Дніпрова Чайка: політ триває

Народилася майбутня письменниця у с. Карлівка Анань-ївського повіту Херсонської губернії (нині — с. Зелений Яр Доманівської селищної громади Вознесенського району Миколаївської області). Справжнє її ім’я — Людмила Олексіївна Березіна, після шлюбу більш відома як Людмила Василевська.

Дитинство та юність дівчини пройшли у миколаївських і херсонських степах, на лиманах Одещини й Херсонщини. Її чутлива душа й допитливий розум вбирали у себе все, пов’язане з історією рідного краю, долею козацтва.

Батько, сільський священник Олексій Березін, за походженням росіянин із Владимирської губернії, шанував книгу, знання, тож дбав про духовний розвиток дітей. Обстановка в сім’ї сприятливо позначилася на формуванні світогляду Людмили та двох її братів і сестри. Мати, Наталка Угринович, була спадкоємницею відомого козацького роду із Запорізького краю. У родині часто звучали спогади про українську вольницю, колишній розквіт Батьківщини.

З юних літ дівчина зацікавилася творами Гоголя і Шевченка, історичними працями Скальковського й Куліша, Антоновича та Яворницького. «Знаю тепер, що я українка, — так занотувала в своєму записничкові молода літераторка. — Ніякі лихоліття, слова й події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в мене в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки — відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю її».

Людмила Березіна рано навчилася читати, тому на восьмому році батьки віддали її до Херсонської жіночої гімназії. Але дівчина тяжко за-хворіла на кір та бронхіт і ледве не осліпла, тож її забрали додому, де через рік вона одужала, щоправда, назавжди залишившись короткозорою.

Навчання продовжила в Одесі, у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря, однак вблагала батьків за-брати її звідти. Завершувала освіту в Одеській приватній жіночій гімназії Ганни Григорівни Піллер, яку закінчила в 1879-у, здобувши право викладати російську мову та історію. (Сьогодні в будівлі колишньої гімназії працює Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу, вихованці якого пам’ятають і пишаються тим, що тут навчалася славетна українка). Навчаючись у гімназії, кожні свої канікули Людмила проводила під Херсоном, у тих селах, де правив службу Божу її батько (а це Маячка і Збур’ївка), гостювала у дядька Петра Березіна в Голій Пристані, у родичів і друзів у Білозірці та Олешках.

Закінчивши гімназію, розпочала педагогічну діяльність: спершу — в Одесі, згодом — в Одеському повіті. У 1881 році побувала у Херсоні на учительському з’їзді, де активно підтримала ухвалу про «викладання в школі на рідній мові народу».

Ще навчаючись у гімназії, почала писати російською й українською мовами вірші. Перекладала на українську поезії Пушкіна, Лермонтова, Байрона. У 1883-у в газеті «Одесский вестник» був уперше надрукований вірш Людмили Березіної, написаний російською, — «На смерть Тургенева». А вже невдовзі, у 1885-у, в українській літературі з’явилося нове ім’я — Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом вона вперше підписала свої вірші «Вісточка» і «Пісня» та оповідання «Знахарка», надруковані в журналі «Нива».

Того ж 1885-го вийшла заміж за Феофана Василевського, відомого у літературному світі під псевдонімом Софрон Круть. Вони познайомилися в 1884-у на археологічно-етнографічному з’їзді в Одесі. Феофан був на шість років старший за наречену. Також народився в родині священнника, закінчив Ки-ївську духовну семінарію, потім навчався в університетах Петербурга та Одеси. У 20 років пішов добровольцем воювати з турками на Балканах. Жив у Загребі, Белграді та Празі. У Женеві бачився з Михайлом Драгомановим, ідеї якого сповідував. Відслуживши військову службу, вийшов у відставку в чині молодшого унтер-офіцера. Належав до молодого крила Одеської громади. Багато писав про культуру й побут південних слов’ян, друкувався в галицькій періодиці. Його особисто знав і підтримував Іван Франко. Із 1880 року служив статистиком у Єлисаветградському земстві (нинішній Кропивницький). Брав участь у роботі місцевого україно-фільського гуртка, який допома-гав грішми народовольцям, про що стало відомо поліції. У 1885-у Василевського заслали під гласний нагляд до Херсона, де вони й побралися з Людмилою.

24-річна письменниця активно долучається до роботи місцевого просвітницького гуртка, організованого земським статистиком Олександром Русовим, який займався етнографією та фольклористикою. Саме в гостинному будинку О. Русова, де збиралася передова інтелігенція Херсона, Людмила Олексіївна познайомилася з корифеями української сцени Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою, Іваном Карпенком-Карим. Разом з чоловіком займалася поширенням творів українських письменників, зокрема Тараса Шевченка.

