Георгій ГОРСТ. Навіщо?

Вона розмовляла з начальником, посміхалася. Якось грайливо водила своїми довгими виніженими руками, була світська, в міру розкута, природна. Мову несла півголосом, не пошепки, нітрохи не манірно. І, як ми не дослухалися, заледве чули, що вона каже. Більше нам долинав, хай і нав’язаний нашому Миколі Івановичу, негучний характер розмови, його баритон, питання, коментар почутого від незнайомки. Проте начальника ми знали, відали про що бесіда, а чомусь так праглося почути її, цю молоду привабливу жінку з чудернацьким, ба й претензійним іменем, котрим вона одразу ж назвалася. Ми не втямили навіть прізвища, а його, бач, взяли до себе. Онега… Що воно могло означати? Ото й роїлися наші чуття та розмисли навколо цього. І хотілося більше відати про його несподівану власницю. Та нічого не виходило. Вона й пішла, твердо ступаючи та розхитуючи своїми шапковими китицями, — якась загадкова, смішна, зненацька.

На наші звернені до нього погляди нічого не прояснив і Микола Іванович. Лише, посміхаючись і немов ще подумки спілкуючись з гостею, за хвилину пройшов за нею. Ні, не навздогін, а, мабуть, подалі від наших мовчазних запитань. Чи заразився начальник таємничістю від цієї нізвідки з’явленої Онеги? Може, й так було.

Ми навіть не зрозуміли, чи бере її Микола Іванович на роботу, а чи відмовив. Ні, таки, мабуть, з цим не все просто. Тут так або не так не складається. Незвичність гості зачепила і начальника. Бо чого б то йому усамітнюватись? Та ще й уникати наших очей? Якось воно ні на що не схоже. Та Онега, либонь, має щось потужне в собі, бо й ми, глянь, як навіжені, ладні бігти про неї всього дізнаватися. І то, мабуть, не лише в імені її річ. Що таке, врешті, ім’я? Звук, міраж, ніякої уяви про нього, доки не втямиш людину, що носить його. А вона, та людина, вибрала нас своєю силою зі звичного, підняла, захопила, покликала цікавістю про себе. Хто ж вона така? Та й чи прийняв її Микола Іванович на роботу? Не відали й ми, чи хочемо Онегу мати у відділі, але знати про неї праглося більше. Загадкова, раптова, не схожа якась…

А начальник навіть на прямі питання не озивався. До чого вже Ада Верба, що провідним інженером малася і ще провідною й серед жінок була, а й та не домоглася від Миколи Івановича повної відповіді. Хіба що якоїсь інтригуючої, прихованої. З якої тільки ще більше наші співробітниці спалахнули. Горіли вогнем непогасним, аж димом заволокло навколо, і жарілося пожежею в цілому інституті.

І коли Онега вдруге з’явилася в нашому відділі, завмер, видихнувши з себе повітря, весь наш колектив. Отаке трапилось! Здавалося, дослухалася до звичайної розмови про прийом на роботу вся велика проектна організація. Температура горіння її чулася далеко за нашими стінами. Але ні тріску дров, ні запаху, нічого. Кажу ж, зачаїлися, затихли, ввійшли в себе. Слухали, ждали, жили сліпучою цікавістю…

Перед нашими очима повторилося все попереднє. І півголосна бесіда начальника з гостею, і її граційні рухи руками, і його достатньо чутні запитання, і якась тривала невизначеність по всьому.

І знову вихід Миколи Івановича з відділу за швидко і твердо крокуючою Онегою. Тільки цього разу з її паперами. Очевидно, нову людину, котра сполошила інститут, все-таки братимуть. Може, про все вже й з директором домовлено. І оця молодиця зі своїми смішними китицями на в’язаній пілотці таки матиметься нашою співробітницею.

Жінки, ледве стулки за начальником зачинились, кинулись в коридори, курилки, різні кімнати і відділи. Ділитись, обсмоктувати, тішитись своєю поінформованістю. Аякже, законспіровано-таємнича молода пошукачка посади в нашій організації на ім’я Онега таки буде в нас працювати. Уже й документи подала і, здається, Микола Іванович їх підписав. Скоро матимемо змогу спілкуватися з нею…

Та пересуди тривали, а нова співробітниця у відділі не з’являлась. Ніхто нічого не розумів. А той, хто міг би все пояснити, мовчав. Миколу Івановича, як підмінили. Хоча б тобі півслова, навіть наближеній своїй Вербі чи ще комусь. Тихо. Мов економив повітря чи беріг наші вуха. Але ж ніяк не безмежні нерви наших жінок. Вони ж од великого перегріву могли і згоріти. А що вони розтопилися, то було помітно і нині. Біда з цією нізвідки взятою новачкою! Ще нічого про неї не втямили, а такий поголос, цікавість, слава. Може, вона й не варта всього такого…

