Життєві шляхи академіка Богомольця

Батько, Олександр Михайлович, також брав участь у народницькому русі, був заарештований і засланий до Казахстану. До кінця батькового заслання маленький Сашко жив у маєтку Присецьких у селі Климовому на Полтавщині. Земському лікареві Олександрові Богомольцю царський уряд довгий час відмовляв у побаченні з дружиною. Лише завдяки заступництву Льва Толстого він у 1891-у отримав бажаний дозвіл. На той час Софія Богомолець-Присецька, каторжанка поселення Нижня Кара, вже була безнадійно хворою на туберкульоз. На побачення з дружиною Олександр Богомолець поїхав разом із Сашком. Синові дозволили бачитися з матір’ю щодня. Невдовзі після прибуття батька й сина Богомольців до місця ув’язнення Софії Миколаївни її перевели у «вільне поселення», а через три дні вона померла. Після смерті дружини овдовілий батько й осиротілий син повернулися до Ніжина, де в 1850 році народився Олександр Михайлович.

У Ніжині хлопчик розпочав навчання у чоловічій гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька (зараз — Ніжинський державний педуніверситет ім. М. Гоголя). Початкову освіту він здобував удома. В гімназії був старанним учнем. За успіхи нагороджений похвальним листом і книгою І.С. Тургенєва «Записки мисливця». Дуже любив читати, і ця пристрасть збереглася у нього на все життя.

1895 року Богомольці переїхали до Кишинева, де жив рідний брат батька — Михайло Михайлович, акцизний чиновник. Тут Сашко навчався в одній гімназії разом з двоюрідним братом Вадимом та грався з його сестрою Наталкою. Але в старших класах виявилося, що характером він удався в своїх батьків: у передостанній рік нав-чання був відрахований з гімназії за «небезпечний напрямок думок».

Після переїзду в 1896-у до Києва навчався в колегії Павла Галагана, а потім з великими труднощами його влаштували до 1-ї Київської чоловічої гімназії, яку закінчив із золотою медаллю. Репутацію «неблагонадійного» підтвердив і в Київському університеті Св. Володимира, куди вступив у 1900-у. Спочатку навчався на юридичному, збираючись стати адвокатом-криміналістом, однак правознавство його розчарувало, і юнак перейшов на медичний факультет Новоросійського (нині —Одеського) університету.

У науковій біографії Олександра Богомольця є такий цікавий факт. Виявляється, на іспиті з фізіології він одержав категоричний відгук від свого професора: «Ніякого уявлення про фізіологію. Прийдете наступного разу». Згодом професор визнав свою помилку, і залік хлопцеві було поставлено автоматично. А непорозуміння між викладачем і студентом виникло через розбіжності у поглядах на механізми регуляції кровообігу, прийняті у фізіології на початку ХХ століття. Богомолець, тоді ще зовсім молодий, зумів глибоко проникнути в суть проблеми і зрозумів, що основний опір потоку крові в артеріальній системі чинять саме найменші артерії — артеріоли, а не капіляри, як стверджувала раніше офіційна наука.

Першу наукову роботу опублікував на другому курсі — «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» (1902). Ще будучи студентом, мав власний, оригінальний і самобутній, підхід до будь-якого наукового питання. Іноді, іронізуючи з приводу власних пошуків, називав свої концепції «єресями», оскільки вони ламали вже застарілі норми й традиції. Саме завдяки дару передбачати шляхи розвитку науки він і заснує вітчизняну патологічну фізіологію та закладе основний напрямок, який стане свого роду теорією та філософією медицини.

1908 року Богомолець склав іспити на ступінь доктора медицини і розпочав викладати в Новоросійському університеті. У травні 1909-го у Військово-медичній академії в Петербурзі захистив докторську дисертацію. Одним з опонентів на захисті був академік Іван Павлов — майбутній лауреат Нобелівської премії, який дав високу оцінку роботі молодого вченого. Олександр Богомолець став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини — на момент захисту мав 28 років. Того ж року обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету в Одесі.

