Моя перша одіссея

Наступного дня інспектор виписав мені скерування на пароплав «Черкаси», а також командировочні та квиток до тодішнього Жданова, а нинішнього Маріуполя. До Жданова я їхав поїздом через Ясинувату і повз Волноваху. У Ждановському порту повідомили, що пароплав «Черкаси» заходить до них по вугілля майже щотижня, а наразі порадили влаштуватися в гуртожиток для моряків, і кожного ранку приходити в порт та питатися про моє судно в диспетчера. Так я ходив п’ять днів, а на шостий у диспетчерській сказали, що «Черкаси» стоять на ремонті у Новоросійську. Мої командировочні гроші майже закінчилися, але диспетчер кудись подзвонив й утішив: «Не журися, завтра наш суховантаж «Мінгечаур» вирушить з лісом до Новоросійська».

Так і сталося. Наступного дня ми вийшли в Азовське море і взяли курс на Керченську протоку. На судні мене розпитали про мої пригоди, а їхня кок повела мене на камбуз, і я допомагав їй готувати обід.

Море було тихе, світило сонце, що додавало гарного настрою. Та через деякий час прийшов радист і повідомив, що одержав радіограму, згідно з якою «Мінгечаур» здаватиме вантаж у Ялті. Відтак, після того, як ми пройшли протоку, судно замість лівого повороту на Новоросійськ, повернуло направо, на Ялту.

Минула ніч — і ми вже стояли біля причалу Ялтинського порту. Я, подякувавши колегам, зійшов на берег і зразу ж пішов шукати капітана порту. Втім, довго напитувати не довелося: управління порту розташовувалося біля прохідної. Коли капітан порту ви-слухав мою одіссею і прочитав моє скерування, то від душі розсміявся і сказав: «Зараз я подзвоню капітанові великого прогулянкового катера «Петр Лукомский», і ти будеш у них». Потім подивився на стінку, де висів розклад руху пасажирських суден, і додав: «Через два дні до нас зайде теплохід «Россия» і ти на ньому доберешся до Новоросійська. Квитків тобі ніяких не потрібно — у тебе є виписка з наказу по пароплавству. А зараз іди і знайомся з командою катера».

Цей великий катер «Петр Луком-ский» улітку, а також весною й восени курсував уздовж узбережжя і розвозив з Ялти пасажирів у різні розташовані поруч санаторії. На ньому була команда із п’яти осіб на чолі зі штурманом. Коли я ступив на судно, мене добре прийняли і співчували, що так довго не можу потрапити за призначенням на пароплав. Виділили ліжко на другому поверсі й видали білизну. Із першого дня на катері найбільше запам’ятав, як я лежав на ліжку і читав книжку, а матроси забивали за столом «козла» й розмовляли. З тої бесіди я зрозумів, що коли вони не на вахті й вихідні, то ходять по закинутих татарських аулах у горах і грабують на кладовищах могили. Другого ж дня мені подзвонили від капітана порту і сказали, щоб я зайшов.

— Миколо, — по-дружньому звернувся капітан, коли я переступив поріг його кабінету, — ми тобі допомогли, а тепер — твоя черга. «Россия» прийде о восьмій вечора, а на рейді — вітер у чотири бали, тому пасажирів доведеться вивозити катером на зовнішній рейд. У нас пасажирів для «России» — майже сотня. Катер малий, на пів сотні, тож треба робити дві ходки. Великий катер не можна залучати, щоб не потрощив у «России» трап. На малюкові команда з двох осіб. Стернового й матроса. Ти будеш з матросом стояти біля трапа теплохода і направляти та підсаджувати людей. Тож бери свого чемодана — і гайда. І бережись, бо робота ця небезпечна.

Треба сказати, що цей катерець був занадто малий: десь 10 — 12 метрів довжини і 3—4 метри ширини. Рульова рубка — у носовій частині. Вздовж бортів на палубі — металеві лавки і приварені поручні з тонких труб. Коли я підійшов до катера, то побачив, що на причалі стоїть зо пів сотні людей. Серед них кілька військових, старших офі-церів, мабуть, з дружинами. Я зійшов східцями на катер і познайомився з командою. Через деякий час подзвонили з диспетчерської і сказали, що «Россия» вже стоїть на рейді й нам потрібно забирати пасажирів та виходити в море. Після короткого інструктажу вирушили до виходу з порту. Вже стемні-ло. Тільки-но вийшли за маяк, як наше маленьке суденце почало розкачувати так, що пасажири з переляку збилися у купу, а жінки ще й залементували. Хвилі почали вдаряти в корпус судна, а вода заливати палубу. Деякі з пасажирів попадали на палубу і трималися за лавки, боячись опинитися за бортом. Здивували чоловіки, які стояли і трималися за свої речі.

Коли підійшли до борту теплохода, трохи стихло. Почалася посадка. Жінок мені з моїм напарником доводилося брати під пахви і буквально нести палубою до трапа теплохода, а на підніжжі трапа двоє матросів підхоплювали їх і волокли по ньому десь до середини, де передавали в інші руки.

