Чорне море Паустовського

Так відповів письменник, який ревно ставився до цього дивовижного заняття, що змушує людину пізнавати природу, полюбити її і жити з нею одним життям. Він вважав, що риболовля не тільки відкриває красу природи, її таємничу принадливість, а й дає рибалці багато знань про неї і велику загартованість.

Недарма стільки видатних людей, зокрема письменників, писав він, захоплювалися рибальством і знаходили в ньому не тільки відпочинок, а й значно більший зміст.

Рибалки й риболовля оспівана в літературі з прадавнини. Рибалити полюбляли Чехов, Тургенєв, Аксаков, Пришвін, Мопассан, Д. Лондон, М. Твен…

Сергій Аксаков, старий російський письменник, завзятий і досвідчений рибалка, першим у російській літературі почав оспівувати риболовлю. Він написав гарну книжку «Записки про вудіння риби», яку Паустовський вважав хорошою не тільки тим, що вона чудово передає поезію риболовлі, а й тим, що написана чистою, як джерельна вода, мовою.

Прості рибалки вважали Паустовського майстром риболовлі, а рибалки, об’єднані потягом до науковості або прагненням до поезії, — другим після Аксакова авторитетом у теорії та практиці рибальства.

Він у глибині душі ніколи не розставався із заповітною думкою написати підручник з вудіння риби. Це повинна бути своєрідна енциклопедія риболовлі, повість, наповнена найчистішою поезією вудіння і всім, що з ним пов’язане. Кожна глава мала бути закінченою розповіддю про поплавки, клювання, рибалок (від аксаківських споглядачів і поетів до заздрісників та невдах), річки, жерлиці, світанки. Окрім практичних знань, у цій книжці повинна бути виражена привабливість природи.

Такої повісті Паустовський не написав, але багато що із задуманого ним знаходимо в його замітках про риболовлю «Декілька слів з вудіння риби» (1948), «Осінні води» (1950), «Чорноморське сонце» (1951), «Велике плем’я рибалок» (1952). Кожна з них у рік написання вперше друкувалася у збірках «Рыболов-спортсмен» видавництва «Фізкультура і спорт», а потім вони входили до всіх зібрань творів письменника під загальним заголовком «Пам’яті Аксакова».

Ці замітки — про різновиди риб і рибалок, про осінню ловлю і ловлю взимку, на маленьких лісових та лугових озерах, у притоках річок і про той дивовижний і ще багатьма не звіданий світ природи, що оточує кожного, хто бере у руки вудочку.

Пізнавальний і нарис Паустовського «Розмови про рибу», написаний ще в 1930 році. У ньому — про своєрідність морських районів країни. Море ж для Костянтина Георгі-йовича, за його словами, це цілий світ. «Кожен томиться за своїм морем, яке пам’ятає серце», — написав він у повісті «Романтики» (1916 — 1923).

Води скрізь прекрасні, але для нього Чорне море — одне з найпрекрасніших морів на Землі. Ще в дитинстві він уперше побачив його в Новоросійську, а в 1906-у чотирнадцятирічним хлопчиком — в Одесі, де воно йому здалося більш привітним і приємним, ніж біля берегів Кавказу.

На початку 1920-х тоді ще журналіст Паустовський два роки жив і працював у редакції газети «Моряк» в Одесі, біля її випаленого сонцем узбережжя. Бував тут і в наступні десятиліття. На початку 1930-х у Севастополі писав свою художню енциклопедію — повість «Чорне море», своєрідну «лоцію душі» й одночасно «лоцію» по прекрасному, справжній гімн морській величі.

Надзвичайне, шосте відчуття Паустовський назвав «чуттям моря». Рибалки були його вчителями щодо сприйняття моря таким, яким вони його знали й розуміли в ті часи.

Хто ж рибалить біля узбережжя Чорного моря? В нарисі «Розмова про рибу» є відповідь:

«Українці — знамениті рибалки із Збур’ївки та Херсона, із Кінбурна та Одеси — нащадки «потьомкінців», волелюбні й ущипливі, сміливі та сповнені гідності, як англійські шкіпери.

Греки з Балаклави — листрогони та піндоси — оспівані багатьма письменниками й поетами.

Окрім греків та українців, на Чорному морі ловлять турки з Анатолії — коричневий і неремствуючий народ, що прикрашає свої фелюги, як наречену.

Чорноморські рибалки — особливе плем’я, рідня левантійцям. Це суміш усіх берегових племен і всієї хоробрості, що виховувалася століттями у жителів моря. Життєрадісність їхня народжена працею, базарами та сонцем. Мова їхня соковита, як південні кавуни».

У цьому ж нарисі, як і в інших своїх творах, Паустовський звертається до теми рибного, та й взагалі біологічного, багатства Чорного моря, яким воно було за його часів і до нього, з античності.

Ось цитати з його нарису:

«Хамса — дуже численна рибка, що живе великими табунами. Весною ці табуни, схожі з літаків на велетенські олов’яні річки, ллються повз береги Азова, Криму та Одеси і застрягають у вузьких бухтах.

