Віталія БАБУЩАК

Ми піднімемось вгору, напишемо про любов.
Ми відстоїмо знову і знову себе, як є.
Ми дійдемо туди, куди ще ніхто не дійшов.
Ми із гордістю скажемо: «це — моє».
 
Це мої мозолі, що вирощували життя.
Це моя непротоптана стежка, що йде до ріки.
Це моє трепетливе серцебиття,
Коли дивлюся вночі на мої зірки.
 
Це мої ліси, озера, поля, сади.
Це мої кав’ярні, трамваї, старі авто.
Це мої роздовбані поїзди.
Це мою машину лагодять в цьому СТО.
 
Це моє-моє і багато мого-мого.
Це все те, за що на війні поліг мій дід.
Воля, віра, правда й до біса того,
Що з нас робить людей і продовжує рід.
 
Це всі ті живі, і всі ті, хто давно пішов —
Шевченко, Франко, Стус, Руденко і Чорновіл.
Молоді й дорослі, хто стояв у АТО —
Всі, хто дійшов до хат, й ті, чиїх не знайдено тіл.
 
Це моя земля, мої люди, мій плач і сміх.
Це моє майбутнє купається в морі,
ганяє в під’їзді м’яч,
Це моя країна і все, що в ній є — для всіх:
І вервечка із дач, і німий споглядач,
Пара-друга невдач, винувате «пробач»,
Одинокий читач, регіт, скрегіт і плач,
Й побажання добра на вустах моїх.

Іловайське оточення

Сходило сонце і сліпило очі,
Цвірінькали в калині горобці.
Вік не зімкнула ще із тої ночі,
Чекаючи повернення бійців.
 
Такий, як дід. Лиш, може, ростом вище.
Білявий чуб і голос вожака.
Колись удвох збирали стиглі вишні,
Тепер тримає зброю та ж рука.
 
Від сонця очі трохи засльозились.
Пішла сльоза. А що як не прийде?
Десь ластівка під стріхою гніздилась,
Ще трохи й ластів’яток заведе.
 
Вона чекає. Має дочекатись.
Усміхненого сина з небуття.
Ще надто рано, ще не час прощатись.
Надія є. А значить є й життя.

Майдан

Лапатий зимній сніг білив майдан.
Туди людей зганяла необхідність —
Розвінчувати створений обман.
Збирався натовп відстояти гідність.
 
Хтось раптом впав. Як з дерева листок.
Так вниз летять, вмираючи, зірки.
Так валяться мости в вогкий пісок,
Так падає тремка сльоза з щоки.
І тиша. Така лячна, як темнота,
Котра ховає первородний страх.
Як Юди поцілунок для Христа.
Як перша лжа, на молодих устах.
 
А далі гамір тишу проковтнув.
Нові й нові валилися із ніг.
Хтось «молотовим» в відповідь жбурнув.
А хтось хотів, та все ж таки не зміг.
 
Ламався день. Став сніг. І вітер вщух.
Щоб ще гучніше прокричати заповіт.
Хололо тіло. Здіймався в небо дух.
Від втрати й розпачу кришився світ.

20.02.2014

Пам’яті загиблих в іранській трагедії

Упав клубок.
Напнулась пряжа і життя
Обрізав Бог.
Сердець спинилося биття.
Крізь сіроту
Летить пухнастий білий сніг
У пустоту.
Буття скінчився вічний біг.
На серце ліг
Журби скаженої тягар.
Злетіли душі аж до хмар.
Лиш чистий сніг
Нечисту землю покривав.
Такий закон.
Харон ховав в капшук навлон.
Дзвеніло срібло у руці.
Сльоза котилась по щоці
І Лети смак — на язиці.
Забулось все.
Відшвартував човна Харон,
Ворота широко відкрив для всіх Аїд.
Пішли у брід.
Це був останній їх політ.
Вічнозелений кипарис,
Вечірній бриз
І довгий сон.

8.01.2020

Розмова

— Чужа біда, хіба така буває?
— Буває, любий, — гладить внука дід.
— Я про таку, дідусю, ще не знаю.
— Ти ще малий, щоб знати стільки бід.
— Я не малий, я хочу знати, що то?
Про неї вчора говорив сусід.
— Біда, синочку, то наче болото,
Із неї тяжко вийти, — каже дід.
— Після дощу болота так багато,
І воно липне до підошв взуття,
А потім за ногами лізе в хату.
І лає мати, що наніс сміття.
Але мені, дідусю, то байдуже!
Я не боюсь болота та й біди,
Бо коли терти те болото дуже —
Воно відходить навіть без води.
Дідусь сміється, внука обіймає.
— Щоб ти, синочку, лиха не дожив.
Біда... про неї дід щось трохи знає,
Бо як-не-як, а вже життя прожив.
А внуку рано, хай у жмурки грає,
Хай вірить людям, серцю й чудесам...
Ще поки дід його оберігає,
А потім піде по життю вже сам.