Свій свояка... не вгадав здалека

Справді, в прислів’ях трапляються «помилки», які ми сприймаємо за норму. Ця властивість притаманна не тільки українській мові. Ще давні римляни казали: «Час змінюється, і ми змінюємося з ним». І тоді до деяких слів приходить їх новий зміст, нове їх прочитання. І таких особливостей у нашій мові чимало. Причому неправильно вжите слово може повністю змінити значення вислову. Але це в літературній мові! У прислів’ях же маємо справу не з літературною, а з народною мовою, «бо простий народ, — зазначав ще Володимир Даль,— як творець своїх мовних сполучень краще зберігає свій споконвічний побут. Ні чужоземні мови, ні граматичні марні міркування не збивають його з пантелику, і він говорить вірно, правильно, влучно і красиво, сам того не відаючи».

Інша справа — сучасні користувачі української паремії. Відчуваючи непрозорість окремих прислів’їв (буває й таке), вони сприймають їх як нісенітницю на кшталт: «В огороді бузина, а в Києві дядько» (детальніше про це — у номері «ЧН» за 15—17 квітня). Тому, якщо ви чули прислів’я на один манір, а я — на інший, то це не свідчення того, що ви чули «вірну» її форму, а я — ні.

Зазвичай, прислів’я «на тобі, Боже, що мені не гоже» вживається за обставин, коли під виглядом благодійності хочуть звільнитися від чогось непотрібного. І в цьому значенні воно існує із ХVІІ століття. Скажімо, у листі від 28 квітня 1707 року до графа Ф.М. Апраксіна Петро І сповіщає: «… всього було охрещено п’ять чоловік та й то з низьких (як прислів’я є: «На тобі, боже, що мені не гоже»).

Думаю, що наведену російським царем паремія «На тобі, боже…», можна вважати за свідчення того, що це прислів’я склалося задовго до виникнення згадуваної у мовознавстві «неточності», яка чомусь не шокувала царя — церковного та мовного реформатора, і він не виправив її. Питання: чому? Погано знав мову? Дуже сумніваюсь. Негативно ставився до Бога? Ще менш вірогідніше.

На мою думку, тому, що це слово вже у тогочасному прочитанні прислів’я не містило в собі того значення, яке ми бачимо і пишемо по-різному. А це свідчить про те, що ця «неточність» не є помилкою, бо з’явилася ще на порозі християнизації слов’ян, коли боги були векторної спрямованості, й не кожний і не повсякчас відгукувався на людські прохання — треба було зачекати, що й відбилося в українському прислів’ї «Обіцяв Бог дати, тільки казав заждати».

У своїй славетній праці «Українські прислів’я, приказки і таке інше». Матвій Номис, видатний український збирач фольклору, сучасник Володимира Даля, зауважив: «… якщо людина каже: «Що тому богу молитися, який не виявляє до нас свою ласку» — то в цьому немає блюзнірства, бо тут богами та святими, для посилення поняття, названо людей, яких поставлено заради святої правди, але вони навпаки — змушують приниженого шукати захисту теж шляхом неправди та підкупу (на тобі). І тому вже само прислів’я зближенням таких протилежностей уособлює лише крайність та нестерпність збоченого стану, яке породило подібний вираз».

Інший вчений, український славіст Олександр Пономарів (прізвище Олександра Даниловича при народженні — Пономарьов, яке він вважав змосковщиним й тому свідомо змінив на українське Пономарів) у своїй книжці «Культура слова» писав: «Трапляється, що хтось із носіїв мови не знає якогось слова — компонента фразеологічної одиниці і замінює його близьким за звучанням. Цілісне значення фразеологізму нібито не порушено, тому лексично спотворена одиниця набуває поширення, відтискуючи на другий план первісний, закономірний варіант. А коли замислимося над кожним із складників звороту, то побачимо явне безглуздя». Тому за прислів’ями слід іти в народ, бо вони живуть там, у народі…

«Готових прислів’їв, — писав Володимир Даль, — вищий світ не приймає, тому що це картини чужого їм побуту, та й не його це мова, а своїх не складає… бо прислів’я цілить прямісенько в око. То хто ж буде згадувати у вишуканому товаристві борону, соху, ступу, лапті, а тим паче рубашку і все спіднє? А якщо замінити всі ці вирази мовою нашого побуту, то якось не виходить прислів’я, а вгадується вульгарність, у якій весь натяк виходить назовні».

Прислухаймося до порад великого російського лексикографа і підімо туди, де «ходять ці монети». У нашому разі — це часи язичництва, коли у давніх слов’ян серед домашніх духів існував дух Убоже (uboZe) — постать старопольських та давньоукраїнських вірувань; опікунський домовий дух, що забезпечує у хаті достаток. Він часто вважається душею одного з померлих предків і згадується в літературі XV—XVI століть. Відповідник російського домовика.

Слово «убоже» має корінь -бог- (укр. -баг-), який означає багатство.

В одному з духовних повчань — «kazanie», яке належить до ХV століття, християнський проповідник скаржиться, що слов’яни-язичники «приносять в жертву демонам, яких називають убожами, залишаючи їм недоїдки по четвергах після трапези <…>. А деякі не миють посуд після обіду у Великий Четвер, щоб нагодувати душі предків і духів, яких називають убожами <…> оскільки ті приносять їм щастя».

