Одеський Караваджо: загадки і полеміка

Нагадаю про деякі власні публікації на цю тему, оприлюднені впродовж 2008—2021 років у різних інформа-ційних джерелах, зокрема в журналі «Українська культура», газетах «День» і «Чорноморські новини» та на моїй авторській сторінці на сайті Одеської національної наукової бібліотеки у рамках партнерського проєкту (2014—2021): «Одеський Караваджо» як наукова проблема» (2008), «Чому Христос під вартою?» (2016), «Пристрасті навколо Караваджо» (2020), «Чи повернеться Караваджо до Одеси?» (2021). Своїми думками ділилися науковці, провідні працівники й керівники ОМЗСМ. Були враховані й інші публікації з цієї проблематики.

Одним з позитивів скандального викрадення шедевру стало розширення науково-дослідницького поля та інтенсивності експертної розвідки щодо написання й автентичності цього полотна, його біографії. Реставрація дозволяє поглибити знання про картину шляхом рентгенографії, хімічного аналізу пігментів і самого полотна тощо1.

Що виявило обстеження картини? «…Рентгенівські знімки показали багаторазові переписування полотна, напружені авторські пошуки композиції, ракурсів, відмінних від дублін-ської живописної версії, — повідо-мив в.о. директора ОМЗСМ Ігор Пороник. — Із 1600 року Караваджо на певному етапі вдавався до гравірування на полотні, яке є і на нашому полотні. На це вказують і хіміко-технологічні дослідження використаного полотна, пігментів та фарб. Не секрет і те, що старі майстри робили авторські повтори своїх найвдаліших робіт. Не переконлива й версія, що наш твір є пізнішою копією Джованні ді Атілли на замовлення власника картини, рідного брата Кіріако Маттеї — Аструбале. Адже, відповідно до знайденого у «бухгалтерській книзі» запису, ді Атілла отримав лише 12 скудо, яких не вистачило б навіть на дорогі фарби, необхідні для написання картини такого розміру». Відомо, що 2 січня 1603-го за цю картину Караваджо отримав від замовника грошову винагороду — 125 скудо2, яка в ті часи вважалася найвищою платою за таку роботу. Наразі знаємо про 12 копій цього полотна Караваджо, і лише дві картини вважаються оригіналами — дублінська й одеська.

Отже, якими фактами ми нині оперуємо і які висновки напрошуються?

Розпочнемо, так би мовити, з кінця. Із 2008 року, тобто з моменту сумнозвісного викрадення, і дотепер картини в музеї нема. Після того, як у 2010-у цей артефакт виявили на території Німеччини, він повернений в Україну й переданий до Національного науково-дослідного реставра-ційного центру у Києві. На період судового процесу над грабіжниками картина вважається речовим доказом. Лише завдяки наполегливості працівників ОМЗСМ та їх симпатиків й однодумців з інших інституцій, а також виступам у пресі у березні 2018-го було отримано дозвіл на реставрацію, яка тривала до серпня 2021-го. Нині відреставровану картину (все ще у статусі речового доказу) адміністрація ОМЗСМ намагається повернути в музей, спрямувавши відповідне клопотання до судових органів. Останнє судове засідання мало відбутися на початку вересня, але, як стало відомо, його перенесли на 20 жовтня через неявку двох осіб — прокурора та одного з підозрюваних. Там свій алгоритм…

Передісторія

Одеський музей західного та східного мистецтва — наступник Галереї старовинного живопису Одеського державного художнього музею — володіє картиною з моменту заснування, тобто з 1924 року, куди її передали з Музейного фонду. Фонд же отримав твір Караваджо у 1923-у з Міського музею красних мистецтв. Й ось тут виникають перші нестикування.

Версія від Людмили Сауленко (1938—2019), на той час заступниці директора ОМЗСМ з наукової роботи: «…Ось документ, що підтверджує факт передачі роботи Караваджо в Одесу. Це список картин західноєвропейських шкіл із Петербурзької академії мистецтв, переданих в Одесу в 1912 році. Оригінал цього документа зберігається в Центральному російському державному архіві історичних актів. У ньому під №12 позначена картина Караваджо «Зрада Іуди» — так вона йменувалася спочатку».