І хоча на теплоході були прожектори, спрямовані на місце посадки, це була дуже небезпечна робота, бо наш катер так розхитувало, що він часто підбивав трап теплохода знизу і люди там падали з ніг. Деяких жінок (молодих і не товстих), попри їхні крики і зойки, доводилося нести до трапа на руках. З чоловіками було легше, хоча й вони перелякалися та закачалися. Цікаво, що сам я перебував у збудженому стані, як тепер кажуть, додалося адреналіну, і мені було навіть весело.

Потім наш катер дав гудок, і ми пішли в порт за другою групою пасажирів. Коли її забирали, нас запитали: чому вас так довго не було? «Зараз вийдемо в море, і ви все зрозумієте», — відповіли, сміючись, ми. Знову вийшли за маяк, знову — бовтанка і знову — крик і паніка. Але ми з матросом-напарником уже не розгубилися: хапали жінок за що попало і мокрих тягнули до трапа теплохода. Взагалі цього разу ми вже якось пристосувалися, і другий рейс пройшов швидше і спокійніше. Якщо не брати до уваги прикрий випадок: один з чоловіків упустив свого чемодана, і той, ударившись об трап, полетів у море.

Історія з посадкою нарешті закінчилася і стерновий віддав мені мого чемодана, якого тримав у рубці. Й коли уже готувалися підняти трап теплохода, а я зі своїм чемоданом побіг ним наверх, пасажирський помічник капітана судна закричав: «А ти куди зібрався?» — «У Новоросійськ», — відповідаю і дістаю з бушлата свої документи. Прочитавши виписку з наказу по пароплавству про моє направлення на теплохід «Черкаси» і почувши мою одіссею, мовив: «І що тепер мені робити з тобою? Ти ж весь мокрий». Подумав і запропонував: «Поведу я тебе в одне «шикарне» місце. У нас на верхній палубі є пивний бар, який працює до 23-ї години. Потім, коли зачиниться, там на батареях висушиш свій одяг, а в прихожій є великий диван, на якому й переночуєш. А вранці вже будемо в Новоросійську».

Після закриття бару я насамперед зняв із себе сукняну флотську форму, яка геть промокла. Батареї були гарячі (справжнє парове опалення), і я розвішав на них і бушлат, і брюки-«кльош» із широкими штанинами, і фланелеву суконну форменку, і сукняний берет. Зачинив у передній двері на засув, а сам ліг на величезному трофейному дивані й заснув, як то кажуть, сном праведника. Уранці, коли розбудили й покликали до сніданку, побачив, як на горах довкруж Новоросійська біліє сніг. Коли «Россия» стала до пасажирського причалу, пішов і подякував начальству судна за поміч й увагу до мене.

Уже зійшовши на берег, подзвонив у диспетчерську, де відповіли, що пароплав «Черкаси» стоїть на судноремонтному заводі біля причалу. Сів у трамвай і поїхав на СРЗ, що на окраїні бухти, у той бік, де під час війни був знаменитий бліндаж Леоніда Брежнєва. (Нині зразу ж за ним стоїть «хатинка» теперішнього московського диявола. Як бачимо, життя триває й колишнє переплітається із сучасним). На прохідній заводу вахтерка подзвонила на судно, і буквально через п’ять хвилин прибігли двоє матросів, які взялися мене обнімати. Я спитав їх, чому так радіють? А вони пояснюють, що в них за кока (повара) прибиральниця Ліда, яка вже дістала їх своїми розваристими супами, а я ж, мовляв, дипломований кок. «Та я ще ніде не працював, не маю практики», — кажу їм. «Нічого, навчишся. Нам треба, щоб був пацан, а не дівка, яка любить бігати по каютах», — більш ніж зрозуміло пояснили.

Вуглерудовоз «Черкаси» був збудований на верфях польського Гданська. Такі судна доставляли в основному сипучі вантажі. Хоча й траплялися винятки.

Поселили мене у двомісній каюті з матросом-артільником (себто завідувачем продуктовою коморою). То був тридцятилітній чоловік, родом із Новосибірська, заражений московським шовінізмом. Була на судні молода жінка з Дніпропетровської області. Вона постійно говорила по-українськи, точніше — суржиком. Так-от, той москаль-комуніст не втомлювався їй дорікати: «Когда ж ты научишься нормально разговаривать?». До речі, на судні було четверо комуністів, а він був у них головним. Сам був п’яницею, часто приводив на судно дівчат найдревнішої професії. Мені ж не раз втовк-мачував: «Вот эти хохлы — все изменники. Говорят, что в сорок первом они встречали немцев хлебом-солью». І хоч мені було лише вісімнадцять, я йому на те відповідав, що від 1933-го до 1941-го минуло якихось вісім років і люди ще пам’ятали той страшний голод, а відтак нічому дивуватися...

Ось з яким ідейним чоловіком довелося мені жити в одній каюті майже півтора року. Але я йому вдячний. За те, що зробив з мене патріота України.

Микола ЛАБУНСЬКИЙ.
м. Чорноморськ.