Роман КРАКАЛІЯ. Троянди на снігу

І в якусь мить усе змінилось довкруж нього. Підсвідомо, немовби зупиняючи наступ, звів руку з книжкою, а далі рятівним щитом притис її до грудей. І враз усе стихло. Наче війська на висхідні позиції, вернулись до книжкових шаф на свої полиці, завмерли струнко в рівненьких шерегах, немовби в очікуванні паради, вишукані фоліанти, а нижче на полицях — тонші та скромніші книжки, на тих місцях, які вибрав для них господар; вони йому довіряли, бо часто знімав з полиць, ласкаво гортав сторінки, вчитувався, виписував…

Мимохіть ще раз глянув на книжку в руці, прочитав — тепер уже вголос — обкладинку: Чигиринскій кобзарь и Гайдамаки, а нижче — малюночок: не то морська далечінь, не то річковий розлив, дерева на березі… І назва міста: Санктпетербургь. Далі розкрив на тому місці, де між сторінок закладено було вказівного пальця. Де ж він спинився? Ось тут:

Заспіваю, — море грає,
Вітер повіває,
Степ чорніє, а могила
З вітром розмовляє.
Заспіваю, — розвернулась
Висока могила,
Аж до моря запорожці
Степ широкий крили.
Отамани на вороних
Перед бунчуками
Вигравають…

Господи, Боже, як гарно! Яка дивовижна картина!.. Перед очима раптом постали Глодоси, широкий степ, і та висока могила, що зоддалік невтримно манила до себе; полюбляв приходити туди, довкола радісно виспівували пташки, невидимі коники безтурботно сюрчали у травах, а часом йому вчувалися ніби людські голоси, було трохи лячно, але гостра цікавість завжди перемагала острах, покладався на волю Божу, як навчав батько… Й ось тепер він знову чує батьків голос. Такий лагідний, спокійний, він емоційно мінився, коли батько вповідав про козацьке минуле краю. Не бачив у священицькій оселі якихось книжок, хіба журнали, що їх отець Яків щороку виписував зі столиці. А Шевченко? Чи була в хаті бодай одна книжечка з цим іменем на обкладинці? Та ні, він би знав про неї, бо ж часто, ще вихованцем училища, брав ті батькові книжки, коли готувався до іспитів. Вся батькова література — два видання Біблії, Євангеліє, псалтир, різні богослужебні книжки — вмістилася на одній етажерці у світлиці. Ще й комплекти журналів на двох нижніх полицях. То звідки ж батько знає про все, що оповідав синам, про всю ту старовину козацьку? Хоч небагато вповідав, але й того було достатньо, щоби причарувати оповідями тими вразливу уяву хлопчика, ще дитини, полонити її на все подальше його життя… Й ось тепер — ця розкішна бібліотека…

… а пороги
Меж очеретами
Ревуть, стогнуть —
розсердились,
Щось страшне співають.
Послухаю, пожурюся,
У старих спитаю:
«Чого, батьки, сумуєте?»
«Невесело, сину!
Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна…

Припиняв читання, підносив обличчя догори, подумки повторював такі прості, зрозумілі рядки. Дивувався: як легко біжать вони, нічого подібного не читав досі ніде. Та й що міг читати українського, назагал? Читав Сковороду. Але то — інша література, та й мова… Хоч дещо таки вивчив напам’ять з його «Саду Божественних пісень». Думав згадати, але ні, сьогодні — ось це дивовижне відкриття. Тарас Шевченко… Щось колись чув за нього, але щоби ось так, упритул познайомитись?

Дніпро на нас розсердився,
Плаче Україна,

— повторив уголос. Який він, Дніпро? Як їхній Тікич? А може, як Інгул під Єлисаветградом? Та ні, либонь, ширший, такий, що й другого берега не видать. Уявляв собі: без кінця-краю степ, вітер бавиться густими травами, ширяють орли попід небесами, а посеред степу того плине Дніпро, широкий, могутній, що вже як розсердиться, то непереливки буде всім. А оті пороги… Що воно таке, які вони?..

