При світлі нового дня

Картинка ця виповнила уяву Оксани Линів — головної диригентки фестивалю – сім років тому в директорськім кабінеті при обговоренні концепції та в пошуках назви нового, винятково одеського фестивалю мистецтв в Одеській опері. Про що й згадала на ранковій прес-конференції в театрі. «Мені дуже приємно, що я була при створенні цього фестивалю, котрий цьогоріч, зі свого урочистого відкриття, став міжнародним. Я вважаю Одесу своєю музичною батьківщиною, тут відбулося моє становлення як фахового диригента, тут були мої перші професійні кроки. Саме в Одесі я розпочала свою міжнародну кар’єру, яка з кожним роком набирає все більших обертів». Фестивалю, який, у відповідності з мрією, бажанням й упевненістю генеральної директорки театру Надії Бабіч, «обов’язково має посісти своє місце на мапі фестивального руху, передовсім — України». А отже, й головне завдання його: «поширення високохудожніх творів, передовсім українських композиторів, а понад те — першопрочитань цих творів».

Уже перша концертна програма викликала потрясущі враження — як музикою та виконанням, так і тим, що «дала можливість розширити рамки й сказати, що разом з Україною святкували 30-річчя Незалежности дуже багато прихильників, людей, котрі розділяють наші бажання увійти до Європейського Союзу — поки що в європейський культурний простір, довести своєю творчістю, своїм мистецтвом, що ми — європейці». Відомі артисти з чотирьох країн взяли учать у тому концерті.

Концептуальні особливості шостого «Оксамитового сезону», вочевидь, не мають рівних собі у світовому фестивальному русі. Опера і балет, концерт симфонічної музики, балетні шедеври на відкритому повітрі на тлі архітектурного шедевру — балетний open air, що став традицією одеського театру, і, нарешті, грандіозне закриття фестивалю — концертна програма-колаж «Ковчег Україна: музика». Попри те, що фестивальні події відбувалися паралельно з репертуарними виставами в театрі.

Дія друга

Що зробили з нами, глядачами, того вечора в театрі та музика й ті музичні інструменти, ті пісні й те святошне вбрання наших далеких пращурів з тисячолітньої давнини – а саме такого терміну наше національне мистецтво єднало нас із ними. І вкотре довело тяглість нашої культури.

Розуміння того, що Україна — це не щось таке, що виникло тридцять років тому, а що це культура, яка триває вже не одне тисячоліття тут, на нашій землі. Ці архаїчні колядки («Ой грай, море», пісня на Різдво «Ангели, знижуйтеся» із Сокиринського вертепу 1774 року на слова Григорія Сковороди)… Ця музика українського бароко поряд з музикою ХХ століття, твори класиків і сучасних українських композиторів – усе це і ще багато несподіваних відкриттів не лише для душі української, для усвідомлення себе українцем, за яким величезна самобутня культура європейського ґатунку й глибокого національного змісту, – усе це має змінити уявлення українців про самих себе. Має змусити всіх нас позбутися ставлення до своєї культури з якимось меншовартісним присмаком.

Нас привчили думати, що все в нашій культурі безнадійно застаріле, притрушене архаїчним пилом. А це ж, насправді, неоціненні скарби, їх треба роздивлятися при світлі нового дня, милуватися ними. І зрозуміти: це якраз те, що робить нас — нами, робить нацією, окремим самодостатнім народом, і що вся ця яскрава насиченість барв, музична поліфонія – все це здавен притаманне нашій культурі. Через те й прагнули вороги у всі часи знищити цю духовність. І коли на екрані над сценою з’являються старі фотографії простих, як кажуть, людей, обличчя просвітлені, одухотворені, ми болісно усвідомлюємо різницю між тими, хто жив до окупації, і хто зазнав того, в пізніших часах, духовного, а зчаста й фізичного рабства на рідній землі.

Ця краса й ця глибина, досі лише почасти знана, все це духовне багатство буквально ошелешує. Та й чи дивина? Душа вбирає, всотує в себе це все, відчуваєш себе частинкою цього всього, й від того почуваєшся гордим і сильним.

Деякі твори були спеціально відновлені, щоби можна було їх виконати. Що ми знаємо про українського композитора недавнього, минулого століття — про Василя Барвінського? Доля його була дуже трагічною. З приходом совєтської влади його твори було спалено у дворі Львівської консерваторії. А його заслали на десять років до таборів. Відтак до кінця життя він практично відновлював їх по пам’яті. Вдалося знайти його унікальну вокально-симфонічну сюїту «Українське весілля» для солістів, хору та оркестру, написану ще в часах навчання в консерваторії у Празі.

По-новому зазвучав того вечора славетний «Щедрик» Миколи Леонтовича – наш сучасник Іван Небесний творив його в час революційних подій на Майдані.

Ми почули козацькі пісні у виконані унікального гурту «Хорея козацька» під орудою Тараса Компаніченка, котрий від-новлює барокові твори та музичні інструменти козацької доби, пісні та музику української революції...

І потужно, до гордого щему в серці, звучала славетна увертюра до Лисенківської опери «Тарас Бульба» – твору, за яким повсюдно неодмінно впізнають Україну — красиву, героїчну, нездоланну.

Замислимось і над історією створення композитором Євгеном Станковичем, нашим сучасником, опери-балету «Коли цвіте папороть». Після того, як львів’яни кілька років тому показали цю постановку в Одесі, нинішній «Ковчег…» приніс найсиль-ніші враження. Свій знаковий твір композитор написав 1978 року на замовлення французів для міжнародної виставки. Це був дуже сміливий твір під ту пору. Після першої репетиції дзвінок з Москви заборонив цю постановку. Навіть спалили декорації та костюми. Понад усе боялися там національного самоусвідомлення українців. Бояться й по нинішній день. І через те — війна…

Зачинається журлива мелодія, в кожному щирому серці знаходячи щемливий відгук, яка б не текла кров через наші серця. «Плине кача по Тисині…». Люди підводяться зі своїх місць, тиша — тільки биття сердець, биття в унісон, бо не може бути інакше, якщо відбулося вже бодай чверть цього неймовірного сценічного дійства…

А вже на екрані — вогненна круговерть. «Зажурилась Україна…».

Неможливо отак коротко розповісти про все побачене, почуте, пережите, передумане того вечора. Про музику нашого барокового композитора Дмитра Бортнянського, чи про весільні пісні Мирослава Скорика, про музику опери Бориса Лятошинського «Золотий обруч», про хор русалок з опери Миколи Лисенка чи «Ковчег» Івана Небесного за мотивами старовинного канту «Потоп»… Про безмежно талановитих солістів та хористів львівського «Дударика» чи гурту «Курбаси», про музикантів молодіжного симфонічного оркестру зі Львова… І про те, як вправлялася з таким огромом артистів Оксана Линів, стоячи на сцені перед ними — невелика зростом, тоненька, динамічна, уславлена в світі диригентка.

Роман КРАКАЛІЯ.