Переглядів: 329

«Історичне відкриття» та правда історії

Opus очільника Російської держави, присвячений «историческому единству русского и украинского народа», не викликав бурхливої реакції з боку наукових кіл та інтелектуальної громадськості України.

Справа, очевидно, в тому, що вся робота кремлівського президента побудована на самодержавно-монархічній та комуно-совєтській ідеологічній маячні, яка вже давно й багаторазово була спростована, і спростовувати її ще раз — шкода часу і праці.

Справді, якщо відкинути абсолютно неприпустиму в пристойному товаристві думку, що очільник великої держави, який претендує на лідерство в світовому політикумі, прицільно й осмислено задурманює голови народу і світовій громадськості очевидною неправдою (тобто, говорячи без евфемізмів, свідомо публічно бреше), то залишається лише дивуватися його абсолютному незнанню історичних фактів, відомих ще з літописної літератури й детально висвітлених «певцом величия российского» (О.С. Пушкін) М.М. Карамзіним в «Истории государства Российского», що вийшла ще у 1815 році.

Принагідно хочу звернути увагу на те, як правильно грамотний чоловік М. Карамзін утворював відносний прикметник від слова «Россия». Щоб легше було читачам виділити твірну основу, зробимо фонетичний (позвуковий) запис — [Рос’:ийа]1. Твірна основа [россий]; до неї додаємо прикметниковий суфікс ск та прикметникове закінчення середнього роду ое. Вийшло российское, як Молдова ® Молдовское, Английа ® Английское, Русь ® Русское. Тема «Творення прикметників» вивчається у шостому класі. Шестикласник Вова Путін під час її вивчення, очевидно, журнал «Плейбой» розглядав під партою, бо в нього від назви країни «Россия» постійно виходить прикметник «русский», наче держава їхня зветься не Росія, а Русь.

До речі, ця груба морфологічна помилка настільки поширена в сусідній державі й так намертво вбита в голови її громадян, що вони вже й самі себе називають не іменником (хто вони? — росіяни), а прикметником — русскіє, так, наче їх запитують чиї, чи які вони.

Чи уявляє хтось, щоб француз або поляк на запитання, хто він за національністю відповів: «я французький» чи «я польський»?! Але в них і потреби нема так калічити свою національність. Вони нічого ні в кого не вкрали і нічого ні від кого не повинні ховати та дурити світ. А у російських можновладців іншого виходу нема. Як тільки назвеш свій народ чи те саме «государство» російським, а не «русским», церкву чи мову не «русской», а «российской» — зразу втрачається можливість ототожнювати Росію, що з’явилася на історичній арені лише у XVIII ст. із давньою державою наших предків, яка існувала з іменем Русь ще з ІХ ст., тобто з тих часів, коли не тільки на Росію, а й на князівство Московське ще й не сіялося. І ніякого тобі «единства русского и украинского народа» не буде на чому вибудувати! Тож і стало у них «государство» — «русскім», «язык» — «русским», Церква — «русской» і навіть «величие», яке ще у Пушкіна було «российским», — теж «русским»!

Бідні, бідні росіяни! Нічогісінько у них свого, російського, немає... Все — руське! Із Русі викрадене й вивезене!..

Розумію, що за ці мої слова кожен небайдужий росіянин має право образитись на мене, бо в світі немає народу, який би не мав своїх національних здобутків. Але навіщо ж той росіянин дозволяв своїм можновладцям протягом стількох століть (та дозволяє й нині!) забирати від нього його національну назву й називати його давнім іменем чужого народу?! Чому до-зволяє затоптувати все глибше в темінь віків давню мову, культуру, пісню і звичай своїх предків, натомість приймаючи приписане йому чуже?

Чому офіційна доктрина Ро-сійської держави вперто переконує світ фактично в тому, що в Росії нічого російського нема — ні мови (языка), ні Церкви, ні народу, а все — «русское». І сама Росія споконвіку була Руссю, і мешкали на цій землі справіку «русские» — слов’яни, а ніяких тобі мері, мордви, єрзі, іжори, весі, чуді чи іншого угро-фінського люду там спервовіку не водилося?

Жонглюючи поняттями «русский», «русское» та підганяючи факти (іноді досить сумнівні) під ідеологему «єдінства», очільник РФ не тільки намагається виправдати перед світом своє розбійницьке вторгнення в Україну. Він спроквола, тишком-нишком закладає базу для обґрунтування майбутніх розбійницьких дій. Читаємо: «Северно-Восточная Русь2 попала в ордынскую зависимость, но сберегла ограниченный суверенитет. Южно-Западные3 русские земли в большинстве вошли в состав Великого Княжества Литовского, которое, хочу обратить на это особое внимание, в исторических документах называлось Литовско-Русским».

