І злетіли у небо сини-журавлі...

У 1963 році місцева влада встановила в тому селі обеліск, який зображав літню жінку і сімох птахів, що відлітають від неї. Побачивши пам’ятник і під враженням від цієї трагедії, аварський поет Расул Гамзатов написав неймовірно пронизаний скорботними почуттями вірш «Журавлі». Російською його переклав Наум Гребнєв, а композитор Ян Френкель написав музику. Пісню «Журавлі» вперше виконав Марк Бернес. Вона стала однією з найпопулярніших про війну, бо її слова торкалися майже кожної родини, уособивши в образі журавлів мільйони полеглих на фронтах.

Подібна трагічна доля спіткала й родину Буряковських із Комінтернівського (нині — Доброслав) Одеської області.

У Миколи Фомовича (1881 — 1932) та Мотрони Олексіївни (1885 — 1946) Буряковських підростало восьмеро дітей: п’ятеро хлопчиків — Феодосій (1909 року народження), Віктор (1912-го), Василь (1919-го), Михайло (1921-го) та Іван (1926-го) і троє дівчаток Анна (1910-го), Марія (1914-го) та Єфросинія (1925-го). Батько займався столярною справою. У1932-у був репресований за те, що, маючи коня й плуга, не побажав вступати до колгоспу. Більше звісток від нього не надходило.

Четверо братів одразу пішли на фронт, а меншому, Іванові, тоді було лише 15.

У перший рік війни надійшла сумна звістка про загибель Віктора. Досі не відомо, в яких військах він служив і за яких обставин поліг.

Не повернувся з фронту і Василь. У 1942-у прийшла похоронка, що він загинув у Криму, поблизу Керчі.

Доля Михайла залишалася невідомою. Ніяких звісток ні від нього самого, ні про нього не надходило. В останньому листі, ще на початку війни, він лише повідомив матір, що з Астраханського військового стрілецько-кулеметного училища їх відправляють на фронт.

Горю й розпачу матері не було меж. І все ж материнське серце трималося, бо мало ще кого чекати.

Старший син Феодосій служив авіаційним техніком з обслуговування літаків аеродрому. Він таки повернувся додому.

А поки тривала війна, підріс і наймолодший Іван. Тільки-но йому сповнилося 18, у грудні 1944-го був призваний до лав Червоної армії, яка тоді вже громила ворога за межами кордонів СРСР. Так він одразу потрапив на фронт до Польщі, де був важко поранений при звільненні міста Петроков. Перемогу зустрів у військовому госпіталі. Але війна для нього на цьому не закінчилася: вже обстріляного бійця відправили на війну з Японією. Після завершення Другої світової Іван Миколайович кілька років продовжував служити на Далекому Сході. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня. А коли у 1948-у повернувся на Комінтернівщину, матір не застав живою: працюючи в полі, Мотрона Олексіївна проколола ногу стернею, через що почалося зараження, і вона померла у 1946-у.

Таким було трагічне продовження долі цієї родини: сини загинули на полі бою, а мати — на трудовому полі. Вона померла, не дочекавшись трьох синів з фронту, а найменшого — з армії.

Обидва брати, найстарший Феодосій і найменший Іван, розпочали мирне життя, створили свої сім’ї. Феодосій Миколайович переїхав до м. Іваново (Росія), продовжував служити в повітряних військах, отримав звання підполковника. А Іван залишився у рідному Комінтернівському.

Вони знали, що двоє їхніх братів загинули, а про Михайла так і не було жодних вістей.

Іван Миколайович, працюючи в районній газеті «Перемога» (пізніше — «Слава хлібороба»), почав пошукову роботу, відправляючи запити до різних компетентних органів. Пізніше закінчив вищу партійну школу в Києві. Все своє життя присвятив журналістиці — з 1951 по 1988 роки був у «Славі хлібороба» заввідділом, заступником редактора, а потім і редактором. І ніколи не припиняв пошуки брата Михайла, та, на жаль, за багато десятиліть вони не дали жодних результатів. До кінця життя він чекав хоч на якусь вісточку.

