«Донечки, хто ж, якщо не я?!»

Ми завжди намагаємося зрозуміти: звідки в такій милій, щирій, тендітній жінці стільки сили (а на її долю випало чимало серйозних випробувань)? Багато, ой дуже багато всього було, а мама — завж-ди усміхнена, завжди готова прийти на допомогу не тільки рідним, друзям, знайомим, а й зовсім незнайомим людям. Ніколи не бачили маминого розпачу, жодного разу не чули її ремствувань. У мами завжди: «Дівчатка, я в порядку».

Усе своє свідоме життя (майже 40 років) мама пропрацювала вчителькою української мови й літератури. Як почала свій професійний педаго-гічний шлях у рідній 26-й, що на Молдаванці, так і на пенсію вийшла саме звідти — от би нам усім повчитися такій відданості! Звичайно, аби якось вижити, мала й додаткові години в різних школах міста, але ніколи не зрадила 26-у. Колись директор однієї з елітних одеських шкіл кілька років благав маму перейти до них, але відмовилася. І знаєте, чому? Бо почуття власної гідності не до-зволило. Так склалося, що після закінчення філологічного факультету університету ім.. І.І. Мечникова Ганна Антонівна прийшла саме в цю школу на працевлаштування, але дівчинка в косинці з якогось там села виявися неугодною. От тому й відмовила, коли стала «угодною».

Мама пам’ятає всіх колег (на жаль, багато кого вже нема серед живих). Скільки історій про них розповідала нам! А ще Ганна Антонівна має унікальну якість — пам’ятати не тільки учнів своїх, а й їхні почерки. Не будемо лукавити: ми завжди ревнувала маму до учнів, бо вона ставилася до них як до рідних дітей. Можливо, саме тому й донині користується повагою серед колишніх учнів та їхніх батьків. Скільки разів приходили вже дорослі її колишні учні просто тому, що їм було важко, просто для того, щоб їх вислухали. І їх не злічити.

Про відданість і любов мами до України можна говорити безкінечно.

Помаранчева революція — мама на Майдані.

Марші, вишиванкові ходи, шевченківські дні, дні пам’яті, прибирання козацького цвинтаря — мама обов’язково там.

Лютневі події в Одесі під облдержадміністрацією. Вона — у перших рядах. Ну й що, що потім з гематомами на спині, але ж — «Може, почують?».

2 травня — той найкривавіший день в Одесі. Мама на Жуковського допомагає перев’язувати поранених.

Революція Гідності — чи могли ми втримати її вдома? «Донечки, — заспокоювала, — не хвилюйтеся і зрозумійте: я зобов’язана бути в Києві».

Просимо: «Мам, ну, зупиніться, мам, посидьте вдома, мам, ну невже вам не страшно?». — «Донечки, хто ж, якщо не я?!».

От навіть зараз, вимучена наслідками коронаві-русу, виснажена вщент «солодкою» хворобою, ще й тижня не минуло після стаціонару, а Ганна Антонівна має бути на Шефесті в Моринцях й на марші 24 серпня в столиці. Це вже не кажемо про всі прем’єрні покази українського кіно, вистави, презентації, зустрічі, концерти…

Інколи здається, що коли Господь Бог роздавав таланти, то саме маму він наділив талантом любові! Дуже вже любить Ганнуся жити на повну — любить людей, друзів, країну…

Але понад усе любить свою… Ні-ні, навіть не сім’ю — РОДИНУ!

Завжди казала, що хоче бути схожою на свою маму. І саме тому, напевне, коли в її останній день народження бабуся прошепотіла мамі на вухо: «Нюсечко, ти найбільше з усіх схожа на мене», й узяла на себе обов’язок бути найстаршою. І, зізнаємося чесно, вона є справді Берегинею Роду!

А нас сьогодні немало-небагато — 24 (і це тільки по першому колу — найрідніших).

Тож від імені всіх нас, дорога, мила, щира, єдина мамонько (а ми абсолютно переконані, що до цих привітань приєднуються тисячі людей по всьому світу, кого торкнулося ваше тепле й чуйне серце) вітаємо вас:

Усміхнена, легка, мов щастя,
Добра завжди бажаєш всім!
За що не візьмешся — все вдасться.
Пильнуєш, мов орлиця, дім!
Ти не боїшся слів у спину,
Що кидати так люблять вслід.
Боїшся за дітей й родину,
Й батьки жили, щоб до ста літ!
Ти — неповторна, незбагненна,
Смієшся у лице журбі!
Твоя сім’я — благословенна,
І цим завдячують тобі!
Та часом, як приходить нічка,
А серце ниє і пече,
То сила топиться, як свічка,
Чекаєш лагідне плече...

Зичимо, аби ви були здоровими! Намагатимемося, аби ви відчували і турботу, і підтримку, і любов усіх нас. Ми захоплюємося вами, любимо вас, переживаємо за вас, тішимося з вами й сумуємо разом з вами.

Будь ласка, живіть якомога довше, бо ви — неповторна й просто приречена бути щасливою!

З любов’ю —
ваші дівчатка Олечка й Татонька.

Від редакції. До цих теплих слів з великою приємністю приєднуємося і ми, «чорноморці», бо ж Ганна Антонівна є дуже знаковим членом нашої журналістсько-читацької родини, й завжди у числі перших приходить на допомогу чи доєднується до акцій, зорганізованих «ЧН».

Неймовірно привітна, мила і навіть тендітна зовні, така ж неймовірно непохитна і послідовна, із залізним стрижнем, коли йдеться про внутрішній світ — погляди, переконання, дії.

Будьте, дорога наша Ганно Антонівно, здоровою і щасливою! Нехай ваші світанки сповнюються промінням намірів і надій, а вечори — щедрими плодами здійснених задумів.

З роси і води вам на многії і благії літа!