З часом горіння наших жінок сходило, згасало за роботою та проблемами, до яких теж треба нервів. Як це одного ранку вже трохи призабута Онега з’явилася на роботі. Знову несподівано, зненацька, якраз тоді, коли вже й звикли не думати про неї. Вміла красуня підливати гасу в огонь. І відала, коли й скільки його треба. І полум’я, вже ліниво спадаючи, стрибнуло знову догори.

Та Онега ні на кого не зважала. Була не дивною, без шапочки з китицями, в білому в обтяжку светрі. Сиділа, як зачарована. Тільки зрідка з питаннями вставала до начальника. Нас їй у відділі як не малося. Така гонорова! Ми для неї не цікаві. То й вона нам…

Але палахкотіли, як і два тижні до того…

Десь через місяць, як усе, що вона робила, з якогось непередбачуваного краю Онега раптом привернулась до мене. Вставала, ні на кого не глядячи, прямувала через увесь відділ, присідала, завчено поправляючи довгу з рюшами спідницю, дихнувши чистим, соковитим бузком, свіжістю, чимось паморочливим, згубним, одвічно жіночим. Я лякався, боявся у собі, розгублено втуплював очі в стіл, в ту невидиму мені сторінку, де вона водила легким, пахучим, як весна, пальцем, шепотіла щось віддалене од усього сутнього відділу, палкого нашого колективу.

Голос її був мені. Він особливий, проникливий, його ніхто не годен взяти, йшов у душу, кров, мою обважнілу, виповнену ним голову, нутро, молоду чоловічу сутність. Я не пробував тямити, не намагався, не входив. Не було можливості, не бралося, не сприймалося. Та й, мабуть, там од початку не малося ніякого глузду. Онега відала про силу свого шаманства, слів. Їй зовсім не потрібно було дбати про який би зміст чи хоч натяк про нього. Вона відьма, чарівниця, напасниця. Бере мене, колише, зводить до лету, кудись несе й завіває без вісти. Так триває вічність: я десь, я живу тисячоліття — солодко, високо, всесвітньо. Маюся скрізь, все виджу, розумію. Можу укмітити безмежність, безум, напругу найвищих проникнень, створення світу і всього посутнього в ньому. Я стаю Богом, дияволом, кимось над собою, ще кимось, ще…

Я так нічого й не мовлю моїй лихій спокусниці, але вона задоволена, киває, розкривається доброю вдячною посмішкою. Торкає мого ліктя, б’є електричною хвилею, я ще в проминулому апогеї, але вже й тут, у відділі, спостережений зорами наших жінок, котрі не знають, не взяли, не втнули собі мовлене Онегою, та стережуть кляте відьомське ремесло чулими душами, серцями, єством своїм. Вони самі звабниці, степні того, годні передбачити, намовити, ввібрати. Вони від Євиного давнього кореня.

Я чую імлу їхнього обурення, заздрощів, духу суперництва, її, Онежиного, визнання над собою. А там уже й, мабуть, ворожості. За віщо?

Я сказати чи збагнути не в змозі, та, як донині розумів Усесвіт, тямлю цих своїх колег, стережуся, лякаюсь, сахаюся її ще одного внадливого підходу, слів, шаманства, виходу з себе, зурочення, наруги підкорення дивній, не схожій ні на кого жінці.

Хто вона? Чого прагне од мене? Яке всесилля наді мною і, головне, чому? Хіба визнала, що я теж лише перед нею на цій роботі з’явився? Не надто високий поріг осідлості. А такі люди в протистоянні іншим тягнуться одне до одного. Так повелося, я відаю це, переконався. Маю досвід переходу на кілька різних робіт.

Але ж навіщо отак — задурманювати, гратися, видивляти в мені піддослідного? Образливо, важко, нестерпно. Хіба я не людина? В роботі я їй не порадник. Є досвідченіші, кращі, довше працюють в інституті. Та й не про те вона питає… Але ж не просить, вона каже, говорить, плете вузли мого підкорення. Навіщо я їй, що це за жінка — усе, що тільки-но зі мною було, для чого?

