Переглядів: 743

Козаки в Османській державі на межі XVIII та ХІХ ст.: офіційний і побутовий аспекти комунікації

Існування козацтва в землях Османської держави — одна з непростих сторінок історії козацтва. Активна розробка цієї проблематики розпочалася відносно недавно, з початку 90-х років ХХ ст. залучено вже чимало документальних матеріалів.

Зруйнування Запорозької Січі у 1775 р. призвело до переходу значної частини запорозького козацтва у межі Очаківської округи, Дністра та пониззя Дунаю, тобто територій, що належали на той час Османській державі. Інша частина козаків залишилася на південноукраїнських землях у складі Російської імперії. Тепер у межах двох імперій їм потрібно було визначити своє місце в нових умовах життя. За-значені землі були обрані запорожцями не випадково — з цією територією вони були знайомі вже з кінця XVIІ ст. внаслідок козацьких походів та російсько-турецьких війн. У другій половині XVIII ст. ці території Османської імперії найбільше відповідали умовам степового кордону, звичного для запорожців, і стали районами, де можна було б відновити традиційне господарство та власну організацію — Січ, втрачену в 1775 р.

Вихід запорожців викликав неабияку стурбованість російського уряду — за відомостями прикордонної адміністрації султан схильний був розглядати запорожців як своїх підданих. За зазначених вище обставин стратегічною метою російської політики стало припинення подальшого виходу козаків за кордон імперії і перебування запорожців в Османській державі взагалі. Тим часом, у серпні 1778 р. питання про політичне становище козаків було вирішене султаном. Незважаючи на протести Росії, він офіційно прийняв козаків під свою юрисдикцію, і згодом дозволялося створити власну військово-адміністративну організацію — Січ, яка мала певну автономію. Ймовірно, вже із середини 80-х рр. XVІІІ ст. вона знаходилася у с. Катирлез у гирлі Дунаю (тепер с. Сфинту Георге (Sfintu Gheorghe) у повіті Тульча (Румунія)).

Більшість колишніх козаків, не задоволених своїм становищем у ро-сійських, молдавських, австрійських землях, почали стягуватися навкруги цієї Катирлезької Задунайської Січі. Збільшення козацького населення поблизу кордону продовжувало непокоїти владні кола Росії. Відтак використовувалися заходи, апробовані у попередні роки, — «амністії», «приватні запрошення», «засилання агітаторів».

Активна розбудова Катирлезької Січі задунайцями і пов’язаний з нею перерозподіл земель, як засіб існування, мав неодмінно призвести до конфлікту з некрасівцями (донськими козаками-старовірами). У суперечках між двома групами козаків першого значення мала вигідна земля у дунайському гирлі та рибні лови, а потім — їхні різні релігійні традиції. Впливала на стосунки між запорожцями і некрасівцями й кризова ситуація всередині османських володінь 1780-х рр. — початку ХІХ ст., пов’язана з реформаторською діяльністю султана Селіма ІІІ та великого візира Алемдара Мустафи паші (Байрактара) в управлінні, економіці, армії. Серед противників реформ були в Сілістрі — Йиликоглу Сулейман-ага, у Відіні — Осман Пазванд-оглу, в Ізмаїлі — Ібрагім Пеглеван, на прізвисько Баба-паша. Задунайські запорожці боролися в складі турецьких урядових частин з цими феодалами. На межі 1805—1806 рр. некрасівці в складі військ Пеглевана здійснили напад на Катирлез, спалили житла козаків і багатьох порубали. Задунайці на чолі з кошовим Гнатом Ковалем перебралися до Браїли під захист назира Ахмет-паші.

Факти свідчать про важливість існування Катирлеза для задунайських запорожців як традиційного козацького центру. За турецьким регламентом, кошовий отаман мав звання двобунчужного або «двутульного паші». При кошовій старшині був турецький «повірений у справах» або драгоман для повідомлення про рішення уряду, нагляду за політичною ситуацією в Січі та збору податків (харачу), якщо задунайці займалися господарством за межами козацької території. Кошовий отаман був під наглядом у сілістринського або тульчинського пашів, останній навіть одержав звання Козак-баші [1, с. 201-216].

Січ обов’язково мала клейноди — символи влади. Серед них у цей час відомі байрак (значок-прапор), бунчук, пернач і печатка. У задунайських козаків січовий прапор замінювався «турецьким бунчуком. Кожний курінь мав свій байрак — рід значка з червоного сукна з білим півмісяцем і шістьма зірками. У випадку смерті будь-кого з козаків перед куренем виставлявся цей байрак як військова почесть померлому. Крім цього, про прапор й інші символи є свідчення самих запорожців: «Прапор дійсно був та один пернач… прапор… був кольором жовтим, а в середині білого кольору півмісяць». Наприкінці 90-х років XVІІІ ст. з’являється печатка задунайців.

