Переглядів: 330

Буджак: інерційне зросійщення?

Два роки тому, гостюючи у своїх албанських друзів у селі Каракурт (Південна Бессарабія), я звернув увагу на такий момент. Старші розмовляють між собою албанською. Жодних проблем з розумінням нема. Та ось до хати забігають двоє діток, і старші звертаються до них російською…

Можливо, тому, що ці діти вже покинули рідне село і тепер живуть в Одесі? Можливо. Але все одно сумно. Єдине село в Україні, де ще звучить жива албанська мова. Мова, яку вдалося зберегти, проживши спочатку два століття на території Болгарії (албанці тікали туди, рятуючись від мусульманізації), а потім ще двісті років після того, як Суворов завоював Буджак.

Каракурт — цікаве село, де кожен другий є поліглотом, володіючи на побутовому рівні албанською, болгарською, гагаузькою, російською... Останнім часом діти ґрунтовно вивчають ще й українську та англійську. Невже албанська мова зникне саме тепер, в незалежній Україні, коли її, нарешті, почали вивчати в школі? До речі, в Каракурті я почув, що село тільки тому й зберегло рідну мову, що, перебуваючи у складі Румунії, не зазнало Голодомору 1932—1933 років. А в чотирьох албанських селах, що на Запоріжжі, мова вже втрачена — всі розмовляють російською. Як тут не згадати тезу Джеймса Мейса про «постгеноцидну» націю?

У соцмережах питання асиміляції активно обговорюють болгари. Ось один з таких тривожних дописів:

«Село Єнікіой. Дівчатка виходять зі школи з костюмами в руках.

— Момиченца, вие нали приказвате по-български?

— Да.

— Да нямате някакво мероприятие там?

— Нет, мы закончили. Там уже никого нет...».

Тобто на запитання, чи нема зараз у школі якихось заходів, дівчатка відповіли російською. Хоча перед тим підтвердили, що знають болгарську.

У статті Віталія Бошкова «Гагаузька гама українського багатоголосся» («Чорноморські новини» від 6.08.2020 р.) ґрунтовно заторкуються проблеми цього невеликого тюркомовного народу, який здавна живе в Буджаку: «Село зазнало процесів проникнення урбанізації, — пише автор. — Стало очевидним, що без нових, сучасних засобів трансляції культури від покоління до покоління народ неминуче чекає культурна й мовна асиміляція...».

На цю тему ми довго розмовляємо з моїм молодим болгарським приятелем, сидячи в одеській кав’ярні. Раптом Дмитро показує рукою у напрямку вулиці: «Бачите маршрутку №145 з намальованим спереду болгарським прапором? Водії там — переважно болгари...».

Підхоплюючи тему, викладаю своє бачення проблеми. Мовляв, болгари — свідомий народ, проживає компактно, тому зберігатиме свою самобутність набагато краще, аніж, скажімо, українці Донбасу. До того ж, тепер болгарська мова вивчається в школі, чого не було в часи СРСР. А як об’єднує людей народний танець! Прямо запалює енергетично...

Але Дмитро не поділяє мого оптимізму: «Я дуже боюся, щоб наше болгарство не перейшло в розряд «шароварщини». Хоро і в роки СРСР танцювали. До речі, багато болгар ностальгує за тими часами...».

Та невже? Як болгари можуть сумувати за СРСР, якщо, на відміну від українців, росіян і молдаван, вони навіть мову свою не вивчали? Бо ж у молдаван була бодай якась традиція опанування румунської. Після 1944 року румунські школи просто почали називати молдавськими. І навіть українські школи повідкривали! А ось болгари, гагаузи та албанці не мали нічого. То яка ж там ностальгія? За чим?

Дмитро відповідає: «За стабільніс-тю. Мову найкраще зберігав патріархальний уклад села. Не потрібно було і в школі вивчати — достатньо було зберігати громаду. А тепер усі роз’їжджаються...».

Висловилися з цього приводу і молдавани.

Ось, скажімо, один з таких дописів: «Русификация или украинизация — это неважно, но денационализация сельского населения идет полным ходом. Последними держали оборону молдаване. Но путём внедрения русских и украинских классов в школах произошло необратимое — был запущен маховик ассимиляции. С болгарами, гагаузами справились ещё быстрее, поскольку национальных школ у них не было, всё образование велось на русском. Соответственно было легче украинизировать процесс. Слышу от своих, насколько глубоко обезображен литературный язык, да и прежний сельский говор. Уже и бо-лгарский, и гагаузский начинаю понимать сходу, очень много русизмов появилось… Данная тенденция не может вписываться в европейские ценности, типа «Единство в разнообразии». В этом плане Украина отстаёт на несколько десятилетий от своих соседей...».

Так, звинувачень у «насильницькій українізації» не бракує. І це при тому, що українці Буджаку зросійщуються набагато швидше, аніж представники усіх згаданих вище етносів. Адже мовного бар’єру практично не існує. А суржик — поганий захист...

Добре, що хоч освічені болгари розуміють, де корінь проблеми: «Ассимиляцией занималась в основном Москва. Болгарскую гимназию в Болграде открыли в 1858 г., при румынах... До этого Россия не разрешала. Но после войны 1877—1878 годов Румыния отдала южную Бессарабию России. После чего началась русификация болградской гимназии...».

То чи буде розуміння буджакцями української проблеми? Бо поки що якось... кожен за себе. Навіть самобутні тюркомовні гагаузи розраховують, що на території України вони колись будуть визнані «народом, що вимирає». Що ж, їм видніше. А нам важливо, щоб паралельно такою ж загроженою етнічною групою були визнані українці Південної Бесарабії. Хоча б з тих міркувань, що «насильницька» українізація регіону не перешкоджає їм зросійщуватися. Причому, не лише в Одесі, Болграді чи в Ізмаїлі, а й у рідних селах, де споконвіку жили україномовні діди-прадіди. У формально «українських» школах на перервах діти вже спілкуються між собою російською.

У чому ж причина зросійщення українців на піку так званої «україні-зації»? Передусім — у невикоріненій імперськості місцевої еліти. Та навчилася нейтралізувати будь-які проукраїнські хвилі з Києва. Скажімо, огульним звинуваченням українців у «селюцтві». Це іронічно описав поет-одесит Борис Херсонський:

Хто розмовляє державною —
той і селюк.
Одесса має позбавитись
від подібних падлюк.
Одесите, жени селюка —
нехай він гусей пасе,
а все ж таки не забувай:
УКРАЇНА — ПОНАД УСЕ.

Мені здається, надія на краще є. Але для успіху потрібна системна праця.

Сергій ЛАЩЕНКО.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net