Насип за селом

Доля одного із таких мобілізованих — мого земляка Івана Афанасійовича Ручина — була трагічною. У полон він потрапив недалеко від призовного пункту, якийсь час перебував у таборі для військовополонених в Одесі, а потім — у Румунії, в конц-таборі Галац-4. Був звільнений бійцями Червоної армії, загинув у боях за Будапешт. Зараз в Одесі живе його внучата племінниця. Коли дізналася про його полон, та ще й в Одесі, забідкалася: «Ой, Боже! Та аби ж він міг хоча б звісточку подати! Тут, в Одесі, жили його дві рідні сестри, і вони б усе зробили, аби його викупити. А румуни ж були такі, що з ними можна було домовитися!». Але так не сталося — загинув наш земляк.

Цікаві свідчення про війну, про окупацію, залишив ще один житель нашого села — Павло Семенович Браїло, 1907 року народження. Останні роки життя він скаржився лікареві, що його замучили спогади. Лікар порадив записувати.

Павла Семеновича на фронт не взяли: у родині було шестеро дітей, двоє з них — прийомних (взяли їх у сім’ю у 1933-у, під час Голодомору). Працював у райспоживспілці. Він описує, як у перші тривожні місяці забезпечували частини відступаючої Червоної армії всім необ-хідним, а коли фашисти впритул наблизилися до Єланця, так зветься наше село, сільським установам було наказано евакуюватися. Але куди? Ніхто толком не знав, де фронт. Поїхали до сусіднього села за 20 кілометрів. Посиділи там, почекали: тихо. Повернулися назад. Ворожа артилерія зробила кілька пострілів по селу, і 8 серпня районний центр Єланець був зайнятий румунами і німцями.

Окупанти відразу встановили порядок, який дуже нагадував попередній: та ж сама робота у полі і в установах, яка фактично не оплачувалася. Павлові Семеновичу пропонували повернутися на попереднє робоче місце, але він відмовився. Не покарали тільки тому, що люди підтвердили: комуністом не був. У райспоживспілку повернутися таки довелося, хоча нова влада змусила його додатково у власному хліві доглядати ще й бичків. По роботі доводилося бувати в обласному центрі, Миколаєві, де він зустрівся з людиною, яку знав раніше — Володимиром Мельниченком. Від нього діставав листівки, як тоді казали, «Совинформбюро», про події на фронті. Поширював їх серед знайомих і співробітників, а для того, щоб і дальні села знали ситуацію на передовій, не пожалів навіть власного сина Петра і племінника Анатолія. А робилося це так. На городі вирощували тютюн на продаж, бо велика родина мусила з чогось жити. Так ось, ці двоє хлопців (а вони були справжніми відчайдухами, малого Анатолія навіть мало не розстріляли за те, що взяв у німців зброю. Певно, хотів похизуватися перед однолітками. Окупанти вчинили ґвалт, родичі ледь умовили, щоб не стріляли: мовляв, дитина, мовляв, ненавмисно) у невеличкій валізі носили по селах листя тютюну, а між ними — листівки, надруковані на цигарковому папері. Згодом інформацію про події на фронті Павло Браїло діставав від сина шефа райуправи Янчевського, чий син — радянський офіцер — був поранений під час оборони Одеси, потрапив у полон, втік і переховувався у батька, у хаті якого був радіоприймач.

Павло Семенович згадував, що поліцаї були різними: були такі, що сікалися і приставляли ніж до горла, а були й такі, які приходили до хати і крадькома попереджали дружину: «Маріє, ховай дівчат, завтра прийдуть забирати до Німеччини». І мати ховала: одну, Раю, у піч, закривши заслінкою, а старшу, Діну, на горищі сховала, думала, не знайдуть. Але знайшли. Зібрали всю молодь докупи у якомусь загоні. Батько вночі перескочив через загороду, знайшов доньку, взяв її за руки і сказав: «Доцю, Діночко, ти тільки не бійся і не плач. Ми переможемо, обов’язково переможемо, і ти повернешся». Вона повернулася у 45-у.