Версія Віталія Абрамова, директора Одеського художнього музею (2012—2017) (цитую у перекладі): «…У 1901 р. з музею Імператорської академії мистецтв в Одеський міський музей красних мистецтв було передано 52 твори російських і західноєвропейських художників. Серед них — Амеріго Мик. Анжело Караваджо «Зрада Іуди» (порядковий номер 3). 1916 р. датується «Список картин иностранных художников, переданных в Городской музей из Музея Императорской Академии художеств». Він повторює попередній, але у ньому є інвентарний номер Музею Академії — 264. У Міському музеї красних мистецтв твору був присвоєний інвентарний номер — 135 й оцінка 5000 руб. За 22 роки твір з Міського музею красних мистецтв було передано до Музейного фонду, звідки він перейшов до Галереї старовинного живопису Одеського державного художнього музею (нині ОМЗСМ). Згодом з’явилася й інша назва — «Взяття Христа під варту»3.

Один факт є беззаперечним: твір Караваджо серед інших картин захід-ноєвропейського живопису потра-пив в Одесу з Петербурзької академії мистецтв. Цьому закладу в 1870-у його подарував тодішній президент академії, вел. кн. Володимир Олександрович Романов, який, у свою чергу, того ж року отримав «возможную копию утерянного оригинала Караваджо» (усне свідчення) від ди-пломата і мецената українського походження Олександра Петровича Базилевського (1829—1899). Як власність останнього вона вперше згадується в каталозі Паризького аукціону 1868 року. Базилевський, очевидно, купив її на попередніх аукціонах — у 1853-у чи 1859-у, де також фігурував «Цілунок Іуди» Караваджо. Формулювання «можлива копія» ще нічого не означає, адже варіант з Національної галереї у Дубліні, відомий як «Христа беруть під варту» (1602), також раніше вважали копією пензля нідерландського караваджиста Герріта ван Гонтгорста. До речі, розміри дублінського полотна відрізняються від одеського — 133,5 х 169,5 см проти 134,4 х 172,5, тоді як розміри оригіналу, зареєстровані в інвентарній книзі сімейства Маттеї — 134,4 х 178,7, що за висотою відповідає нашій картині. Не виключено, що за чотири століття розміри ори-гіналу могли мінятися, скажімо, при заміні рами, щоб вписати у відповідний інтер’єр, тощо.

Достеменно відомо, що однойменну картину в 1602 році замовив Караваджо римський аристократ Чіріако Маттеї, якому запропонував сюжет та іконографію його брат, кардинал Джироламо, а копію у 1626-у замовив інший брат, Асдрубале. Виконання доручили художникові Джованні ді Атіллі. Відомо також, що копії за розміром не повторюють оригінал і для їх написання використовували дешевші матеріали, а це пояснювало і їх нижчу вартість (у цьому випадку — в 10 разів). Розмір копії у документах не вказаний.

Щодо картини з Національного музею Ірландії, то завдяки реставраторові й консультантові галереї Серджіо Бенедетті, який виявив її у 1990 році в приміщенні громади Святого Ігнатія Дублінського, а також науковим розвідкам італійських дослідників Франчески Каппелетті4 і Лаури Тести, походження цього варіанту картини Караваджо добре досліджене — від перших італійських власників, у чиїх руках вона перебувала впродовж двох століть, до шотланд-ських, а згодом й ірландських. Згадана католицька громада передала її на зберігання у галерею Дубліна як власність Ватикану.

Зазначу, що Серджіо Бенедетті, італієць за походженням, безапеляційно відкидає версію одеського полотна як твору самого Караваджо, не в останню чергу, можливо, тому, що наразі в архіві сімейства Маттеї виявлені свідчення про замовлення цьому художникові лише одного оригінального «Цілунку Іуди»…

Репліка чи копія?

Окремі італійські науковці переймаються питанням автентичності одеської картини Караваджо. Серед них і згадана вже доктор мистецтвознавства Наталія Чечикова, яка має одеське ко-ріння.

Її лекція про копії й репліки Караваджо да Мерізі певним чином прояснила ситуацію щодо ставлення цього інноваційного художника до своїх творів та їх копіювання. На думку пані Чечикової, Караваджо не любив повторювати один і той же сюжет, хоча й допускався такої практики у разі вигідного замовлення, переосмислюючи та інтерпретуючи його по-новому. Цьому є чимало свідчень, наприклад, «Лютніст», «Ворожка», «Вечеря в Еммаусі» та ін. Його ранні твори відрізняються мажорним колоритом і багатством світла, пізніші — більш похмурі, за настроєм неспокійні, драматичні. Учнів живописець не мав, але в нього були друзі та послідовники, які працювали поруч з майстром і нерідко виконували копії його робіт під наглядом, а то й за участю автора. Чим престижнішим було зібрання, наприклад, з приватної капели, тим було менше шансів на копіювання оригіналу. Караваджо був у курсі того, що відбувалося з його тво-рами.

