Дороговкази і «формула щастя» Петра Нагуляка

Чим приваблює живопис Нагуляка? Даруйте за тавтологію: саме живописом. Коли колір самоцінний — альфа і омега в концепції картини, коли він є не просто засобом, але й ціллю. В площині картини цього митця всі елементи органічно взаємопов’язані. Для нього нема другорядних речей — предмети другого плану, тло так само важливі, як і перший, чи то натюрморт, чи пейзаж — жанри, яким автор віддає перевагу. У мистецтві важливо обмежувати себе і виходити на новий творчий виток спіралі лише за достатньої внутрішньої мотивації. Петро Нагуляк знає, чого хоче, він — з когорти тих, для кого штучні перепони дають додатковий стимул і породжують вибухову творчу енергію. На цій інтригуючій ноті запрошуємо до розмови із самобутнім художником.

— Заявлена персональна виставка — чим вона вмотивована?

— Виставка — це завжди відповідальна і затратна справа, адже роботи потребують відповідного оформлення, транспортування. Але на це йдеш, бо хочеться поділитися напрацюваннями, показати себе, бажано — у великому залі, і, зрештою, подивитися на себе стороннім оком. Це дає додаткові стимули. Ідея виставки належить Вікторії Нестеренко, шеф-редакторці журналу ArtChili.

— У твоїй особі маємо приклад позиціо-нування себе як живописця, представника одеської школи. Що в картині для тебе є визначальним?

— Мене дуже добре вчили, і я засвоїв, на перший погляд, прості речі: композиція-колорит-декоративність. Композиція визначає, чи даний мотив мені цікавий, чи ні. Потім розкладаю кольори на плями, шукаю декоративну виразність мотиву. Не люблю в роботі з натури «ботаніки», натуралізму. Наскільки у кожному конкретному випадку мені це вдалося — вже інше питання…

— …і, мабуть, емоція? Сонним пензлем не напишеш.

— До 2014-го майже щороку ми їздили на пленер до Криму. Під час останньої поїздки зупинилися на Перевалі. Два тижні були суцільні тумани, а я ж приїхав сонце писати! Чи у мене не було ключика до цих туманів? А коли виглянуло сонце, то я майже усі згадані мотиви переписав…

— Справді, твої роботи асоціюються, перш за все, з відтворенням сонячного світла, хоча вважаю, що показником справжнього колориста є уміння інтенсивно написати похмурий день. У морському пейзажі, що нині також представлений у залах правління спілки на виставці «Все про море», тобі це вдалося: колір насичений, інтенсивний, писано акордами, є вну-трішня енергетика, за настроєм — майже драматично.

— У мене є пейзажні мотиви у похмурий день, передусім зимові. Там живопис, і дуже тонкий живопис, адже важко написати через сірі тони, щоб колорит був звучним.

— У період становлення на тебе вплинули конкретні художники, насамперед твій педагог Валентин Захарченко, і потрібен був час, щоб звільнитися від готової системи, їх живописної палітри. Відчувається також твоє захоплення Костянтином Коровіним…

— Я й досі ним захоплююся. Це живописець світового рівня. Але доля більшості емігрантів — трагічна: людей без грошей жорсткий капіталізм викидає на узбіччя. Коли якийсь художник дуже подобається, то починаєш включатися, і неминуче мусить бути етап переосмислення, інакше не уникнути наслідування. Тоді досвід великого майстра живе у твоїй підсвідомості і служить своєрідним дороговказом — ти знаєш, куди рухатися. Щоб розвиватися далі, ставиш перед собою нові за-вдання, і це дуже складно. Японські художники на певному етапі міняють ім’я, йдуть в інше русло, і непосвячений переконаний, що перед ним картина іншого митця. Юрій Єгоров мені подобався, і тепер подобається, але певний час я навмисно не ходив його дивитися, бо коли перед тобою досить простий, на перший погляд, алгоритм для рішення і все логічно, то буде попадання. На початковому етапі я писав тільки так, як мені хочеться. Звісно, віддаю перевагу роботі з натури, хоча й були картини, писані в майстерні. Деякі з них тепер у музеях, щось залишилося на пам’ять у вигляді сувеніра, як ось ця марина на керамічній чашці…

— Коли ти знайшов себе, зрозумів, що відбувся як художник?