«Спритність рук — і ніякого махлювання», — як говорили колись доморощені штукарі-фокусники. Нібито все правильно: найбільша в Європі держава XIV століття справді звалася Великим Литовсько-Руським і Жемойським князівством, руську частину якого становила Полоцька держава, що увійшла до складу Литовської у 1307 році, та Русь, частково звільнена з-під монголо-татарського іга Великим Литовським князем Гедеміном до 1350 року (без Поділля), а остаточно — Великим князем Ольгердом у 1362-у. Тоді ж від ординців були звільнені Причорноморські землі й почалася їх забудова та залюднення. Третю частину великого князівства, яку пан Путін проігнорував, становила ще на той час не християнізована північна область Литви, заселена войовничим, мужнім і непоступливим людом.

Отже, все майже правильно. Ну, подумаєш... Забув президент повну назву князівства... З ким не трапляється... А в принципі — все правильно... Але! Яку думку нам постійно вбиває в голову наш російський фокусник (штукар, сиріч)? Правильно! Русь — це Росія, Росія — це Русь! А отже, «русский» — це російський! То якщо князівство було Литовсько-Руським (тобто Литовсько-російським), то й із Литвою Росія жила в «едином отечестве», а значить, і на литовський спадок та територію може претендувати! Хай тільки нагода трапиться...

Один абзац, а відразу скільки брехні в людські голови вбито!

На підтвердження тези про «единое отечество» та «единство украинского и русского народа» російський «корифей історичних наук» наводить конкретні факти, просто приголомшуючи читачів своєю ерудицією.

«...Представители княжеских и боярских родов переходили на службу от одного князя к другому, враждовали между собой, но и дружили, заключали союзы. На Куликовом поле рядом с Великим князем Московским Дмитрием Ивановичем бились воевода Боброк с Волыни, сыновья Великого князя Литовского Ольгерда — Андрей Полоцкий и Дмитрий Брянский. При этом свои войска на соединение с Мамаем вел Великий князь Литовский Ягайло — сын тверской княжны. Всё это страницы общей истории, отображение её сложностей...» — каже російський президент, спонукаючи мене відступити на часинку від розгляду його статті й зайнятися тими «складнощами» російської історії на прикладі згаданої ним Куликовської битви — однієї із найславетніших і найзагадковіших подій російської історії, 641 рік якої сповнився ось саме зараз — 8 вересня.

Обіцяю вам, шановні читачі, що найближчим часом опублікую роботу, яка допоможе вам відокремити правду чи напівправду від нахабної брехні, якою, мов блекотою, засіяне поле офіційної російської історії, а отже й «трактат» В. Путіна «Об историческом единстве русских и украинцев», а зараз не можу оминути увагою загадкову й вікопомну Куликовську битву, надзвичайно цікаву в контексті розмови про «общее отечество», «единство народов» і правду історії.

Куликовська битва:
її загадки

1. Загадки літературні

Всі відомі нам з підручників історії деталі цієї битви взяті з трьох літературних творів, «сочинённых» (від слова «сочинять») через майже сто років після битви Дмитрія Московського з Мамаєм. Це «Літописна повість», «Задонщина», літературним зразком для написання якої явно служило «Слово о полку Ігоревім», і «Сказання (Оповідь) про Мамаєве побоїще». Згадки про ці події в літописах, за словами автора роботи «Льодове побоїще та інші міфи російської історії» А. Бичкова, «вражають повною відсутністю фактичного матеріалу. Був бій і молитви — ось все, що ми змогли почерпнути з найбільш ранніх джерел».

Літературні твори теж, звичайно, можуть багато дати історикам для дослідження минулого — один опис Ахіллесового щита в «Іліаді» Гомера, наприклад, дає яскраве уявлення і про побут, і про економічне життя стародавніх греків. Але Гомерівська поема не переписувалася по сто разів «з позицій певної політичної ідеології» (Д. Лихачов), а в згаданих російських творах ця певна ідеологія «випирає з кожного рядка».

Перше, що впадає в очі, — це невідповідність щодо князів-учасників походу на «нечестивого лиходія Мамая». Якщо в Першому Новгородському літопису Дмитрій іде на Мамая взагалі один, тільки зі своєю раттю, то чим далі, тим більше союзників у нього з’являється. В «Оповіді» навіть ворожий Дмитрію Олег Рязанський бере участь у битві, де гине 70 мужніх його ратників. Інші автори вже «не пускають» Олега на Куликове поле — у них він вже «злодей и предатель».