Ставши матір’ю у 1986-у, взялася за твори для малечі. Так, у 1888-у Дніпрова Чайка пише лібрето першої дитячої української опери «Коза-дереза», музику до якого підібрали Олександр Русов, Олександр Лінфорс та Андрій Конощенко. Цього ж року опера була виконана дитячими силами.

Херсонський період був досить плідним у творчості Дніпрової Чайки. Впродовж 1885—1887 років вона написала багато творів, хоч і не всі з них були надруковані за її життя. Молода літераторка друкується на сторінках альманахів «Степ», «Перший вінок», «Хвиля за хвилею», різних журналів та збірок.

У 1887-у, після поїздки до Криму, де вона тривалий час відпочивала-оздоровлювалася в татарській слобідці Алма-Томак (тепер село Піщане Бахчисарайського району), з’явилися «Морські малюнки». Сама письменниця в автобіографії наголошувала на впливі кримської природи на її творчість: «…купаючись у морі біля Алми в Криму, я жаданно приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та, прийшовши додому, розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіо-грамами. Колись після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза — морське серце — це мені дало казку про «Морське серце».

Того ж 1887-го за активну участь у роботі херсонської української громади Феофана Василевського звільнили з посади у земстві й віддали під гласний нагляд поліції. Сім’я переїжджає до села Королівки на Київщині. Там Дніпрова Чайка збирає фольклорний матеріал, записує українські народні пісні. У 1895-у на запрошення губернської земської управи подружжя знову повертається до Херсона, де народилися, росли й виховувалися їхні діти — Оксана, Наталка і В’ячеслав.

У 1903—1904 роках письменниця співпрацює з організацією допомоги політв’язням Херсонської тюрми. Її дім стає місцем зустрічі політичних діячів та митців. Відтак потрапляє до списку неблагонадійних — її заарештовують, а потім встановлюють гласний нагляд поліції.

Із 1908-го Дніпрова Чайка проживає в Києві. Бере участь у роботі організацій «Громада» і «Просвіта», спілкується з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Борисом Грінченком. На її лібрето Микола Лисенко написав дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна, або Снігова Краля», «Весна-красна» та інші, поклав на музику її вірші «Я вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти», «Єрихонська рожа».

У 1909-у через загострення ревматичної хвороби письменниця поїхала на лікування до Одеси. Тут вона жила до 1911-го, наїжджаючи періодично до Києва та Херсона. Кілька наступних років мешкала на Кавказі й на півдні України.

На схилі літ Людмила Олексіївна знову відвідала Крим. Та цього разу до творчості серце не кликало. 13 квітня 1915 року її колишній чоловік Феофан Василевський трагічно загинув, наклавши на себе руки. Один за одним її залишили найкращі друзі, побратими й посестри по творчості: Борис Грінченко (1910) Микола Лисенко (1912), Михайло Коцюбинський (1913), Леся Українка (1913), Олександр Русов (1915).

Із 1911-го по 1915 рік письменниця жила на Запоріжжі, в селі Туркенівка (тепер Гуляйпільського району), пізніше — на Київщині разом із старшою донькою-лікаркою Оксаною. З початку 1920-х була прикута до ліжка, пробувала писати лежачи. Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927-го в селі Германівці, що на Київщині. Похована на Байковому цвинтарі.

Деякі літературознавці ставили талант Дніпрової Чайки навіть вище, ніж талант Лесі Українки. Сергій Єфремов так оці-нив її новаторство: «Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям». Особливою філігранністю відзначаються її «Морські малюнки», якими захоплювалися Михайло Коцюбинський, Павло Житецький та інші видатні майстри й поціновувачі художнього слова.

Наприкінці 1922-го — на початку 1923-го прикута до ліжка письменниця намір упорядкувати свій літературний доробок, навіть була домовленість з київ-ським видавництвом про повне зібрання творів, але задумка, на жаль, залишилася не здійсненою й до сьогодні.

До 150-річчя від дня народження Дніпрової Чайки Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 5 гривень. У 2013-у її ім’я присвоєне Херсонській обласній дитячій бібліотеці. На честь Дніпрової Чайки названі вулиці в Херсоні, Первомайську, Львові та її рідному селі Зелений Яр на Миколаївщині. Прикро, але в Одесі, де навчалася й розпочала літературну діяльність видатна українська письменниця, пам’ять про неї ніяк не вшанована.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.