І вже піднісся він над землею, у піднебесся, на крилах думок-спогадів, несучи мрії свої, аж ген туди, де заслуховувався розповідями батьковими, та й умів же ж батько розказувать. Й от знову бачить він той степ розлогий і ті байраки, і хутори-зимівники… Бачить потік той, що пробився крізь граніти й утворив дивовижний тут, серед степу, водоспад. Мимохіть повернулась думка: яка то сила потрібна була, щоби пробити собі шлях крізь найтвердіший камінь! Тепер він зрозумів оті рядки, що закарбувалися в пам’яті з першого прочитання:

У моїй хатині,
як в степу безкраїм,
Козацтво гуляє,
байрак гомонить,
У моїй хатині синє море грає,
Могила сумує,
тополя шумить…

Відколи він тут, в Одесі, той степ, і Гнилий Тікич їхній, і батькові розповіді завжди з ним. Надто коли повіє вітер зі степу та принесе призабуті пахощі степового квіту… А онде на столику обіч крісла ще одна книжечка — і чому вони такі тоненькі? — «Поминки Тараса Григорьевича Шевченка 25 февраля 1879 года в Одессе». Цю він відклав собі на потім, лише прочитав біографічний нарис. А спочатку — поезія…

— Данила-а-а! — крізь двоє напівпрочинених дверей протяжно-співливий жіночий голос. — Твое любимое кизиловое варенье. И самовар почти готов.

Не міг одірватись од читання. Все стояли перед ним жаскі ті картини… Але треба вийти, бо нечемно буде… Скільки ще тут сторінок лишилось? І далі, далі, аркуш за аркушем поглинав написане… Але ні, не можна отако бігцем, — думка десь там, на другій чи третій лінії… Зачитався, та й не вчув легких кроків. Аж тут — голос той самий просто над головою:

— Я уж подумала: не уснул ли в кресле, убаюканный чтением?

— Простіть великодушно, найласкавіша пані Аделаїдо Федо-рівно, зачитався. Ви знаєте, як Колумб відкрив Америку? Так і я сьогодні відкрив для себе цілий материк, — перевернув книжку обкладинкою назверх. — Тараса Шевченка відкрив, і соромно мені тепер, що досі не знав цього всього. І вже залишаюся на материку цьому назавжди.

— Здесь, в кабинете Василия Фалипповича? — обвела рукою кімнату, й не зрозумів, направду подумала так, чи це лише жарт.

— Всего не перечтете, дружочек, даже если денно и нощно не выпускать книгу из рук. Вон сколько их тут накопил Василь Филиппович! И Ванечку заразил этим. А вот и сыночек явился, легок на помине.

Друзі хвилево обнялись, вітаючись.

— Приходьте в гості, коли нас вдома нема, — жартома дорікнув Данило. — Так виходить?

— Вибач, друже, затримався.

— Самовар готов! — звідкілясь гукнула знов господиня. — А то й до ужина будем чаевничать.

— А й справді, нащо нам той чай, коли я зголоднів добряче? А втім, ходімо, хоч би й чаю попити, не то маман розсердиться, справді. Все хотіла позна-йомитись ближче з тобою, маман усе любить знати, а ти тут у книжки носа занурив.

— Та ж цікаво як! Я такого ще не читав. Це ж усе про нас, про Україну! От кажуть: Малоросія… хохли… а він пише: Україна.

— Он Шевченкой увлекся, континент, как Америку открыл, говорит, — знов на порозі Аделаїда Федорівна.

– А-а, тепер зрозуміло все. Але гляди лишень, обережно, батько у нас ліберал відомий.

— Цікаво ж, не одірвешся! — повторив Данило.

— Та приходь і читай. А ні, то візьми з собою… та я в батька спитаю сам.

– Про що це мій син збирається мене спитати? Це ж така рідкість у нашій сім’ї.

— Добридень, Василю Пилиповичу! — вклонився Данило. — Я тут так зачитався…

— Потім, потім, — потираючи руки, професор підійшов до столу, обернувся до відчинених дверей. — А чому ж то порожньо на столі? — І до хлопців: — Будемо зараз вечеряти. Голубонько, де ти там? — Знов обернувсь до Данила. — Прислугу не тримаємо, не експлуататори, — підморгнув до сина. — Еге ж, синашу? Ну-с, прошу до столу. Зараз ця… самобранка нас має потішити.

Потім вони вечеряли. Аделаїда Федорівна все побивалась, що не попили чаю і що Данило не посмакував улюбленим варенням.

— Що то є жінка! — дивувався господар дому. — П’ять хвилин знайома, а все вже знає про людину.