Настільки ж, якщо не більш загадковою, є і роль Литви (тобто Великого Литовсько-Руського і Жемойського князівства) в цих подіях.

Один із Кирило-Білозерських списків «Задонщини», наприклад, оспівує Литву як вірного друга Москви в боротьбі з «нечестивим Мамаєм», а литовських князів, синів Ольгерда Дмитрія Брянського та Андрія Полоцького — мало не як ініціаторів походу на невірних поневолювачів, настільки сконцентрована на них увага автора.

«Молвяще Андрей до брата своего Димитрия: «Сядем, брате, на свои борзы комони, испием, брате, шоломами своими воды на Дону, испытаем мечи свои булатныя…».

«То бе, — пояснює автор, — славнии птица, що бы се више летела, сии два брата, два сина Вольярдовы (Ольгердові — Г.М.), Андрея Полотского и Дмитрия Брянского то бе бяше строжевыя полки на щит рожены, под трубы пеленаны, с конец копии вскормленыи в Литовськой земли» (тут і нижче підкреслено мною — Г.М.).

У більш пізньому списку на першому місці в прославі опиняються вже Дмитрій Московський та його двоюрідний брат і вірний соратник Володимир Андрійович (за всіма джерелами, дуже мудра і порядна людина, щирий друг Дмитрія, який видав, одначе, свою дочку за одного з Ольгердових синів).

«О соловей, певчая птица, — читаємо у цій редакції «Задонщини», — вот би то бе, соловей, пением своим прославити великого князя Дмитрия Ивановича и великого князя Владимира Андреивича и из земли Литовськой двух Вольярдовичей Андрея і Дмитрия. Те бе сыны Литвы, храбрыи кречеты в ратное время и полководцы прославленыя…».

Однак і тут ведуть вони на бій литовські полки: «Сказал Андрей Вольярдович своєму брату: «Брате Дмитрию, два брата мы, дети Вольярдовы, внуки Гедиминовы, соберем же, брате, любимых панов… молодецкой Литвы молодцов славных и сами сядем на свои быстрыя кони, испробуем мечи свои литовськия…».

Дмитрій відповідає йому майже дослівно словами князя Всеволода зі «Слова о полку…», але додає: «Не попустуем живота свого за землю русскую, за веру христианскую и за обиду великого князя Московского Димитрия Ивановича… А храбрых литовцев у нас 7 000 ратников…».

Як бачимо, і в цьому списку «Задонщини» Ольгердовичі — князі литовські — ведуть на битву литовські полки. Виходить, що Литва в цій справі — друг Москви. Однак у Літописній повісті про Андрія і Дмитрія Ольгердовичів уже не згадується, зате з’являється третій син Ольгерда — Ягайло, який поспішає на допомогу Мамаю «со всей силой своей литовской и ляшской»4. «Но, — підсумовує автор, — Бог хотел спасти род христианский от рабства исмаилтян, от поганого Мамая и союзников его — нечестивого Ягайла и коварного и лживого Олега Рязанского». Тут, як бачимо, Рязань уже ворог, як і Литва: «учини старий злодей Мамай союз с поганой Литвою».

«Безбожний Ягайло», звичайно, побачивши (або почувши), яке грізне військо у Дмитрія, «побежал назад стремительно, никем не преследуемый».

«В то время, — пояснює творець куликовського міфу, — не видя князя Московского ни рати его, а только слыша имя его, Литва приходила в страх и трепет. Не так, как в нынешние времена, когда литовцы издеваются и насмехаются над нами».

Цікаво, в який «нинішній час» писався твір (не його датування, а справжній час написання), що «Литва знущається і насміхається над Московією»? Лівонська війна? Але тоді глузувала не Литва, а вже Річ Посполита… А ось за часів Куликовської битви Литва (тобто Литовсько-Руське князівство), будучи найбільшою територіально державою Європи і разів у сто більшою від Московії за чисельністю населення, ніяк не могла приходити в «страх и трепет» від імені нікому в Європі, окрім самого Ольгерда (вже покійного на той час), невідомого князя Москви, яка зовсім недавно (за його діда Івана Калити) «вбралася в пір’я». (Ольгерду він був відомий, бо наскакував на тверського князя Михайла, на сестрі якого був жонатий Ольгерд, що ходив захищати Михайла. У 1372 р. (пише польський хроніст Ян Длугош) він навіть на стіні Грановитої палати в Кремлі відмітину списом чи мечем поставив Дмитрію напам’ять, щоб той шанувався й не ліз у чужі землі).