У кінці 43-го Павла Семеновича мало не розстріляли. Увечері до хати ввалилися німці та поліцаї, схопили бабусю, приставили пістолет до скроні: »Де син?» — бо дізналися про його пропагандистську діяльність. Перерили все, але Павла не знайшли. А він був поруч: у хліві, під тими бичками, яких мусила доглядати родина, була викопана криївка.

А ще в 43-у, по селу пішли весілля. Молоді йшли до поліцейської управи і реєструвалися, бо пройшов поголос, що тих, хто у шлюбі, до Німеччини не забирають.

Те, що німці і по-ліцаї були різними, говорила і моя бабуся Євхімія Дубняк. З окупацією зразу ж заарештували всіх колгоспних активістів і привели в поліцію. Знущалися довго, п’ятьох закопали в могилу напівживими. Довго у парку була окрема братська могила з іменами закатованих односельчан. Зараз нема: їх імена викарбувані на пам’ятнику Слави серед інших загиблих у Другій світовій.

Мого діда, Пилипа Дубняка, і багатьох інших чоловіків етапом погнали до Німеччини. Працював на хімічному підприємстві, помер на руках свого кума за чотири дні до Перемоги. Бабуся знала, хто його видав. І коли той після тюрми повернувся знову до села, приходив до нас і просив у бабусі пробачення. Вона сказала: «Хай тебе Бог простить, а я прощаю. Єдине, чого не чекай, щоб я тобі казала «Добрий день».

…Але моя історія буде про інше. Те, що багатство землі нашої вивозилося до Німеччини, навіть чорноземи вивозилися, знають усі. А от те, що в терміновому порядку окупаційна влада прокладала залізничні колії, аби те все вивозити, відомо не кожному.

Останнього разу, коли я приїздила на свою малу батьківщину, пішла на вигін, аби подивитися на насип. Тепер навіть на нашому кутку мало хто знає, що то за рів такий, який тягнеться від залізничної станції Вознесенськ у напрямку Нового Бугу, і хто його будував. А будували його діти, підлітки, яким під час війни було по 13—15 років. Це була їхня повсякденна праця: копати і на ношах витягувати наверх гори ґрунту. Про це часто говорили в нашій сім’ї, бо, власне, з моєю тьотею, Катериною Дубняк, і ще кількома дівчатками ледь не сталася та трагедія, про яку я розповідаю у віршованій формі:

Було це,
коли наші відступили,
Румуни й німці
зайняли село.
Вони тут насип будувать
звеліли,
Щоб залізницею
вивозити зерно.
Зібрали підлітків,
так з років по тринадцять,
І за селом казали
землю рити...
Малі, худенькі
мусили впрягаться
І аж на гору
ґрунт отой носити.
А якось раз
з роботи відпустили
Додому хлопців.
Старший так звелів.
— Дівчата ж де? —
жінки пополотніли.
— Там, за селом.
Їх німець не пустив.
І матері побігли ошалілі —
Якщо не ми,
то хто їх захистить?..
Моя бабуся
впала на коліна:
— Убий мене,
дитину відпусти!
Сміявся німець, довгий,
як лопата,
Віддасть одну:
«Цурюк!» — і забира.
В рову від страху
плакали дівчата,
А серце матері
тривога роздира:
«Ой, що ж то буде,
Господи мій милий?!».
Та люд сільський
на поміч біг сюди.
Стояли, не розходились,
просили,
Аби дівчаток визволить
з біди.
Таки пустив,
дозволив йти до хати.
Пішли знесилені,
підчистка на плечі...
За руку йшли,
дочка і поруч — мати,
А потім плакали,
обнявшись уночі.

Бабуся розказувала цю історію і з гіркотою закінчувала: «А хто б нас захистив, якби не ми самі?!».

Але трагікомічним є те, що моя тьотя під статус «діти війни» не потрапила, бо народилася в липні, а пільги надавали тим, хто народився, починаючи з вересня 1927 року. Та Бог з ним, з тим статусом.

Світлана КАРЛІЧУК.
м. Одеса.