На території Січі традиційно були площа з церквою, курені (житла козаків), приміщення для запасів їжі, зброї тощо. Військові підрозділи козаків формувалися за куренями, але в разі необхідності вони приєднувалися групами до османських частин.

Незначні порушення січового порядку і козацьких звичаїв розглядалися в куренях отаманами, у райях — зібранням громади. У серйозніших справах рішення ухвалювали кошовий отаман, зібрання отаманів або й усього січового товариства. Найпоширенішим покаранням був штраф — «джереме» та побиття бичами (важкими кизиловими палицями). Ними карали винних за крадіжки або незаконне ходіння на здобич. За тяжкі кримінальні злочини винуватцям загрожувала смертна кара, тож у випадку таких переступів оскаржених відправляли до суду в Браїлу або Галац [1, с. 201-216].

Тяжким злочином, за який карали на смерть, у задунайців вважалася агітація за перехід до Російської імперії. Наприклад, навесні 1794 р. через намір перевести «весь Кіш» до Росії ледь не втратив життя кошовий отаман Трохим Помело, що перебував отаманом з 1791 р. Проти нього виступили лояльно налаштовані до Порти козаки; вночі вони оточили його будинок, однак, не знайшовши там отамана, пограбували майно. Після цього Помело не наважився залишатися серед задунайців, а перейшов у межі Росії, де отримав звання секунд-майора й грошову винагороду [4, с. 29-32].

Цікаво, що під час перемир’я «невірні» та «вірні» козаки («вірні» — козаки Чорноморського козацького війська, сформованого в Російській імперії з колишніх запорожців) часто відвідували один одного, особливо родичі або старі товариші по колишній Запорозькій Січі. Як доповідав російському командуванню полковий осавул чорноморців Г. Лисенко, «їздять і компанію водять» [4, с. 22-23].

Заохочуючи козаків до військової служби, османський уряд надавав задунайцям так звані «кормові гроші», що складалися з платні та продовольства. Землероби і рибалки, які підпорядковувались Січі, також платили десятину з прибутку на козацький курінь. В одязі задунайців поєднувалися різні — українські, тюркські, молдавські елементи — що було обумовлене особливостями їхнього проживання та господарювання. Кошовий отаман носив сиву смушкову шапку, шовковий елек (турецьку куртку на зразок жилета), каптан або антерев (верхня турецька куртка з шовкового червоного сукна), сині шаровари, підперезані персидським кушаком, чоботи з широкими халявами. Однак запорожці, як і раніше, не дуже переймалися своїм зовнішнім виглядом. Отож, наприклад, бурлака По-лікарп Семенів мав лише одну сорочку, одні штани, одну свиту, шапку і одну пару постолів (взуття) [5, c. 59]. Проте, як і раніше, чи не найціннішою річчю для козака була зброя, а також люлька. За свідченням Ананія Коломойця, хоч який обідраний був козак, «а зброя дорога і хороша! […] Люльки було запорожці обковували червінцями-тинфами, а сам без чобіт, п’ятами світить» [4, c. 88].

Важливим фактом, що свідчить про статус Катирлезької Січі, є наявність одружених козаків і народжених на землях Січі дітей. Наприклад, Трофим Сербиненко зазначав: «от роду мне 25 лет веры православной, неграмотен, холост, родился турецкаго владенія за рекою Дунай в Запорожском селении Рае на урочище Китирлеза незаконно от девки сербской Евдокии умершей уже на 4-м году моего возраста, после чего взят был запорожцем Герасимом Похилою». Інший козак, Степан Чумак, зауважував: «холост, неграмотен веры православной и оную исполняю. Родился я турецкого владения в селении Катерлез от отца Ивана Чумака бывшаго запорожца, а матери имени не знаю» [3, с. С.20-23]. Більшість одружених козаків жили у землянках, займались рибальством і промислами у гирлі Дунаю, наймалися на заробітки.

З початком російсько-турецької війни 1806—1812 рр. (у листопаді 1806 р. російські війська перейшли дністровський кордон, а офіційно імперія Османів оголосила війну Росії лише 18 (30) грудня), мобілізовані частини турецьких запорожців знаходилися під загальним керівництвом браїльського назира Ахмет-паші і безпосереднім керівництвом кошового отамана Гната Коваля, місцем перебування якого була фортеця Браїла. Разом з кошовим отаманом у Браїлі перебувала старшина, зокрема писар Данило Білий, і духівництво [2, с.21-32].

