Той, хто шанує минувшину

На основі власних спостережень, наукових матеріалів Олександр Васильович дійшов висновку, що наша причорноморська місцевість недостатньо досліджена спеціалістами археологічної справи. Тут для них ще чималий обсяг роботи. Підтвердження цьому — непоодинокі археологічні предмети, які краєзнавець знаходить під час своїх мандрівок і передає до музейних установ Одеси, країни. На них проглядається інформація, яка мало зрозуміла звичайним людям, але добре відома науковцям. Вона є своєрідним ключем для розкриття тисячолітніх таємниць про життя та побут народів, які тут колись проживали. Зокрема, так звані кам’яні «баби», що й досі деінде стоять на пагорбах-могилах, насипаних у степу, засвідчують про поховання тогочасних високоповажних небіжчиків. Ретельний огляд навіть навколишньої території поховань часто-густо призводить до цікавих знахідок, які не залишаються поза увагою археологів. Цінні для досліджень артефакти в останні роки пошуковець знайшов на земляних курганах поблизу сіл Каїри, Олександрівка, Саморукове, Ламзаки.

За нагоди одеські археологи завжди дякують Олександрові Васильовичу за співпрацю та популяризацію знань про минуле причорноморських земель і всієї України.

Напередодні Дня археолога, який відзначається 15 серпня, я звернувся до поважного земляка, справді народного дослідника нашої минувшини, з проханням розповісти про кургани, які дотепер ще зустрічаються на території колишнього Лиманського району і багато віків зберігають чимало таємниць.

— Кургани недарма називають «пірамідами степів», — розповів Олександр Васильович Шевченко. — Деякі з них — старші за єгипетські. Кургани на території України, в тому числі й Одеської області, почали споруджувати ще із середини ІV тисячоліття до нашої ери, в мідному-кам’яному віці (енеоліт). Один і той же курган міг використовуватися впродовж століть різними племенами. І зовсім не тому, що не було вільного місця або не було часу насипати новий. Курган був, насамперед, са-кральним (священним) простором, тому померлих ховали саме там. В одному кургані могло бути навіть 150 поховань! Померлому могли поставити «в дорогу» горщик з їжею, особисті речі, прикраси, зброю, різноманітні знаряддя праці. Рідше знаходять залишки дерев’яних возів чи човнів. Незважаючи на те, що люди вже тоді знали метал (мідь і бронзу), знаряддя і зброю часто виготовляли ще з кременю. Крім бронзових і срібних прикрас поширені були й кістяні вироби.

Курган служив не тільки кладовищем і сакральним центром, а й нерідко астрономічною лабораторією. Тут іноді знаходять кам’яні і дерев’яні споруди, пов’язані з астрономічними орієнтирами (сходом сонця і місяця у певні пори року).

Ще кургани були орієнтирами в степових просторах, адже тогочасні люди не знали карт і компаса, а на рівнинах ці рукотворні споруди допомагали їм визначати правильність руху.

Найбільше курганів в Одеській області було розкопано в 1960—1980 роках, коли інтенсивно велося будівництво зрошувальних систем. Розкопувалися ті, що потрапляли в зону будівельних робіт. Розкопки вже згаданого Сичавського кургану також пов’язані з будівництвом. Ще один курган тут же, на краю поля, й досі залишився не розкопаним. Він розташований поміж двома опорами лінії електропередач і перебуває під охороною. До-сліджувати його можна буде тільки в разі перенесення комунікацій в інше місце.

Розповідати про кургани можна ще довго. Це досить цікава й об’ємна тема.

Особисто мені дуже хотілося б, щоб про далеке минуле нашого краю, його археологічну спадщину добре знало й цінувало якомога більше мешканців населених пунктів новостворених громад, які з часом донесли б цю інформацію до наступних поколінь.

Іван РАФАЛЬСЬКИЙ.
смт Доброслав.