І ще ті кілька днів перепочинку, коли я б’юся над питаннями про неї, минають гаряче, болісно, вимучливо. Я в собі без боротьби, без напруги, без власного себе. Тяма тріпоче з крилами якогось недолугого спротиву, він ніякий, зборканий, затлумлений чуттями, океаном припливів, його шумами, гуками, сонцем, бризками несподіваних, не помічених до того хвиль. Я розхристаний, молодий, дужий. А ще дикий, первісний, оголений у собі, готовий назустріч мамонтам, хижим ящурам, птеродактилям, плазунам… Господи, хто я? Ким я був до усвідомлення тебе, себе, людства? Чи це життя, чи воно може таким бути, чи трапляється? Я ж інший, не так жив, існував, добувався до своїх майже повних тридцяти. Була розміреність, виваженість, певність. Якась математика, сірість, почасти нудьга. Та живуть люди, ходять на роботу, мають дружин, сім’ї, народжують дітей. І знову їм у цей ритм, розроблені кимось рамки моралі, дозволено — не дозволено. Старіти, не лічити дні, бо вони стрілою, пострілом, вибухом. Минають! І нічого від них, від тебе, в тобі. Лише омана, її прикрий смак, порожнеча. Гіркі ранки, непосутні дні, ніякі, без надії вечори. Ось хіба що ночі! А що ті ночі — марево, серпанки, короткі весняні танення снігів. То щось березневе, примарне, котре й витворюється ніби з нічого і все сходить в ніщо, химерно мінячись, зникаючи, визираючи з невиразної сутіні. Все нетривке (гадка не ловити) його вже немає, слизьке, драглисте, було і зійшло. Життя, либонь, таке, ні до чого, ні про що, ні з ким, урешті. Ти один, і маєшся, і усвідомлюєш себе, і намічаєш собі дороги. Для чого? Які дороги, навіщо плентати ними, навіщо животіти, осягаючи з відразою і їх, і кроки свої, і далекі, вже давно не ваблячі манівці? Мета? Вона попереду і швидко набридає, витомлює, вибирає снагу. До неї простувати, віддаючи літа, подуми, силу молодості? Аби потім перестарком притулитись до її одвірка, огледіти зблизька, спостерегти, що є вона, коли ти дійшов років, виповнився, змарнів. Немає! Не повернутися, не взятися за інше, бо й дороги твоєї вже з куций хвіст зайця…

Кидався, пробував, шукав. Не виходило, не діставав, не спромагався. А як надходив упритул, оминав його, брався не цікавістю, зужиткованістю, будністю. Не хочу, старію, боюсь. Занепав осмислювати, молоти глуздом, бачити його борошно зовсім невисокого ґатунку. Сіра, пересічна людина пнеться над собою. А ти у стрій, у шеренги, в ряди! Зась ходити поза людністю, шляхами, стезями різними! Гуртом, з виляском ставлячи підошви, як на плацу, в армії, на морозі. Забув? Тоді хотілося спочинку, тепла, вільного для себе часу. Самотності. Маєш коротку пам’ять? Ще ж не так давно… Прагнув себе, осмислення, занурення в свої бажання. Нині маєш. А волієш мерзлої геометричної площі, цілого взводу, а то й роту, подібних до тебе, і знову гадками до себе? Нудний, упертий чоловіче! Виходить, добре те, чого в нас немає. Прийшов, зустрівся, повернувся до того, з чого почав…

А нині розчинився в собі. Не кинувся, не потягнувся, не наліг на ноги, чуття, сподівання. Хіба вицвів, вилиняв, вибув до краплі? Не берешся, висиш драглями, пливеш незугарним ручаєм. Це ти чи хтось інший? За тебе відчуває, мовчить, пробує несміливою втіхою пізнавати світ, тисячоліття, вічність. Ще маєш щось, тягнешся, прагнеш? Можеш бачити себе у собі, видивити хай тьмяним зором своїм красу. Потяг раюванню своєю втіхою, щастям, піднесенням. Досі живий, здатний наснажитись, забутись. Бо й не сам і не в гурті. А десь, над собою, і видно кола високі, і обрії межі відкрили, і линеш за негаданим, ненатлим, неторкнутим, нічиїм захланням.

То чому ж ти, чому надсівся, оступаєшся, криєшся? Хіба то не рай, не осягання, не мета? Хай, може, засіб… Та розкрилля, висота, пізнання. Кому судилося, кому бачилося, кому привидітися ладне? А тобі є, вдалося, прийшло, сіло поруч, не беручи нічого, лише дає...

Вона й надалі підходила з непередбачуваною частотою. Однак на день двічі не підсідала, ніби боялася перебору. Хіба що рахувати можна було тижнями — коли три, а коли й більше. Кажу ж, Онега була незбагненною.

