Вихор творчості в розімкнутому рондо

У якийсь момент Марина «забула» свої знання – тепер її манімалістичний живопис балансує на грані примітивіз-му. Вона ніби знову стала наївною дівчинкою, як та маленька мила бешкетниця, котра у захопленні покривала все довкруж еврістичними малюнками-знаками. Втім, послухаймо саму нашу героїню.

– У мене є своя історія. Коли мені було три роки, я заявила батькам, що хочу бути художником-анімалістом. На здивовані запитання, чи знаю хто це, я впевнено відповідала: «Так, це той, що малює тварин». Згодом дізналася, що самоусвідомлення власного «Я» приходить до нас саме у трирічному віці.

Скільки себе пам’ятаю, я завжди малювала: у мене були фарби, пензлі, олівці й фломастери, купа всього, що мені передавали родичі з Москви. Малювала скрізь, не тільки на папері – на стінах, меблях, книжках, чим завдячую моїй бабусі Надії, яка мене балувала. Бабця навіть влаштовувала вдома виставки моїх малюнків, на які запрошувала вихованців з дитячого садочка. Малечу пригощали смачними пирогами, а та зазвичай мене хвалила і ще до школи я пишалася своїм званням художника.

Бабуся жила на «Канаві» – стара назва Деволанівського узвозу, який у районі Митної площі з’єднуєть-ся з Карантинним і Ланжеронівським узвозами. У незапам’ятну давнину (можливо, під час танення льодовиків у період палеоліту і мезоліту – В.К.) це було гирло великої ріки, що впадала у море…

– У вас чудова, своєрідна українська мова, ніби ви десь з Карпатського краю…

– Зовсім ні, я дитина селища Котовського. Одна з моїх прабабусь з чоловіком ще молодими оселилися в Одесі поблизу порту, де працював прадід, а вона влаштувалася на чайній фабриці. Навіть їхній будинок зберігся.

Генетична пам’ять українки заговорила в мені під час відомих подій 2013–2014 років. Тоді відбулася переоцінка цінностей. Я почала цікавитися, хто я і звідки. До цього жила у лоні російської культури, пишалася, що маю далеких родичів у Росії. Тоді ж дізналася, що інша моя прабабуся жила на вулиці Заславського і розмовляла винятково українською мовою. Мій батько, наприклад, навчався в тоді єдиній в Одесі українській школі, скрізь були вивіски українською, всі нормально співіснували, а наступ на українство припав на кінець 1960-х—1970-ті роки. У нашому роду є типові одеські прізвища: Головко, Баєнко… Це – Одеса. Коли мій ро-сійськомовний співрозмовник підкреслює, в якому коліні він одесит, то я, одеситка у четвертому коліні, повідомляю, що моя прабабуся розмовляла українською мовою.

– Початок нашої розповіді наводить на думку, що ваш прихід у світ мистецтва став цілком логічним…

– У моїй біографії, в сенсі професійного становлення, був, як я називаю, «величезний гак». Для мене заклад, який готує художників, – це місце сакральне, до вступу в який я вважала себе недостатньо підготовленою. На той час дуже потребувала моральної підтримки, якої, на жаль, не знаходила, навіть у сім’ї. Це був період пошуку себе, опанування різних сфер діяльності – гри на гітарі, моделювання одягу, хімічної галузі (закінчила училище з «червоним дипломом» як хімік-лаборант). Перш ніж вступити у наше художнє училище, навчалася в Одеській державній академії харчових технологій. До речі, мій потяг до мистецтва своєрідно проявлявся у моєму екстравагантному вбранні чи радикальній зачісці, що, як зізналися згодом мої колишні однокурсники, багатьох тоді шокували.

– Як вдалося розірвати це зачароване коло?

– Розуміння прийшло після одруження і невдовзі важкої психологічної травми – втрати на дев’ятому місяці вагітності дитини. Я була розгублена, зрозуміла, що живу ніби не своїм життям, у якому панує повинність, яке наперед визначене, як і місце у ньому жінки. Потрібні рішучі зміни, досить уже ходити по колу. Тож, відкинувши побоювання, у двадцятишестирічному віці я вступила на керамічне відділення «Греківки».

Мій чоловік Євген у той час дуже мене підтримав, разом з моєю мамою вони взяли на себе всі побутові справи, і я мала змогу вчитися. Оскільки навчальний процес передбачав роботу лише аквареллю, то техніку олійного живопису, яку я обожнюю, освоювала спочатку самотужки, часом засиджуючись у класі до пізнього вечора. На другому курсі навчального року перейшла на омріяний факультет живопису. Мені поталанило з викладачами. Особливо завдячую Миколі Івановичу Дудченку, який розкрив можливості живопису, секрети композиції. Під час підготовки до захисту диплома моїм керівником був Володимир Георгійович Полнобродський.

– Вибір Харківської державної академії дизайну і мистецтв був якось вмотивований навчанням в училищі?

– Так. Після закінчення п’ятого курсу студенти «Греківки» мають дуже сильну академічну базу і легко вступають до академій образотворчого мистецтва. У Харківській академії, на відміну від Київської, існує заочне живописне відділення, що дуже спрощує життя дорослим людям, котрі хочуть розвиватися, не зважаючи на якісь стереотипи, яких повно і серед художників. Я вступила на заочне живописне відділення, причому пройшла на бюджет першим номером. Зробила це в таємниці від чоловіка (який тоді пішов у рейс і був уже втомлений усіма моїми навчаннями). Крім природного стремління, хотілося також довести всім, на що я здатна.