Навчаючись в університеті, Олександр деякий час жив разом з родиною дядька Михайла, яка переїхала до Одеси на початку ХХ століття, на вулиці Ольгіївській, 17. Тут у 1903-у на весіллі кузена, морського офіцера Вадима Богомольця та Софії Тихоцької познайомився з її сестрою Ольгою. Невдовзі після захисту докторської дисертації вони одружилися. У 1904-у в них народився син Олег — майбутній український патофізіолог, член-кореспондент АН УРСР. Дружина ж у майбутньому стала відомим дитячим лікарем-невропатологом.

Не встиг Олександр зануритися в нові для нього батьківські турботи, як був відряджений на стажування до Парижа, на кафедру фізіології в Сорбонні, для здобуття професорського звання. Під час стажування дізнався про обрання його екстраординарним професором кафедри загальної патології Саратовського університету, а дещо пізніше — і про призначення завідувачем цієї кафедри. Із Саратовом будуть пов’язані тринадцять років життя Олександра Богомольця. Там він зробив свій найважливіший винахід — імунну цитотоксичну антиретикулярну сироватку, яка прискорювала загоювання ран й активізувала імунну систему людини.

1925-го отримав призначення на посаду завідувача кафедри патофізіології медичного факультету 2-го Московського державного університету. Цю кафедру, як і в Саратові, довелося створювати з нуля — набирати штат, діставати обладнання. Загалом же московський період для професора Богомольця виявився надзвичайно продуктивним. Там в Інституті з вивчення вищої нервової діяльності він створив відділення експериментальної патології, а в 1927-у — перший у світі Інститут гематології та переливання крові, де під його керівництвом була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яка й досі застосовується практично без змін.

У липні 1930-го Олександр Богомолець був обраний президентом Академії наук УРСР. Утім, уже з Києва ще кілька років продовжував керувати Московським інститутом гематології та працювати у створеному за його участю Москов-ському інституті функціональної діагностики й експериментальної терапії.

У Києві академік Богомолець провів організаційну реформу Академії наук. Він повністю перебудував її структуру: на базі розрізнених кафедр і лабораторій були створені цілі науково-дослідні установи (інститути), а до роботи в яких залучені молоді перспективні вчені.

У Києві ж Олександр Олександрович створив Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології. За кілька місяців до початку радянсько-німецької війни заснував також київський диспансер боротьби з передчасною старістю, на базі якого пізніше постав Інститут геронтології.

Заслуги Олександра Богомольця перед наукою були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Ста-лінської премії, багатьох орденів і медалей. Його обрали заступником голови Верховної Ради УРСР. Усіх цих почестей академік Богомолець досяг усупереч своєму дворянському походженню. Виявляється, він навіть не був членом комуністичної партії, хоча йому неодноразово пропонували вступити до неї.

Очевидно, саме численні заслуги перед наукою, а також, імовірно, революційне минуле його батьків забезпечували президентові АН УРСР політичний імунітет. Й Олександр Богомолець використовував цей імунітет, аби рятувати своїх колег і близьких людей. Порятунком від лап НКВС йому, зокрема, зобов’язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший у СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Олександр Олександрович також зміг, хоч і не надовго, відтермінувати арешт видатного українського історика і сходознавця Агатангела Кримського. Вже після війни академікові вдалося домогтися звільнення з тюрми чоловіка своєї двоюрідної сестри, актриси Наталі Богомолець-Лазурської — відомого літературознавця Володимира Лазурського, який працював в Одеському університеті під час німецько-румунської окупації.

Громадянський подвиг академіка Олександра Богомольця вартий вдячності нащадків іще й тому, що він і сам був на волосок від загибелі. Причина — його «неблагополучна» з погляду походження рідня. Двоюрідний брат президента АН УРСР — Вадим Богомолець — був генерал-хорунжим Української держави при гетьмані Скоропадському. Що вже й казати про такого родича, як білогвардійський генерал Микола Федорович Богомолець, котрий воював проти червоних на Далекому Сході під командою отамана Семенова. Або про агента британської розвідки Віктора Богомольця.