Ми поступово забуваємо язичницькі (слов’янські) прикордонні теоніми, хоча вони бувають причетними до сьогоднішнього розуміння українських прислів’їв, або їх відмінностей у різних слов’янських мовах, як у даному разі, де «боже» — це пізня заміна, що виникла на основі переробки давньоруського виразу «На тобі убоже, що нам не гоже», де убоже — кличний відмінок від убогъ, тобто «жебрак, бідняк, каліка». І хоча давньослов’янську назву uboze була втрачено, сам звичай проіснував віки, існує й сьогодні, щоправда, в неусвідомленому нами вигляді трішечки не доїдати страви з тарілки, залишаючи недоїдене «для етикету», як це називають нині.

Тепер стає зрозумілішим зміст вислову: жебраку віддають зазвичай те, у чому той, хто дає, вже не має потреби. Це відбилося в українському прислів’ї «На тобі, Гаврило, що мені немило», як варіант — «На тобі, небоже, що мені негоже», у якому Гаврило виступає тим самим бідняком-небожем, тобто жебраком, якому не личить «заглядати у зуби дарованому коневі».

У цій майже детективній історії є одна важлива обставина: це прислів’я присутнє у мовах багатьох слов’янських народів, однак не всі вони, як у російській, вживаються зі словом «бог». В українській, як і в польській, наприклад, використовується тільки слово «небіж» - «nieboze»: «На тобі, небоже, що мені не гоже» — «Na tobie, nieboze, co mnie juz nie moze».

Одразу зазначимо, що українське прислів’я зафіксоване у ХVІІ столітті в одному з найранніших рукописних збірників паремій у такій формі: «На тобє, небоже, що мне не гоже», де «небоже» має значення не «син сестри чи брата», а «бідолаха». Те ж значення притаманне і польським nieboze та nieboga з їх синонімами nieborak та biedak.

Слова «небогъ» та «убогъ» у значенні «бідний», «жалюгідний», «нещасний» зафіксовані також у старослов’янській та давньоболгарській мовах і відомі ще з праслов’янських часів як nebagъ та ubagъ у тих же значеннях. Річ у тім, що в ті далекі часи склалося закляття, яке у пізній період їх історії являло собою щось на кшталт: «На тобh, убоже, а то намъ не есть гоже», де «не есть гоже» перекладається як «недобре так чинити».

Але, скинутий разом з іншими поганськими божествами з язичницького Олімпу, давньоруський убогъ у часи християнства став символом злого духа, нечистої сили. З цього приводу польська дослідниця Яніна Кляве висловила думку, що «від його слави залишилася одна назва, яку надовго зберіг у пам’яті той люд, який міцно тримався своїх традицій».

Невблаганний час вивітрив з пам’яті не одного покоління українців давнє заклинання, звернене до убога, і можна припустити, що воно ще в давньоруські часи трансформувалося у «На тобі, убоже, що нам не гоже», де «убоже» стало сприйматися як визначення жебрака, а потім, уже на ґрунті російської мови, набуло форми «На тебе, боже, что мне не гоже», що підтверджується іншим російським прислів’ям: «Что дьякону не мило, то попу в кадило».

Як слушно зауважив Володимир Даль, «прислів’я з фрагментом «На тебе, небоже» вийшло з півдня, воно малоросійське, не зрозуміле у нас і тому спотворене». А прислів’я «На тебе, небоже», де «небоже» виступає у значенні «близький родич», це прислів’я відповідає нашому: «Удобрилась мачеха до пасынка: велела в заговенье все щи выхлебать».

Як бачимо, і росіянин Володимир Даль, й українець Матвій Номис чітко бачили мовний вододіл використання прислів’їв «На тебе, боже, что мне не гоже» та «На тобі, небоже, що мені не гоже» у своїх мовах, чого не бачимо вже ми, сучасні українці, використовуючи часто-густо російське прислів’я як своє, а українське — або як різновид російського, або й взагалі не знаємо про їх різне національне походження. Бо «На тобі, небоже» вийшло з півдня, воно малоросійське, не зрозуміле у нас (в Росії) і тому спотворене». Ми не дивуватимемося з того, що В. Даль назвав українське прислів’я «спотвореним», бо для них вся наша мова — це «спотворена» російська, а самі українці — «спотворені» росіяни. Справа тут в іншому — у нас самих.

У «Замітках про Збірослов» Матвій Номис писав: «Ми дуже мало знаємо свою мову, дуже ще мало роздивилися, що вона є, і що в ній є, і як вдамося до слововиводів, то щоб не надіть на неї одежі, що не для неї шита». Сенс у цьому: «щоб не надіть на неї одежі, що не для неї шита». Бо українська мова і багатша на образи, і краще відображає деякі стани людини, її дії. Саме тому компонент «боже», зі всіх слов’янських мов, зберігся тільки у російському прислів’ї.

Звертання ж у такий спосіб до Бога для українців («на тобі, Боже, що мені негоже») — неприпустимий, відтак ніколи не розглядався як компонент прислів’я. Це засвідчує і М. Номис: «Дай, Боже!» — «Роби, небоже!»; «Поможи, Боже!» — «Роби, небоже, то й Бог допоможе!»; «А ти не лінуйся, небоже», «Богу молись, а сам трудись, бо з голоду здохнеш», «Боже, поможи, а сам, небоже, не лежи». Тому українці, підіймаючи келихи за святковим столом, разом із козацьким «Будьмо!» обов’язково проголосять нашу давню заздоровницю: «Ну, дай, Боже, щоб усе було гоже! А що не гоже, то не дай, Боже!».

Тож не втрачаймо того, що у нас ще є!

Юрій СИСІН,
письменник.