У фортеці було до 15 тисяч осіб, у тому числі озброєний місцевий люд, яничари, жителі Хотина, Бендер, Кілії, запорожці, некрасівці та до 500 російських дезертирів. Назир і комендант Браїли Ахмет-ага, походив з Грузії, за спогадами графа Олександра Ланжерона, вартий був усієї залоги фортеці. Хоробрий до нерозсудливості, розумний, досвідчений у військових хитрощах, хороший партизан, він міг вселити відвагу серед своїх військ [6, с. 227-228]. У 1811—1812 рр. він був великим візиром Османської імперії.

Після завершення російсько-турецької війни 1806—1812 рр. територія, звична для традиційного життя козаків, ще більше звужується. За Бухарестським миром 1812 р. кордон проходив по Кілійському гирлу Дунаю; у 1817 р., після спеціальної угоди з Портою, — по Сулинському, острови Леті та Четал ставали нейтральною зоною, звідки мали виселити всіх запорозьких рибалок до Сулинського гирла. Внаслідок цього задунайські запорожці вирушили на некрасівські поселення і зайняли їх головний центр — с. Верхній Дунавець на Георгіївському гирлі, де і заклали Січ (тепер с. Верхній Дунавець (Dunavаtu de Sus) в повіті Тульча (Румунія). Із 1813 по 1828 рр. саме тут існувала так звана Дунавецька Січ.

Здебільшого, нова організація зберігала особливості Запорозької Січі в соціальному та військовому побуті. Біля Дунавецької Січі розташовувалися селища, де оселялися одружені запорожці і взагалі сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Населення в них продовжувало зватися райя, як і все християнське населення Османської імперії, яке сплачувало податки. Тому й населені пункти в Січі звалися запорозькою або козацькою райєю. До неї входили селища Райя (Козацька), Караорман, Саранасув, Катирлез (Сфинту Гєоргє), Озаклія, Іглица, Нижній Дунавець, Горга, Муругіль та інші. Всього приблизно нараховувалося від 150 до тисячі дворів. На самій Січі знаходилися курені, титарня, де розміщувався духовний причт, і паланка, в якій були помешкання кошового, комори, канцелярія тощо. Земля, що відводилась Січі, звільнялася від податків з господарства. Козаки не сплачували ніяких податків і не виконували ніяких повинностей, окрім військової.

Таким чином, на території Османської імперії після 1775 р. запорозькі козаки отримали можливість відновити традиційні способи економічного та організаційного життя. З кінця 80-х років XVIII ст. задунайські запорожці змогли отримати офіційне визнання і відновити свою автономну організацію Січ. В офіційному та побутовому житті задунайські козаки мали певні зміни та особливості, пов’язані з перебуванням їх на землях Османської держави. Козаки служили в складі урядових османських військ під час внутрішньополітичних конфліктів місцевого та державного значення і російсько-турецьких війн кінця XVIII — початку ХІХ ст.

Олена БАЧИНСЬКА,
доктор історичних наук, професор, завідувачка кафедри історії України Одеського національного університету
ім. І.І.Мечникова.

Список літератури:

1. Бачинська О. Задунайські запорожці: козацьке буття в «післякозацьку добу». Повсякдення ранньомодерної України. Історичні студії в 2-х томах. Т. 1: Практики, казуси та девіації повсякдення / Гол. ред. В. Смолій; відп. ред. В. Горобець. К.: Інститут історії України, 2012.

2. Бачинська О. Задунайські Січі та їхні керівники (кінець XVІІІ — початок ХІХ ст.). Народний рух України: місце в історії та політиці: Матеріали VІІІ Всеукраїнської конференції, присвяченої 20-річчю Незалежності України. 25-26.05.2011. Одеса, 2011.

3. Бачинська О. Розповіді задунайських козаків з селищ Катирлезу й Сеймен, як джерело з історії козацтва на півдні України. Історія запорозького козацтва в пам’ятках та музейній практиці. Заповідна Хортиця: Матеріали ІV Міжнародної науково-практичної конференції. Спецвипуск. Запоріжжя, 2010.

4. Бачинський А.Д. Січ Задунайська. 1775—1828 рр. Одеса, 1994.

5. Бачинський А.Д. Джерело для вивчення соціально-економічних відносин і культурно-побутових особливостей задунайських запорожців. Старожитності Причорномор’я. Одеса: Гермес, 1995.

6. Записки графа О.Ф.Ланжерона. Война с Турцией. 1806—1812 гг. Русская старина. 1908. №4.

Від редакції. Це дослідження було оприлюднене на І міжнародній науково-практичній конференції «Міжкультурна комунікація в контексті глобалізаційного діалогу: стратегії розвитку», що відбулася 27-28 травня в Одеському національному морському університеті (див. «ЧН» за 20-22 травня та 17-19 червня).

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net