— Під час роботи над дипломом, у 1989-у. Написав пейзаж, лісок на схилі вулиці Балківської, полотно десь 100х70 сантиметрів. На той час мій учитель, Валентин Захарченко, пішов викладати в художнє училище, тож я готував диплом самотужки. Писав просто на полотні, багато переписуючи, майже без етюдів, що дало привід деяким членам екзаменаційної комісії ставити питання про повторний захист диплома, коли буде достатньо підготовчого матеріалу. Мене відстояли Валентин Філіпенко і Сергій Лозовський (на той час парторг «худ-графу»). «Це музейна річ!» — заявив Філіпенко. За іронією долі, у 1990-ті (коли зарплата педагога становила 5 доларів на місяць!) згадану роботу я виставив у Польщі, й у мене її купив один іноземний галерист.

— Твоя викладацька діяльність — це «царство необхідності»?

— Звичайно. Це виснажлива робота, адже є різні учні: одні хочуть вчитися, за інших батьки заплатили — їх потрібно тягнути. Часто наша зарп-лата того не вартує. Художнику нині складно: війна на сході, тепер додався локдаун, мало що продається з картин… Щоб вижити, на ранньому етапі також викладав у художній школі, в Очакові, й доволі успішно — більшість моїх вихованців вступила у профільні заклади. Потім досить довгий час був вільним художником. Зрештою, пішов викладачем у свою alma mater, де й працюю.

— Як би ти визначив особливості своєї педагогічної системи?

— Це загальновідомі речі: робота студента має вестися від простого до складного, має бути чітко поставлена ціль, ясний задум, конструкція. Зрештою, навіть якщо це кілька простих предметів, постановка повинна бути цікавою і досягати поставленої мети. Крім викладання у виші, даю індивідуальні уроки. Ось у ці хвилини тут неподалік пише міський мотив моя учениця Дарина. Можемо поспілкуватися.

Моє питання до Дарини:

— Як давно ти займаєшся у Петра Івановича й у чому, на твою думку, суть його методики?

— Раніше я займалася в кількох художніх студіях міста, і навчання було або дуже розслабленим та повільним, або, навпаки, занадто жорстким, і через це я також не могла успішно розвиватися. Мені важливо, щоб цей процес був продуктивнішим, щоб відбувалося зростання. Зараз усе інакше. У Петра Івановича я за-ймаюся вже два роки і відчуваю, що помітно просуваюся в своїй художній освіті. Мій теперішній наставник спонукає мене працювати вдумливо, аналізувати, тобто починати навчати себе самого. Це свідомий підхід.

— Петре, у тебе футболка із логотипом ушу? Це не випадково?

— Це моє захоплення, ось уже п’ять останніх років. Якось уранці йшов з етюдником і на Аркадії мою увагу привернула група цікавих молодих людей, що робили певні вправи. Я й раніше читав про східні спортивні практики. Вони робили руками плавні рухи, так гарно. За-пропонували приєднатися. Мене осо-бисто більше цікавила енергія, ніж бойовий аспект, адже ушу — це й філософія, що розглядає навколишню енергію, яку слід відчути, за-

вдяки спеціальним вправам, накопичувати і вірно використовувати. Таким чином я варикоз вилікував. Моїм першим учителем став Володимир Федорцов. До нас також приїздив з Києва, проводив щорічний семінар майстер Му Юйчунь. Це сімдесятирічний, повний енергії чоловік — унікальна людина! У мене в майстерні зберігається подарована ним робота — традиційна китайська каліграфія. Як пояснював автор, ці ієрогліфи символізують щастя, весну і любов.

— Дякую за розмову. Бажаю, щоб закодована в цих знаках добра енергетика була незмінним провідником у твоєму житті!

Розмовляв Володимир КУДЛАЧ.