Важке і чисте життя Володимира Рутківського

Володимир Григорович Рутківський — провідний український дитячий письменник, поет, прозаїк, лауреат премій ім. Миколи Трублаїнi (1992), ім. Лесі Українки (2002), «Звук павутинки» ім. Віктора Близнеця (2005), «Книга року «Бі-Бі-Сі» — за двотомний історичний роман «Сині Води» (2011); Шевченківської премії — за історичну трилогію для дітей «Джури» (2012) та ін.

І хоча народився письменник у селі Хрестителевому, що на Черкащині, вже багато десятиліть жив і творив (як страшно писати про це в минулому часі!) в Одесі.

Його спогади про дитинство, про реальну долю рідних довго залишалися досить міфологізованими, адже, як і в більшості українців-«дітей війни», його близькі з міркувань самозбереження рідко згадували при дітях минуле. Лише в 1990-х він дізнався, що його батько, Григорій Якович Рутківський, — не круглий сирота, як зазначав у всіх анкетах, а має братів і сестер, а прадід Михайло Федорович Рутковський — знаний на Волині архітектор, похований 1881-го у с. Лука під Житомиром, куди батько під різними приводами все життя час від часу навідувався в надії дізнатися щось про рідних.

Цей надзвичайно болючий процес розміфологізації спогадів, тісно пов’язаний із сумнівами, ваганнями та боротьбою з власним сумлінням, віддзеркалився у явно недооціненій автобіографічній повісті «Потерчата» (друкована в 2008-у, а через 10 років перевидана одеським «Астропринтом»). Її глибинний зміст означено як підзаголовком «Дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися», так і самою назвою. Адже мотив образу нехрещених через тогочасні ідеологічні заборони потерчат-дітей, душі яких, за давніми віруваннями українців, не могли знайти спокою після смерті, від розділу до розділу починає звучати як своєрідний реквієм за цілим втраченим поколінням (до нього належить й сам автор), що не знало любові і чиї мрії залишилися нездійсненими.

Згадуючи «…воєнні, повоєнні та суспільно-літературні негаразди», роздумуючи над власною долею, Володимир Григорович зізнається, що її визначив, насамперед, «…антагонізм між людиною і суспільством. Несприйняття суспільством інтересів окремої людини. А оскільки суспільство значно сильніше за людину, то вона змушена все життя пристосовуватися до його вимог і забаганок. Ті, хто цього не робив, змушені проходити всі кола земного пекла. Це стосується всіх моїх родичів, яких я знаю особисто, а відтак — і мене… Кожен із них мав викручуватися, аби зберегти життя собі та своїй сім’ї. Як, зрештою, і я. Та головне — попри всі жахи і труднощі, вони якось умудрилися не зламати свій становий хребет».

Колись Наталя Марченко сказала, що саме ця «проблема станового хребта», в якому змалку ви-явив генетичну відсутність гнучкості й, водночас, на рівні тваринного інстинкту виживання не можеш допустити, аби той хребет тобі зламали, і визначила магістральну лінію долі письменника.

Воістину, саме шляхи любові та страху формують життєву дорогу кожної людини, а всі роздоріжжя людських вчинків зароджуються саме у дитинстві!

Нелегкою і звивистою була дорога Володимира Григоровича до визнання в українській літературі. Він навчається в Одеському інституті холодильної промисловості, працює апаратником на Одеському суперфосфатному заводі, два роки — кореспондентом багатотиражок «Январец» і «Трибуна студента», потім — редактором Одеського обласного радіо, штатним сценаристом Одеської кіностудії, інженером заводу «Мікрон», завідувачем відділу обласної газети «Одеські вісті».

А паралельно — постійна наполеглива літературна діяльність. Починає Володимир Рутківський як поет: в 1959 році надруковані перші вірші, у 1966-у в Одесі виходить його дебютна збірка поезій «Краплини сонця», у 1968-у на 5-й Всесоюзній нараді молодих літераторів у Москві він уже представляв молоду українську поезію разом із Борисом Олійником, Петром Осадчуком, Романом Лубківським і Віталієм Коротичем. Але все перекреслили його підпис у зверненні на захист скривдженого колеги-радіожурналіста й анонімка в обком партії про те, що очолює на обласному радіо «українських буржуазних націоналістів». Виручив Борис Олійник, який у 1973-у допоміг вступити на дворічні Вищі літературні курси у Москві, яка тоді була набагато вільнодумнішою, ніж затиснутий у лещата партійно-бюрократичного страху Київ.

Саме в Москві, у видавництві «Детская литература», у 1977 році Володимир Рутківський зможе опублікувати 150-тисячним тиражем перекладену ро-сійською мовою повість «Ганнуся», яку до цього «зарубали» у єдиному українському видавництві для дітей «Веселка». Згодом, у 1981-у, після чергової відмови в Україні, там же, у Москві, стотисячним накладом побачить світ «Бухтик з тихого затону» — про співжиття школярів і таємничого водного світу. Книжка отримає чимало захоплених читацьких відгуків і навіть визнається однією з кращих у 12-й п’ятирічці! Однак такий успіх ніяк не позначиться на творчій долі письменника в Україні.

Наступна книжка — «Гості на мітлі» — таки вийшла у 1988-у у «Веселці», щоправда, зі скандалом. «Чому я, український письменник, маю видаватися не рідною мовою і за межами України?» — звертався Володимир Рутківський до «керівних і спрямовуючих». Це подіяло, але й надломило щось усередині. Письменник вирішив остаточно податися у «внутрішню еміграцію». Себто писати більше у стіл.