Уже нема серед нас і цих двох братів, яким довелося пройти пекло війни і вижити, але про трагедію їхньої родини вони розповіли своїм дітям.

Цю історію ми дізналися від сина Івана Миколайовича — Сергія Івановича Буряковського. А приводом повідати про неї став неймовірний поворот у розкритті таємниці зникнення дядька Михайла, чого так бажав батько.

На початку цього року Сергієві Івановичу зателефонували з Ради ветеранів з Одеси й повідомили, що є інформація з Білорусі про Михайла Миколайовича Буряковського. Вся родина була шокована, бо ж минуло вже 76 років після закінчення війни. Хіба таке можливе? Чи є шанс дізнатися правду про долю зниклого безвісті воїна?

«Пошуковими загонами міста Новополоцька спільно з Міністерством оборони країни встановлено відомості про уродженців регіонів України, які загинули в німецькому таборі для військовополонених і мирних громадян «Шталаг-354», що розташовувався в роки Великої Вітчизняної війни в селищі Боровуха-1, зараз це територія міста Новополоцька Вітебської області,» — йшлося в листі Новополоцького виконавчого ко-мітету (Білорусь), який надійшов узимку цього року на адресу київського міського голови Віталія Кличка з проханням посприяти у пошуку рідних та близьких загиблих бійців, а також передачі їх контактів для можливої організації поїздки на місце загибелі та захоронення родичів.

Відновити імена сотень жертв гітлерівського концтабору в Білорусі вдалося завдяки унікальній знахідці. Під час ремонту будівлі, в якій у роки війни розташовувалася санітарна частина табору, на горищі в перекритті робітники виявили два схованих зшитих загальних зошити, де лікар цього табору робив записи про військовополонених у 1942 році. У тому зшитку — майже 400 прізвищ. З огляду на те, що, відступаючи, фашисти всі документи знищували, знайдені папери — єдине історичне свідчення. Це безцінний документ, особливо якщо зважити на те, що жодних архівів про «Шталаг-354» не збереглося взагалі. Серед трьох десятків таборів для радянських військовополонених на території Білорусі «Шталаг-354» — один з найменш відомих, хоча тут, за деякими джерелами, загинуло понад 29 тисяч осіб.

Серед прізвищ, записаних у зошиті, значився і наш земляк — лейтенант Михайло Миколайович Буряковський, 1921 року народження, з позначкою — загинув у полоні (22.04.1942), табір «Шталаг-354». Можна лише здогадуватися, через які страждання йому довелося пройти у тому страшному місці.

Так, через майже 80 років стала відомою трагічна доля третього із загиблих братів Буряковських — тоді молодого хлопця, який ще не встиг створити сім’ю, натішитися життям, віддавши його, захищаючи свою Батьківщину.

Зараз на місці концтабору «Шталаг-354» у Новополоцьку розташований меморіальний комплекс «Звезда» — як пам’ять про закатованих там у 1941 — 1944 роках солдатів і мирних громадян.

А імена всіх трьох загиблих братів Буряковських навіки закарбовані на обеліску пам’яті про героїв тієї війни у Доброславі.

Можливо, колись розкриється й остання таємниця їхньої родини — обставини загибелі ще одного брата — Віктора.

Скільки ще таємниць приховує та кривава війна і чи вдасться всіх їх коли-небудь відкрити — не відомо. Але той факт, що навіть через багато десятиліть трапляються подібні знахідки, дає надію на повернення імен полеглих героїв-захисників рідної землі. А увічнення їхньої пам’яті є нашим обов’язком і перед ними, і перед собою, і перед наступними поколіннями, яким ми мусимо передати інформацію про трагічні сторінки нашої історії.

…Почувши журавлиний крик у небі над Доброславом, дослухайтеся — можливо, вам вдасться почути у ньому й голоси трьох братів Буряковських — Віктора, Василя і Михайла, які не повернулися з фронтів Другої світової.

Вічна їм пам’ять і дяка від нинішніх поколінь!

Тетяна ШЕВЦІВ.
смт Доброслав.