Працездатність Олександра Богомольця була феноменальною. Встигаючи керувати всіма підвідомчими йому науковими установами, академік писав свої статті й наукові праці ночами. Все це не могло не позначитися на здоров’ї. У середині жовтня 1943 року в нього стався прорив плеври і мимовільний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу. Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946-го на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безус-пішними. 17 липня 1946-го академік продиктував останні розпорядження синові Олегу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин відійшов у вічність. Похований Олександр Олександрович на території створеного ним Інституту фізіології, який нині названий його ім’ям і розташований на вулиці його ж імені.

Діти й онуки Олександра Богомольця продовжили справу батька й добилися на ниві медичної науки значних досягнень, якими пишався б великий вчений.

Син Олег Олександрович Богомолець (1911—1991) — відомий український патофізіолог, член-кореспондент Академії наук СРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР.

Дочка Олега Олександровича — Катерина Олегівна (1939—2013) — професор кафедри патологічної анатомії На-ціонального медичного університету ім. О.О. Богомольця. Працювала анестезіологом в Інституті туберкульозу і грудної хірургії під керівництвом академіка Миколи Амосова.

Молодша дочка Олександра Олегівна (нар. 1958) — дитячий лікар-реаніматолог, зараз завідує квартирою-музеєм Олександра Богомольця.

Дочка Катерини Олегівни — Ольга Вадимівна Богомолець (нар. 1966) — заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор Національного медичного університету

ім. О.О. Богомольця в Києві, координаторка Європейської асоціації лазерної дерматології у Східній Європі. Депутатка Верховної Ради України 8-го скликання. Виконавиця старовинних і сучасних українських романсів.

…Існує припущення, що Сталін не заважав працювати Богомольцеві тому, що сподівався на винайдення вченим «еліксиру молодості». І коли у 65-річ-ному віці академік, який був найвідомішим радянським геронтологом, помер, вождь нібито розчаровано сказав: «Ти дивись, обдурив усіх».

Смерть академіка Богомольця розлютила Сталіна. Диктатор сподівався, що Олександр Олександрович запропонує йому рецепт якщо не безсмертя, то тривалого довголіття. Але мертвого не репресуєш. Тому переслідувань зазнали колеги й родичі академіка. Влітку 1950 року в Києві відбулося виїзне засідання Академії наук СРСР та Академії медичних наук СРСР, на якому вчення Олександра Богомольця про роль сполучної тканини у формуванні імунної системи людини було назване «антинауковим». Жодних аргументів наукового характеру не наводили. Натомість йому посмертно ставили в провину насадження ідеалістичного світогляду й намагання поборювати вчення І.П. Павлова — того самого, хто дав молодому дисертантові Богомольцю путівку в наукове життя і високо цінував його як дослідника.

Засновані президентом АН УРСР Інститут експериментальної біології і патології (ним керував син Олег Олександрович) та Інститут клінічної фізіології опинилися під загрозою знищення. Ситуацію врятував директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР Ростислав Євгенович Кавецький (учень О.О. Богомольця ще з Воронежа), який виявився порядною людиною і зміг переконати українське партійне керівництво в абсурдності звинувачень, хоча за це і був відсторонений від керівної посади. Створені академіком Богомольцем інститути в ті роки не працювали й відновили свою роботу лише після смерті Сталіна.

А ще доводиться із сумом зауважити, що в Одесі пам’ять про випускника та доцента медичного факультету (сьогодні — Одеського національного медичного університету), видатного вченого ніяк не вшанована. У місті нема ні меморіальної дошки, ні пам’ятника, ні вулиці чи провулка, які увічнювали б цю постать.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.