Але Бог з ним, міф є міф. Тут ще й на дивовижніші речі натрапити можна!

У «Сказании о Мамаєвом побоище», наприклад, відредагованому у 1629 році (за Василя ІІІ5), творці міфів навіть підняли з труни померлого ще 1377-го великого Ольгерда, щоб він разом з Олегом Рязанським вступив у змову і напередодні Куликовської битви (через 18 років після повного вигнання ординців з українських земель) попросив «пана свого» Мамая захистити його від Московського князя. Більше того, подається навіть листування три роки тому померлого Ольгерда з Олегом Рязанським, де вони ділять між собою майбутні Мамаєві дари.

Поділ, щоправда, якийсь несправедливий виходить, а щодо їхнього «пана» Мамая — навіть неповажний якийсь… Ну от самі подивіться: після того, як Мамай з їхньою допомогою розіб’є Дмитрієве військо, Ольгерду (мертвому!) щедро віддають усе Московське князівство з Москвою разом, а Олегу — лише повертають колись захоплену Дмитрієвим дідом Данилом Олександровичем Коломну. Але найсмішніше те, що самому Мамаю в цій справі нічогісінько не перепадає! Виходить, що він йде на Москву тільки за тим, щоб своїх «союзників» обдарувати? На який ляд тоді й сам похід, і союзники? Але Мамай, як, у тім, і всі хани й полководці ординські, в інтерпретації-інтертрі-пації російських істориків виглядає дещо «дебільнуватим». Редагувальники «Задонщини», наприклад, змушують його написати Ольгерду й Олегу — «рабам своїм — такий лист: «За дари ваші, за похвали ваші, до мене звернені, яких захочете від мене володінь руських6, тими обдарую вас, і грізним стане ім’я ваше моєю погрозою». Це нібито пишеться Ольгерду, який від 1362 року і до кінця життя жодного ханського баскака у своїх воло-діннях не бачив, а Мамай, зайнятий наведенням порядків в Орді, яка розвалювалася, навіть не подумав повертати відвойовані Ольгердом території. Однак, за велінням московських міфовигадувальників, цей прославлений у всій Європі полководець, який помер у 1377 році, в 1380-у все-таки «оживає» і веде своє військо, що складається з литовців і якихось (по-моєму, невідомих історії) «лотваків», на допомогу Мамаю. Але, побачивши, яку величезну силу привів із собою на Куликове поле Московський князь… що робить? Правильно! Лякається і дає драла!

Як бачимо, в редакції 1629 року «тікає, злякавшись», вже не Ягайло (ну, яка честь налякати «якогось там» Ягайла, який навіть королем польським поки ще не був), а сам великий Ольгерд! Заради такої справи його і з труни підняти можна було!..

Але все це, або майже все, — була література. А в ній без фантазій не обійтися — навіть жанр такий специфічний є: «фантастика» називається. Там теж мерці іноді з трун встають, допомагають у битвах живим — то поганим, то хорошим — це вже від мерця залежить: не буде ж «хороший мрець» якомусь «безбожному лиходієві Мамаю» допомагати, як ви самі розумієте…

(Далі буде).

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
заслужений працівник освіти України,
членкиня НСПУ,
лауреатка літературних премій ім. В. Стуса та ім. І. Калинець.

1. Двокрапка після [с] означає, що цей звук подовжений, а штрих збоку від позначеного звука — що він пом’якшений.

2. Так називає президент Російської Федерації Суздальщину, яку в тодішній Русі звали просто землею Заліською (тобто тією, що лежить десь там, за Чернігівськими лісами. Московщини ж як окремого адміністративного утворення на час Батиєвого нашестя ще не було. Воно з’явилося як ординський улус (по-нашому — князівство) за велінням хана Менгу-Теміра аж у 1277 році.)

3. Це вже мова йде про оту єдину нашу історичну Русь.

4. Зазначимо, так би мовити, в дужках, що на Куликовську битву на допомогу ні Дмитру, ні Мамаю Ягайло вести «всю силу ляшеську» ніяк не міг, бо польським королем він став аж через 6 років після Куликовської битви. Та й женихи королеви Ядвіри його запросять тільки через 5 років!

5. У м. Вільно (нинішній Вільнюс) кн. Костянтин Острозький збудував Троїцьку церкву з написом, що Церква сія поставлена на честь його перемоги під Оршею над «супостатом і ворогом віри православної Василем ІІІ, князем Московським».

6. Це в той час, коли вся земля Руська була звільнена від Ординського панування і була частиною Литовсько-Руського князівства, а Московія ще й не здогадувалась, що її хтось колись Руссю називатиме…

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net