Прозора каламуть двовіршів

Страждаємо і долю клянемо,
А все одно, яке це щастя — жити!

Коли мені до рук потрапила ця маленька книжечка, я прочитала кілька віршів — здалося, нічого прикметного. Майже кожен може сказати про себе так само. Але коли книжка була прочитана — сторінка за сторінкою, то на поверхню виринула майже глиба, айсберг вічнозеленої світової антропології.

Читаючи ці коротенькі відверті строфи, є велика спокуса побачити в них перипетії життя самого автора, але художній образ й образ поета — це далеко не одне й те ж. І як ми знаємо з літератури, феномен яскравого й багатогранного героя говорить просто про велику майстерність автора, а не про сторінки його особистого життя. Адже, як сказав Л. Тимофєєв в «Основах теорії літератури»: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення». І нехай відвертість поета не вводить нас в оману.

Звичними, але такими сповідально-небезпечними для автора, здаються нам сторінки книжки. Поет із жахом констатує:

Поезія — не вишуканість форм,
А божевільна
й пагубна відвертість.

«Недолугі недомовки недоумка» — це й кепкування над собою, й артикуляція звичних житейських істин, але насправді — це проявлення нашої підсвідомості у матеріальному бутті. Це проєкція сугестивного на предметне. Автор спочатку схоплює в душі якийсь новий стан, а потім досить достовірно огортає його в слова рідної мови:

Зриває вітер
золото з дерев,
І місто враз
просторішим здається.
Або промовляє з гумором:
Ми мали право
грюкнути дверми
І огризнутись
вже із домовини.

Як багато фарб добирає поет для описання природи, свого дитинства, куточків рідного села. Це той джерельний потічок, що не пересихає ціле життя й живить творчість щемкими спогадами, ностальгією, пам’яттю. Багато тонких барв знаходить автор для опису дитинства, природи:

Вода в Десні — мов тепле молоко,
Трава в росі і сосни у тумані!

Спогади про щасливі роки зрілості, професійного злету, життєвої наснаги:

В Одесі знов акації цвітуть,
І люди шаленіють від кохання.

З чутливістю, а часом і з помітною самоіронією ставиться автор двовіршів до таких звичних чоловічих пристрастей, як жінки та чарка. Засуджені релігією та соціумом, вони — ці пристрасті — наповнюють наше життя святом, болем, гармонією маятника, що хитається між спокусливими миттєвостями та невідворотністю розплати за них:

Якщо вмирати,
виснаженим вщент,
То краще від тривалої розпусти!

Жінки — це окрема сторінка сповідальної лірики автора. Вони і манливість, і злет, і розчарування, й буденність:

Хоч і посивів, очі все одно
Обмацують в метро
красунь сіднички.

Жінки — носії барв, пахощів, тепла, рельєфності, предтеча прекрасного майбутнього. Це розширення обріїв. Вияв підсвідомого у свідомому. Висока поезія й буденна проза у спілкуванні статей у всі віки була рушієм нашого есзистенційного «Я». Тому у двовіршах Івана Бондаренка не тільки поетичний «високий стиль», а й артикуляція звичних ситуацій, що виникають у стосунках між чоловіком і жінкою:

О, як мені самотності бракує
Відразу, як закінчую кохать!

Або:

Жіночі очі — дзеркало душі,
Що завжди бреше
протилежній статі.

Щоб кинути авторові виклик, хочу зазначити, що у своїй сповідальній патетиці пан Бондаренко жодним чином у позитивному ключі не згадав жінок-однолітків. Але що поробиш — це закони психофізіології. Жінка в поважному віці для літнього чоловіка — це, скоріше, компрометація його чоловічих здібностей, зневіра в його лібідо. Приваблюють погляд тільки молоді красуні:

Бруньки набряклі яблунь навесні
Нагадують пругкі Марічки груди.

Або:

Попереду красуня молода
З сідницею, мов усмішка Джаконди.
Про літніх жінок автор може сказати хіба що таке:
Який це жах! — Потрапити в купе
На цілу ніч з Петрівною на пару.
О! Ця гірка чоловіча відвертість…

Пристрасть до чарки — в цьому й сила, й слабкість чоловіків. Яким розкутим, веселим, авторитетним робиться чоловік після піднятого келиха вина! Як гарно він говорить у дружньому колі, як тонко розуміє, вміє бути чуйним, захопливим! Але ж ця яскравість оманлива, бо чарка може все зіпсувати й призводить до появи в житті не дуже привабливих картин:

Що ж! Будьмо, друзі!
Вип’єм за життя!
Бо хто наллє нам чарку після смерті?

Але:

Хто щасливіший:
праведник в труні
Чи п’яний нечестивець у канаві?
І гарно, з самоіронією, лапідарно:
Якщо життя вмістити в кілька слів,
То ось вони:
прийшов, побачив, спився!

Тема буття і смерті — така природна в світовій літературі. Не обминув її й автор презентованих віршів. Тут, як завжди, і глибокий страх непізнаного, і буденність цього явища, і навіть іронія над ним:

На цвинтарі опівночі сичі
Так моторошно плакали за кимось.

І ще:

Троянд зів’ялих білі пелюстки
На свіжу осипаються могилу.

Але й:

Він пив таке і стільки, що смола
Йому у пеклі медом видається.

Щодо літературних знахідок, то хочеться порадуватися разом з автором його поетичному талантові, завдяки якому він так вдало бавиться з подвійними наголосами, посилюючи зміст і мелодику вірша:

Сьогодні теж, як завжди, буде ніч,
І як завжди —
для когось вже остання.

Не кажучи вже, якої насолоди додають у сприйнятті віршів численні, такі співзвучні нашій мові (ще з часів Тараса Шевченка) алітерації. У Шевченка ми дуже часто зустрічаємо повторення приголосних звуків:

Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть…

У Івана Бондаренка задля інтонаційної виразності вірша, для емо-ційного поглиблення його змістового зв’язку теж зустрічаємо багато алітерацій. Наприклад:

Закохана… Заручена… Заміжня…
Розлючена… Розлучена… Одна…

І ще:

Осіннє сонце із останніх сил
Остиглу землю хоче обігріти.

Прочитавши невеличку книжку Івана Бондаренка, хочу привітати українців, що вони зі своїм буттям потрапили у коло вишуканої світової поезії. І нехай ще довго тягнеться ця багатовікова путь:

Яєць десяток, два десятка груш —
Прямує на базар стара Євдоха.

Путь, яку проторували наші вікові традиції, наша культура, наша ментальність…

Авторові ж хочу побажати вдосталь насолодитися теплими відгуками й багатством подяк від справжніх поціновувачів його таланту.

Арсенія ВЕЛИКА,
членкиня НСПУ,
лауреатка літературно-мистецької преміїім. Пантелеймона Куліша.