Володимир ГЕТЬМАН

Земний шлях поета закінчився 11 березня 2003 року. Але й нині він присутній поміж нас у своїй поезії, у світлих споминах рідних, колег-літераторів, вдячних учнів.

Дай мені весла

Дай мені весла
    з проміння,
        із сяйва,
            із гомону-цвіту;
Дай мені весла
    із приязні,
        з усмішки,
            дай із тепла.
Випливу я
    на високу орбіту,
        єднання орбіту,
Із Наддністрянщини
    випливу в світ,
        із Маяків-села.
Мимо Біляївки,
    озера Білого,
Мимо дитинства свого
    пропливу —
Світу єдиного,
    розквіту милого,
Мимо усього,
    що щастям пізніш назову.
Дай мені весла —
    до туги людської,
        сміливості.
Лепету діток,
    зітхань і чекань матерів.
Дай до краси, не греби до красивості.
Не повертай до мілин,
    до іржавих чужих якорів.
Весла натхнення, великого
роду рибальського весла —
Шляхом заіскреним,
    шляхом тугим,
        щоб дзвенів…
Сонце спліта
    над двома берегами
        пахкі перевесла
І напинає вітрила
    моїх
        опромінених днів.

Лелька

Вийшла, задивилася посивіла
ненька,
На подвір’ї тиша, сон за ворітьми.
То чого ж над хатою в’ється лелька,
То чого ж над стежкою б’є крильми?
Чи гніздо моститиме,
так шукає місця,
Чи приносить лелька пошту
з далини?
Аж до рук торкається,
щоб повідать вісті,
Що летять роками вже з доріг війни.
 
Над чоластим чубом
пір’ячко згубила,
Над любистком-рутою —
друге у росу,
Над старою ненькою
миттю склала крила
І вронила лелька сонячну сльозу.
* * *
Сниться щоночі: тікаю з полону,
Падаю в яму, встаю,
Знов на майдані, розп’ятий, холону
В лютім фашистськім краю.
 
Сниться щоночі: вівчарка шматує…
Б’є автомат по мені…
Сниться, що мама все бачить,
все чує…
Ох, коли б це тільки в сні!

Хліб пече господиня

Хліб пече господиня…
Замішено тісто, у хаті натоплено.
(Побілено. Прибрано.
Скрізь чистота).
Усміхом кожен куточок окроплено,
В усмішці аж молодіють літа.
 
Хліб пече господиня…
Покотом сплять забіяки, як воїни.
Щойно «чужинців» прогнали з села.
Шустрі, меткі через груддя, вибоїни
Мчали вони. І відвага фортеці взяла.
 
Хліб пече господиня…
Стомилась, присіла, жарка,
на ослінчику,
Сплять її дітоньки, сплять малюки.
Кожному випече з них
по гостинчику:
Бублики з маком,
Та з вишнею ще — пиріжки.
 
Хліб пече господиня…
Із хати виходжу та йду за околицю,
Вранці на катер, до міста пора.
Йду й відчуваю —
душа моя молиться,
Пахне все хлібом і цвітом добра.
 
* * *
Слов’янської пісні окраса,
Земля солов’їна Тараса,
Слов’янської пісні перлина,
Співуча моя Україна.
 
Впади ж їй на трепетні груди,
Вдихни її силу цілющу, —
На пісню заждалися люди,
Гаї, і діброви, і пущі.
 
Тополя бринітиме стиха,
Береза шумітиме пишна.
І дуб забасить. Солов’їха
Світанок стрічатиме ніжна.
 
Озвуться бандурами ріки,
І море у сурми заграє,
І люди підуть ясноликі
Оновленим краєм-розмаєм.
 
Ти бачиш, товаришу-брате,
Мойого народу буяння?
Яке у нас серце багате
На пісню, на труд, на кохання!
 
Співайте, нащадки Тараса,
Прославте і дружбу, і згоду!
Вселюдської думи окраса —
Пісні українського роду.

Весільне

Молодій подаруйте яблуневу гілку,
Молодому — сопілку.
Батькові — коні та віз-літанку,
Матері — люльку-колисанку.
 
Буде плід, буде пісня найщиріша,
Буде і дорога.
Буде зустріч найніжніша,
Буде знов тривога.
 