— А ты как думал? Он здесь без отца-матери, у чужих людей… Сказал Ванечка: мой друг, и это главное.

— Ваня сказав, що ви, Даниле, зреклися сану… — обережно почав професор. — Дозвольте поцікавитись: чому, через що? Ви… заперечуєте православ’я?.. Ваш родитель — батюшка на парафії, шановна людина… І брати ваші пішли по цій лінії.

— Данило мені розповідав про свою родину, про містечко Глодоси, там його батько настоятель храму, — вмішався Іван у розмову.

— Ну от… а ви… Утім, не наполягаю, можете не відповідати… це в мене, знаєте, фахове: дійти до суті.

— Малий був, не розумів, що мені Господь приготував. Вітця свого не хотів засмучувати. Він так радів, що я погодився на його вмовляння, дуже хотів стати засновником священницької династії.

— Так ведь у нас на Руси это заведено издревле, — докинула Аделаїда Федорівна.

— Що ж, я те пташеня, що випало з родового гнізда…

— І полетіло, полетіло… — зненацька вихопився Іван. — В інший бік.

— Так, зречення… це для вступу до університету, — спокійно відповів Данило.

— Нашел свое истинное призвание?

— Поки що ні… не знайшов, — зітхнув Данило.

— Він знайде, маман. Обов’язково! Він такий. А священництво… це особлива місія. Ні, я рішуче не бачу його попом у церкві, — докинув упевнено.

— У вас гарні оцінки були в семінарії, — продовжував допитуватись професор. — Могли в Академію вступати, як не в столиці, то в Києві.

— Господи, как я люблю наш Киев! — голосно зітхнула Аделаїда Федорівна. — Златоглавая Лавра, святая София… А этот божественный колокольный звон, льющийся над Подолом и медленно уносящийся широким Днепром…

— Поїдемо, голуба моя, неодмінно повезу тебе, — заспокоїв професор дружину.

— Маман, та ви поет! — вигукнув Іван. — А можете зізнатись нам: в юності складали вірші? Та я, виходить, нічого не знаю про свою рідну матусю.

Пропустила синову репліку повз вуха, обернулась до гостя:

— Стали бы известным на всю страну богословом, а может — архимандритом…

— Він ще стане відомим, все у нього попереду, маман. — упевнено сказав Іван.

Тут вмішався в розмову Василь Федорович, що увесь цей час мовчав.

— От і добре, що все ще попереду. Ви обоє ще дуже молоді, навчайтесь, і це все, що на вас покладається нині.

Данило відсунув тарілку, вийняв із-під коміра сорочки серветку.

— Дякую, гарна вечеря, але мушу відкланятись. Та й пізно вже.

— А как же варенье ваше любимое? Я вам сейчас приготовлю баночку.

— Ні-ні, красно дякую! Ліпше буду приходити сюди… інколи… щось почитати… Якщо пан професор не заперечуватиме, — подивився на господаря.

— Дуже прошу, юначе! Всі книжки — для вашого задоволення.

— И мне скучно не будет, а то ведь Василь Филиппович весь день в науке своей, а ввечеру частенько в клуб захаживает…

Вертався додому пізно, йшов майже пустельною Пушкінською, подумки вимовляв ті слова, що сказав над труною Шевченка… Як же його?.. Куліш! — згадав. — «Знайдуться люди, що твоє святе слово на святе діло обернуть. Ми тобі воздвигнемо тисячі й десятки тисяч живих монументів, розпростерши дух твій спасенний поміж людьми… Твоїм слідом, Тарасе, всі ми підемо..».

Біля синагоги його наздогнала бричка, візник стримав коня:

— Далеко следуете, господин хороший? — гукнув з облучка. Та одразу й знітивсь: — Господин студент… — розчаровано хльоснув у повітрі віжками. Але знову стримав коня: — Эх, прокачу братца студента! Куда прикажете?

— Та я вже так… чотирьох копит забагато, двома власними дотопаю на свою М’ясоїдівську.

— Та ще й земляк! — зрадів кучер. — Також хохол! І мені на Молдаванку додому. Вже відробив свій день.

– Не кажіть хохол, українці ми. Були, є і будемо!

* Друкується зі скороченнями. Перший розділ «Прелюдія» читайте в «ЧН» від 4-6 березня ц. р., №16-17.