Харків дав багато у тому сенсі, що я не втратила те, що вміла, і не почала писати, як харків’яни, що, зрештою, опинилася у новому художньому середовищі, яке втратила після училища. Це місто цікаве як культурний центр, де багато галерей, виставок, книгарень, як студентське місто. Харків зруйнував у моїй свідомості певні стереотипи щодо винятковості Одеси, що насправді є хизуванням.

Моя дипломна робота – картина-панно, присвячена Анрі Матіссу, яким на той момент я просто марила: вивчала його роботи, читала про нього, дивилася фільми. Це не була академічна робота, яка демонструє набуті студентом навички. Вважаю, що це був мій сміливий творчий експеримент. Щоб досягти необхідного ефекту, в цьому полотні застосувала навіть люмінесцентні фарби. У дипломний період до мене поставилися прихильно і моїм керівником став голова Харківської організації Спілки художників Віктор Іванович Ковтун. Він підбадьорював мене: «Пиши, як тобі хочеться, у тебе гарний колір!». Мій «Матісс» отримав вищий бал з відзнакою. Власне, пояснюючи мотиви моїх подальших професійних кроків – «сходинок», як я їх називаю, – то мій вступ у Спілку художників дев’ять років тому – це теж пошук сприятливого середовища для подальшого професійного зростання. Сьогодні у мене знову відчуття, що я не в своєму середовищі…

– Наскільки знаю, ви часто подорожуєте…

– Останнім часом майже щомісяця доводилося відвідувати нові місця, поки не ввели локдаун. Цього року побувала у Німеччині, потім – у Карпатах, після чого мене за-просили на пленер на Херсонщину.

Моя подруга, Таня Мялковська, зробила арт-резиденцію «Роза вітрів» у селі Очаківському. Вона – луцька художниця, арт-терапевт, працювала з «АТОшниками». Неймовірна жінка! Крім таланту організаторки, ще й прекрасно володіє словом, справжня казкарка – її розповіді просто захоплюють.

Подібним талантом володіє й інша моя подруга, Ярослава Блек, українка, родом з Городенки – міста Пінзеля, яка нині проживає в Німеччині. З п’ятнадцятирічного віку я є членом громади християн, яка перейняла ідеї філософа-містика Рудольфа Штайнера – основоположника Вальдорфської педагогіки. Його вченням захоплювалися представники «Срібного віку», зокрема Максиміліан Волошин й Андрій Бєлий. Саме завдяки нашій громаді я й здійснюю подорожі, які приносять відчуття оновлення. Для мене це навчання і дуже важливий обмін знаннями світової спільноти, адже Європа, на відміну від нас, живе вже у ХХІ столітті. У Німеччині у мене велике коло друзів і зна-йомих саме з громади, що дає не лише дах над головою, а й змогу проводити виставки, наприклад, у церквах. Не так давно я створила серію творів «Сни Ланселота Озерного» з легенд про короля Артура та серію карпатських картин «Там, де гори, було море», підготувала каталоги. Ця громада відіграє у моєму житті величезну роль.

– Потрібні зміни?

– У мене є нестримне бажання кудись рухатися, маю купу ідей… Дедалі частіше переймаюся питаннями світо-глядного, філософського характеру: у чому сенс життя? як влаштований світоустрій? Особливо це актуально для мене на тлі переважаючого у суспільстві матеріалістичного погляду на життя. Нині готуюся до навчання в Укра-їнському вільному університеті у Мюнхені. Хочу зануритися в інше середовище.

– Якою вам бачиться місія художника?

– Мій власний досвід переконує, що у художника, який переймається духовними проблемами, завжди є рух вгору, прагнення висот – чи то в умовах побуту (верхні поверхи майстерень, училища, академії), чи під час подорожей (гори), чи в сенсі професійного самовдосконалення. У цієї категорії людей дуже виражене прагнення до ідеалу.

– Цей феномен відомий як перфекціонізм…

– Знову хочу згадати Таню Мялковську, бо вона для мене сестра і вчителька, свого роду духовна ініціація – українська мова, Революція Гідності… Я поділяю своє життя на до і після 2013 року. Якось моя подруга ділилася спогадами дитинства. На Львівщині десь високо, на горі, була церква, куди вона піднімалася з бабусею, а поряд з культовою спорудою був будиночок. На вікні у горщику дитина побачила пензлі, і на її здивоване запитання бабуся відповіла, що там живуть художники. У свідомості дитини цей епізод на все життя закріпився переконанням, що художники – то святі люди, які живуть у високості.

У цьому Будинку художника, де зараз ми перебуваємо, наші майстерні теж розташовані нагорі. Вважаю, що вони намолені й мають світлу енергетику.

І насамкінець відкрию вам одну особливість: як би зле мені не було, мій живопис стає тільки яскравішим – не хочу вносити у світ мистецтва фарби меланхолії чи депресії.

– Щиро дякую за ромову і бажаю втілення ваших близько- і далекосяжних планів.

Розмовляв

Володимир КУДЛАЧ.