За півроку тих щотижневих відбутків до нас звикли. Взяли до голови про наше злучення, близькість, тісний зв’язок. Таке могло цікавити лише окремих, обійдених чимось подібним людей. Іншими сприймалося як щось стале, звичне. Хай собі людям… Бо хто втямлював, чим воно було мені. А то, може, й не вистигли б…

Після літньої відпустки Онеги у відділі не було. Вона ще добувала якісь свої відгули, трудові надгодини, виходи у святкові дні. Порожньо й важко працювалося без неї. Я чомусь вирахував, що ми зійдемося разом в один день. Відправлені ж ми одночасно. Видно, й начальство з профкомом співчувало знайденим одне одним людям. Я тоді був розчулений, хоч і наляканий тривалим розставанням. Та доброму, мабуть, слід і міру знати. Хай з відстані на все погляну, відчую, підлаштую до всього явленого мені хоч трохи сірої речовини. Коли це моя мета чи нехай навіть засіб, то глузду коло них не завадить.

Насправді ж я не відаю, чи бралася моя кеба розумом у думках, та що там, моєю наповненістю Онегою, але я відчував, борсався, млів і жагтів. Мучився й дожидався скорішого кінця мого обридлого дозвілля. Такою дорогою до мети не воліктися, а бігма бігти. Ось я й прибіг. А моя мета десь собі, як за овидами схована…

Зразу я до почужілої від часу Онеги не кинувся. Хоча й була зваба. Та й коли я кидався до неї? Все між нами робила вона. Тож вирішив віддати цю справу на плин. Хай лише вступить і вона в течію. Тоді вже ми разом, як було… Проте мучився, розмірковував, борсався своїми гадками в різні боки. Щось у мене не складалося в гармонію.

А було таке зі мною, як до того не малося. Це теж, мабуть, від часу і тієї сірої речовини, котрої я намагався піддати у відпустці. Трапилося воно на третій день і вже, як Онега мала відійти. Я глухо спитав її про зустріч. Не тут, десь, і лише удвох. Чи не могли б ми, бува, таке вчинити? Онега здивовано втупила свій зелений погляд. Між нами щезала вічність. Ділося запаморочення, тікали звичність, лад, невизначена надійлива певність. Я не знав, що казати, вріс у стілець, зник, умер у своєму розхристаному безголів’ї, вже чекаючи і боячись не відповіді, не затишку, а отого повторного і вбивчого, котре й справді чітко вирізнялося з неї: навіщо?

Я промовчав і цього разу. Найбільш несподіваним болем було її це однослівне допитування. Мені знову сяйнуло вічністю, відкрилися світи, зорі, життя і проблеми всіх можливих, населених людьми, планет, сполучення між ними і я сам, над собою і ними.

Втретє вона не спиталася. Стенула своїми легкими, пахучими, як весна, плечима, пішла, наче й обурена, але звична, спокійна, як завжди, незрозуміла.

У відділі ніхто нічого не помітив. Не знав би і не думав би про неї нічого і я, якби вона через день-два знову підсіла до мене. А то більше такого не траплялося.

Про нас говорили, що ми побили глеки. Але ж у нас їх ніколи й не було. Хіба що я назбирав собі чогось пребагато. І розбити чи вибити його з мене могла б тільки смерть. Однак до неї ще далеко, а наснажена і відкрита мені Онегою душа ще мала служити довго.

Хай і не бачив я перед собою ніяких доріг. Бо мета і засоби — дурниці. Важлива лише хода. І її кожен крок…

У сорокоустові дні

28 травня після важкої тривалої недуги відійшов у вічність знаний український прозаїк і талановитий педагог-словесник Георгій Горст. Одесит. За фахом — філолог, учитель української мови та літератури. За покликанням — майстер художнього слова. Автор збірок оповідань і повістей «Свято», «Перед далеким рейсом», «До родини», «Фантом», романів «Погибель Дженестри» та «Напуст». Член Національної спілки письменників України з 1984 року.

Як і в кожного літератора (а особливо в нинішніх часах безгрошів’я, коли гонорари, себто оплата письменницької праці, стали рідкістю, а видання нової книжки — клопотом самого автора), багато з написаного Георгієм Миколайовичем, на жаль, так і не дійшло до читачів. На прохання редакції донька покійного — Олександра Григор’єва, також член НСПУ, щоправда, не прозаїк, а поетка, надіслала до друку одне з неопублікованих батькових оповідань. У сорокоустові дні пропонуємо його вашій увазі.