Відомо, що працював ломбардський майстер надзвичайно швидко і впродовж місяця міг виконати замовлення на велике полотно з переконливими образами. Цьому немало сприяла здатність цієї артистичної натури до перевтілення. У Римі, де написаний «Цілунок Іуди», митець прожив близько 14 років (1592—1606).

Як не дивно, після смерті Караваджо почали швидко забувати, а роботи митця, на відміну від деяких його послідовників (Ораціо і Артемісія Джентілескі та ін.), — менше цінуватися. Можливо, це пояснює той факт, що сімейство Маттеї виставило на аукціон твір Караваджо як роботу Гонтгорста.

«Я поставила собі за мету, — зазначила пані Чечикова, — довести усім, що картина, яка нині належить одеському музею, створена рукою великого Караваджо, на що вказує багато факторів. Однак у сучасному світі існує практика обов’язкового підтвердження авторства як у сенсі технічному, так і в історичному». Гостя вважає, що поглиблення провенансу одеської картини вимагає подальшої роботи в архівах, зокрема й паризьких. Наталія Чечикова також мріє у перспективі показати обидва однойменних полотна, одеський і дублінський, на спільній виставці на батьківщині Караваджо.

Замість висновку

Картина «Взяття Христа під варту» саме як твір Мікеланджело Мерізі да Караваджо надійшла в Одеський міський музей красних мистецтв, з великою долею вірогідності, у 1901 році. У 1955-у її вперше реставрували й дослідили у Москві5, що дало підстави старшій науковій співробітниці Музею образотворчих мистецтв ім. О.С. Пушкіна Ксенії Малицькій ідентифікувати полотно як роботу Караваджо. Цю думку підтримав авторитетний мистецтвознавець Віктор Лазарев, і її не оспорювали до 1992 року — моменту сенсаційних заяв С. Беннедетті.

Західний світ уперше побачив одеську картину Караваджо у 1999-у в Мюнхені на виставці «Ніч у мистецтві». Потім вона демонструвалася в іспанському місті Сантьяго де Компостелла (кін. 2004 — поч. 2005), у Мілані на виставці «Караваджо в Європі» (2005) та в Дюссельдорфі на виставці «Караваджо у дзеркалі до-слідження» (2006).

Полотно, що постраждало після викрадення, як уже мовилося, у 2010-у було передане на зберігання в Національні реставраційні майстерні України, де його досліджували, а впродовж трьох останніх років реставрували (керівник Тетяна Бичко). У липні 2019-го італійські фахівці, реставратор Джулія Гія і Наталія Чечикова, відвідали реставраційний центр у Києві. Вони є авторами глибоко аргументованої наукової статті «Lastoria del presunto Caravaggio di Odessa inrestauro a Kiev», яка розвінчує міф про «не справжність» нашої картини.

Минуло 13 років, а Одеса все ще без шедевру, який ментально і юридично належить цьому українському місту.

Володимир КУДЛАЧ.

1 Авторство Караваджо з різних причин ставить під сумнів низка музейних працівників і мистецтвознавців як у Європі, так і на пострадянському просторі, а також, їм в унісон, деякі чиновники та періодичні видання, зокрема в Росії, розміщуючи у Вікіпедії доволі тенденційні матеріали про одеський твір Караваджо.

2 Скудо (італ. scudo — щит) — срібна монета, різновид талера. Інша назва — дукатон. Вперше карбувалася у Мілані 1551 року, важила спочатку 33,5 г (30,49 г чистого срібла).

3 Опубліковано у статті «Роман с надворным советником (о меценате И.А. Сампсонове)» на порталі «Забута спадщина» (2016). Абрамов посилається на місцеві джерела, які також заслуговують довіри: «Выписка из инвентарной книги Одесского Городского музея изящных искусств» (1919), «Известия Одесской Городской думы» (1902) та документи Державного архіву Одеської області (Ф. 367).

4 Франческа Каппелетті — нині директорка Галереї Боргезе (Рим), де зберігається найбільша колекція творів Караваджо.

5 Реставрацію проводили художники-реставратори М. Бутаков і С. Чураков. Останній відомий як реставратор «Сикстинської мадонни» Рафаеля з Дрездена.