були готові не всі. Полковник прилуцького полку Іван Ніс почав підбурювати козаків припинити спротив московитам, за що був прикутий до гармати. Щоб уникнути страти, він послав свого старшину Соломаху розповісти ворогові про таємний лаз до фортеці. Це дозволило московському війську зруйнувати оборону Батурина.

Інтервенти увірвалися до міста й жорстоко покарали за спротив. Жертвами погрому і масових страт стали понад 7 тисяч сердюків гарнізону фортеці та приблизно стільки ж мирних мешканців.

Ворог нищив і грабував навіть православні храми, у яких ховалися містяни. За свідченнями сучасників, військовиків і мирних жителів вбивали з особливою жорстокістю, не виявляючи жалю ані до жінок, ані до дітей. Беззахисних людей колесували, четвертували та садили на палі. Лише небагатьом батуринцям, які завчасно покинули місто, вдалося уникнути тортур і вбивства.

Меншиков, за словами шведського історика Фрікселя, автора «Історії життя Карла XII», наказав розіп’яти трупи козаків на плотах і пустити їх по річці Сейм, щоб уся Гетьманщина дізналася про страшну долю міста. Меті залякування населення слугувала й розправа над полоненими. Героїчних захисників Батурина — полковника Дмитра Чечеля і старшину, за свідченнями сучасника, «п’ятерили», тобто відрубували одну руку, потім — другу, потім — по черзі ноги і, насолодившись видовищем та муками, відрубували голову. Згодом частини тіл демонстрували на центральних площах «знатних міст» України. Англійський посол у Москві Чарльз Вітворт інформував про надзвичайну жорстокість московитів, які масово вбивали мешканців Батурина незалежно від віку та статі. Подібним чином зреагував і пруський посол Кайзерлінг. Тогочасні французькі газети називали спустошення Батурина «варварською різаниною», а царя Петра — «жадібним до крові в Україні».

Пам’ять про трагедію збережена та переспівана кобзарями. Так, у народній думі «Семен Палій і Мазепа» співалося:

А в городі Батурині мужиків да жінок
у пень сікли да рубали,
Церкви палили,
святості да ікони під ноги топтали...

Тарас Компанійченко виконує одну з коротких версій «Думи про Батурин» — «Плач зозулі», в якій є такі слова:

У городі в Батурині билась Москва
три дні, три години.
Розбилась на три половини.
Течуть ріки кривавії,
мостять мости тілами козацькими...

Зберегла пам’ять про страшну трагедію й батуринська земля. У 1995 році українсько-канадські археологи знайшли страшні докази: темну полосу ґрунту — попіл від спалених жертв, горілі фрагменти посуду та жіночих прикрас — речі загиблих. А ще археологи виявили обпалені кістки загиблих дорослих і немовлят зі слідами від колотих та рубаних ударів.

У 1992-у, відразу після відновлення Незалежності, завдяки голові Народного руху України В’ячеславові Чорноволу й товариству «Просвіта» було започатковано традицію вшанування жертв Батуринської різні. У 2005 — 2010 роках з ініціативи Віктора Ющенка там розбудували Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». У 2008-у за дорученням уряду в Україні пройшли пам’ятні заходи до 300-ліття тих подій. Тоді ж, 14 листопада, відбулося перепоховання останків жертв Батуринської трагедії у спеціально влаштовану крипту під Замковою церквою Воскресіння Господнього, заново побудованою за зразком православних українських храмів кінця XVII століття. З ініціативи Українського інституту національної пам’яті до переліку дат, що відзначаються на державному рівні, постановою Верховної Ради у 2018-у внесено й Батуринську трагедію.

Глибше зрозуміти цей драматичний період історії Української держави та висвітлити низку білих плям у діяльності Івана Мазепи допомогла публікація у 2014 році частини батуринського архіву, який ось уже три століття вважався втраченим у згарищах гетьманської столиці. Він був віднайдений у 2003-у петербурзькою україністкою Тетяною Таїровою-Яковлевою, яка багато зробила для деміфологізації образу великого гетьмана в російській історіографії. Нині очолюваний нею Центр вивчення історії України за підтримки Канадського інституту українських досліджень готує нове видання, що може стати справжньою сенсацією для істориків, — це десятки тисяч документів з фонду «Малоросійського приказу», які ще не публікувалися.

Багато нових деталей додає й оприлюднена на початку нинішнього року «Історичною правдою» перекладена Мариною Траттнер книжка «Карл XII в Україні. Розповідь кароліна», що була надрукована шведською мовою Карлом Халлендорфом у 1915-у в Стокгольмі.

Як бачимо, для увічнення пам’яті про Батуринську трагедію зроблено досить багато. Але, мабуть, не помилюсь, якщо скажу, що ми лише на початку осмислення тих подій і ролі Батурина у величній історії нашого народу. Адже з цим містом пов’язані імена не лише Івана Мазепи, а і його духівника Дмитра Туптала, який згодом став святим Ростовським; поета Стефана Яворського, котрий згодом став митрополитом Муромським і Рязанським, місцеблюстителем патріаршого престолу; видатного науковця, письменника і державного діяча Теофана Прокоповича; віршописця доби Мазепи Климентія Зиновіїва (Зиновенко, Трясця); поета Івана Орновського, перекладача Івана Максимовича; автора віршів і церковно-релігійних творів Варлама Ясинського; поета Івана Величковського і, звичайно ж, Пилипа Орлика...

Тож схилімо голови і згадаймо всіх українців, які трагічно загинули під час кривавої вакханалії російського тирана 313 років тому, а також усіх українців, які полягли у російсько-українській війні вже у ХХІ столітті.

Пам’ятаймо, що російський агресор за останні сторіччя анітрохи не змінився, що він не зупиниться ні перед чим для збереження колоніального статусу України, що війна за Незалежність триває. І тільки сильна армія, сильна ідентичність і національна пам’ять є гарантами нашої безпеки.

Ярослава РІЗНИКОВА,
лауреатка літературних премій
ім. Г. Сковороди та І. Франка, членкиня НСЖУ.