Працюючи з року в рік, щодня горблячись над письмовим столом, він дочекається слави у... 70 років! Голосно і з захватом про літератора почнуть говорити після виходу в світ у 2007-у у видавництві «А—БА—БА—ГА—ЛА—МА—ГА» книжки «Джури козака Швайки» з ілюстраціями талановитого українського художника Максима Паленка.

Звернення до історії — невипадкове, адже ще в школі він очолював археологічний гурток та брав участь у розкопках одного з найдавніших поселень на теренах сучасної України (близько 300 тисяч років тому) біля села Велика Бурімка на Черкащині, де пройшли його дитячі та юнацькі роки.

Володимира Рутківського завжди манило таємниче, малодосліджене і маловідоме. Й от, задавшись питанням «Чому Іллю Муромця (а в історичній літературі вживається і Муровець), який похований у Києво-Печерській лаврі, повністю собі «привласнила» Росія?», письменник-одесит пише повість «Сторожова застава», в якій подає інакший погляд на усталені події.

Відповіддю на запитання «Чому про битву на Синіх Водах, яка була за 18 років до Куликовської, ніхто не згадує? Адже саме після неї була визволена Україна від монголо-татарського іга!» стає великий роман для дітей «Сині Води».

У відповідь на запитання «Що знає широкий загал про початки козаччини? Звідки взявся цей відомий на весь світ феномен народного лицарства?» — з’являються «Джури козака Швайки».

Бажання дещо з іншої точки зору подивитись на відносини між українцями й кримськими татарами спонукало Володимира Рутківського написати «Джур-характерників», де чи не вперше в українській літературі порушено трафаретно-усталений образ кримських татар як винятково стихійного лиха, що постійно нависає над ненькою-Україною.

Особливої популярності нашому землякові додав вихід на широкі екрани у жовтні 2017 року першого українського фільму-фентезі за однойменною повістю «Сторожова застава» з бюджетом понад 40 мільйонів гривень. Режисером став Юрій Ковальов, сценарій написали відомий український дитячий письменник Сашко Дерманський та кіносценарист Ярослав Войцешек.

Мріється, що неодмінно буде екранізовано й історичну тетралогію Володимира Рутківського для дітей «Джури». Історично-пригодницький «екшн» патріотичного спрямування з елементами містики та детективу, знятий в описаних автором місцевостях України, став би проривом у дитячо-юнацькій кіноіндустрії та послужив би справі утвердження України.

Але це в майбутньому…

А нині ми прощаємося з корифеєм української дитячої літератури, з чудовою, творчою людиною, яка до останніх днів була дієво включена в укра-їнське літературне життя.

…У його «Джурах» дід Кібчик, узнавши, що його товариш пішов у засвіти, каже дивовижно точну фразу: «Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм»…

Сказано, ніби про самого автора...

Вічна і світла пам’ять Майстрові слова...

Ярослава РІЗНИКОВА,
лавреатка літературних премій
ім. Г.Сковороди та ім. І.Франка.

31 жовтня пішов із життя
Володимир Григорович РУТКІВСЬКИЙ —

видатний український письменник, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка, літературних премій ім. Лесі Українки, ім. Миколи Трублаїні, Міжнародного освітнього фонду «Звук павутинки» ім. Віктора Близнеця, «Бі-Бі-Сі».

Понад півстоліття (із 1969 року) Володимир Григорович був членом Національної спілки письменників України й тривалий час — одним з лідерів сучасної дитячої української літератури. Саме він став першим дитячим письменником, удостоєним Шевченківської премії. Автор понад 30 книжок різних родів та жанрів літератури. Незмінний голова журі Корнійчуковської премії, Володимир Григорович завжди був наставником і добрим порадником для молодих літераторів, очолював й активно працював як автор, літературний редактор та натхненник Об’єднання дитячих письменників Одеси. Великий письменницький дар Володимира Рутківського, його незмірна доброзичливість та людяність робили його дивовижним оповідачем і співрозмовником, видатним популяризатором української літератури й духовності.

Не стало великого сина України. Пішов із життя видатний дитячий письменник, знавець і популяризатор української культури, наставник і щирий порадник молодого покоління літераторів.

Одеська обласна організація Національної спілки письменників України висловлює щире співчуття рідним та близьким Володимира Григоровича.

Сергій ДМИТРІЄВ,
голова правління Одеської обласної організації НСПУ.

Наталя Марченко, член ради Центру дос-лідження літератури для дітей і юнацтва, авторка першого в Україні академічного біографічного монографічного дослідження, присвяченого письменникові, котрий пише для дітей, — «Володимир Рутківський: тексти долі» (Тернопіль, 2015), на своїй фейсбук-сторінці написала:

«Помер Володимир Рутківський.

Можу лише згадувати і плакати...

Володимира Григоровича Рутківського завжди вистачало на все добре і на всіх.

Він знаходив у свої роки час, сили й можливості, аби підтримати усе і всіх, де відчував Живу Справу, Дар Божий чи хоча б Радість щиросердного творення й сподівання.

Він був ВІТРИЛОМ, здатним зрушити навіть той корабель, який повірив, що ця мілина вічна.

Він був ВІТРИЛОМ, яке самим своїм існуванням свідчило, що вітер є й усі горизонти досяжні.

Він був ВІТРИЛОМ, котре знало, яке то неймовірне щастя й удача — упіймати свій вітер, і сердечно радів за кожного, кому випало пережити ту мить...

Ви як той меч з князівської руки —
Прямий, сумний і вічно спраглий чину…
Завихрена у Вічності дитина,
Що кличе світ на чарівні стежки…
Для Вас у небесних кущах —
древнього сонця жорна!
Щоб ніч від утоми чорна
сходила днем запахущим.
Для Вас у пастці мовчання —
сполохана пташка Слова!
Щоб марних розмов полова
не забила Боже звучання…