На радість матері, батькові,
Дідусеві та бабусі,
Та мені, дядькові,
Виростатимуть світло-русі,
Кароокі, синьоокі,
Й чорнобриві діти.
Житимуть стільки років,
Що й не полічити!
 
Подаруйте молодій, молодому
Серед весільного грому
Серце щире! Подаруйте!
Та і знову їх віншуйте!
 
На землі немає щастя більшого:
Милішого, ніжнішого, чуйнішого,
Як вітати молоду та молодого —
Сіячів роду людського!

Нерубаї

          Петрові Бондаренкові

А над плесом, над лиманом,
в тому світі Чорномор’я,
Рибу ловлять нерубаї,
проживають козаки.
Метикують, хазяйнують,
бджіл тримають на здоров’я;
Біля хат — і сонях колом,
і у росах повняки.
 
Край козацький…
Лиш фортеця бовваніє… Чужанина!
Це ж ярмо, оце ж покора…
Ізгинатись до землі?
Тихий стогін надвечірній —
тужить пісня лебедина,
І на покуті дрімають
блискавицями шаблі.
 
Над оселями, шляхами —
чебрецева хуртовина…
Нерубай сідла прудкого?
Нерубай спішить на змаг?
А за плесом, за лиманом
вся козача батьківщина —
Чорномор’є —
Україна спочиває по трудах.
* * *
Ішов по вулиці Костанді.
Пригріло сонце. У садку
Трудились люди. На веранді
Сиділа бабка. А в піску,
Навколо світлої оселі, —
Дитяча зграйка. Біготня.
Щебечуть. Бавляться. Веселі.
Ну, що то значить — дітлашня!
А я шукав один завулок.
Втомився. Став. І запитав
Бабусю. «Все заснуло…» —
Мов на воротах прочитав.
Так, так, нехай стара дрімає,
Нехай солодкі сняться сни,
Що тепловій вже обіймає
Дзвінкоголосої весни!
А що, як діток запитаю, —
Вже, очевидно, школярі, —
Як відшукать, що я шукаю, —
Пройшли, як кажуть, «букварі».
А їх з десяток, може, більше.
Знов став. Кажу їм: «Добрий день!
Скажіть, будь ласка, як скоріше
Дійти…». Від них — анітелень!
І раптом пре на мене просто
Мале, худюще хлопченя,
Ушпинилося так вже гостро,
Неначе з лісу вовченя.
— Не понял? Что? Не понял слова, —
І все до мене підступа
Його парсуна рудоброва,
Якась безлика і тупа.
І звідки лютість ця раптова?
— Не понял? Что? — усе шипить.
А зграйка бистра, пребідова
В піску копається. Мовчить.
Одеса. Вулиця Костанді.
Заможних зона. Дітлашня.
Дріма бабуся на веранді.
Повзе під сонцем хробачня…

Чия це кобза плаче?

Напередодні ювілею
Чия журба лягла
на лебединеє крило?
І що за вершник там —
за пагорбами — скаче,
Усім вітрам відкрите вершника чоло?
 
Невже домчить?
Невже не заніміють струни?
Невже трояндою снага впаде?
І кінь прудкий, і вершник —
юний, юний,
За обрій увійде?
 
А кобза плаче! Хай іще поплаче.
Нехай наздоганяє те, що відпливло.
А вершник скаче. Вершник скаче.
А перед ним ще — лебедя крило.

Говоріть, українці,
українською мовою…

Говоріть, українці,
українською мовою
Із батьками своїми, із дітьми своїми.
І вважайте
це єдиножиттєвою основою,
І поміж рідними — не будьте чужими.
 
Говоріть, українці,
українською мовою
В Академії наук України,
говоріте повсюди,
Не будьте вторинні, без зерна —
половою, —
Ви ж такі лицарі духу, ви ж таки —
Люди.
 
Говоріть, українці,
українською мовою
І навчайте землян —
і щоднини, й щомиті,
До Дніпра призволяйте
думою веселковою, —
Ви ж такі добрі, як ніхто в цілім світі.
 
Говоріть, українці,
українською мовою,
Бо настала для нас остання година:
Чи бути нам нацією і мудрою,
і здоровою,
Чи пощезне з лиця землі Україна.