У Балаклаві бувають роки, коли хамса стоїть так густо, що можна встромити у воду весло, наче виделку в хліб. Від своєї численності риба задихається й гине…

Хамса — універсальна риба. Її солять, маринують, коптять. З неї роблять сардинки. Її маслянистий і солоний запах викликає уяву про чорноморську весну, про Керч, про міста, що омиваються каламутними хвилями й затишні, як театральні макети. Її свинцевий блиск схожий на колір міноносок.

Фірина йде, як хамса, — срібними Волгами, Дунаями, величезними, що рухаються, полями. Коли вона з’являється в Одеському порту, всі набережні заповнюються родинами рибалок й кішками. Родини гуртом ловлять фірину сітками, схожими на велетенські парасольки. Сітки опускають у воду за допомогою саморобних блоків. Блоки верещать. Кішки крадуть фірину й дичавіють від цькування і побоїв…».

У ювілейній цього року риболовній замітці «Чорноморське сонце», як й дала нам нагоду поговорити, хоча й невичерпно, «за наше море», Паустовський згадує старий мол-хвилелом в Одеському порту, де «в калюжах вода була настільки зігріта сонцем, що креветки, які в ній опинилися, відразу ж помирали. При цьому вони червоніли, як краби в окропі.

Креветки, звичайно ж, не могли самостійно опинитися у тих калюжах. Їх кидали туди рибалки.

Креветок продавали у товстих паперових фунтиках. У кожного рибалки стирчало в кишені по два-три таких фунтики разом з пригорщею оливок, шматком бринзи й свіжого арнаутського хліба».

Письменник зазначав, що в морській ловлі було багато своєрідності й принад. З поетом Багрицьким він проводив на хвилеломі цілі дні. Багрицький навчив його вудити на самолов — довгий шнур з кількома гачками й важким грузилом на кінці. Одеські рибалки ловили тільки на білі срібні крючки. На них морська риба брала, за їхніми словами, охочіше.

Вудження на самолов здавалася письменникові захоплюючою справою.

«Попадалися великі чорні бички — «кнути», дрібна камбала — «глоса», барабулька, морські окуні, йоржі, наче зроблені з однієї колючої кістки.

Морські рибини здавалися мені тоді загадковими. Вони виривалися із глибини, тріпочучись, розкидаючи бризки, й падали на гаряче каміння хвилелому, як істоти з далекого прохолодного світу. Все в них було дивним, — не тільки райдужний блиск і дивовижне забарвлення, але й гострий свіжий дух…

Барабулька, блискуча, як новенькі срібні монети, відразу ліловіла на повітрі й покривалася червоними плямами. Морські окуні мінилися, як перламутр, найтоншими й туманними фарбами морської води — від лазурової до золотої й пурпурної…

Якось худий рибалка у вилинялій турецькій фесці витягнув морського півня — дуже рідкісну й найбільш чудернацьку рибу на Чорному морі.

Півень лежав на молу й ворушив плавниками, палаючи переливами синього кольору. Навколо стояли юрбою рибалки й мовчки дивилися на чудову рибу.

Потім найстаріший рибалка грек Христо підійшов до морського півня, обережно взяв його під зябра… й кинув рибу назад у море. Це був старий рибальський звичай — завжди випускати в море морських півнів. Вони були занадто незвичайні. Підсмажити їх і з’їсти здавалося таким же блюзнірством, якби людина розтопила піч картиною великого майстра».

У «Розмові про рибу» Паустовський зазначив, що він нічого не сказав про «чудових риб — скумбрію, кабалу та кефаль», мотивуючи тим, що це риби теплих морів. «Навіть зовнішній їх вигляд ясно говорить про це, — писав він, — у них багато бузкового, синього й густо-золотого кольору».

Про численність кефалі читаємо у повісті «Чорне море»: «Кефаль табунами сновигала бухтами. Балаклавську бухту забила кефаль так густо, що весло вставиш — воно сторч-ма стоїть… Дельфіни підійшли до берегів».

В іншому місці знаходимо: «Веселі риби — макрель, вона ж скумбрія, чирус, пеламіда — вибираються на зиму до Мармурового моря».

Те, що так і було, академік-біолог Ю.П. Зайцев підтвердив у своєму виступі на Міжнародній конференції, присвяченій 70-річчю повісті Паустовського «Чорне море» (2006). Скумбрія народжувалася саме там, у районі Принцевих островів, у лютому-березні. Віднерестившись, вона заходила в квітні через Босфор у Чорне море і відгодовувалася, головним чином, у його північно-західній частині. Восени поверталася на зимівлю й нерест назад до Мармурового моря.

Іменитий біолог нагадав про те, що в 1930 роки скумбрію виловлювали у великій кількості, причому основні місця промислу розташовувалися в північно-західній частині Чорного моря, в Одеській затоці, в районі Тендрівської коси, навпроти Тузлівських лиманів та в інших місцях. У 1950-х старі рибалки йому розповідали, що в 1935-у дуже багато скумбрії зайшло в Одеську затоку й підійшло до Лузанівського пляжу. Люди ловили її всякими способами: сачками, фіранками, різними килимами, рогожинами тощо… Був, як зараз би сказали, справжній «скумбрійний бум».

Скумбрія — чи не найцінніша й найулюбленіша в народі риба. Про її ловлю в Одеському порту Паустовський яскраво й точно розповів у замітці «Чорноморське сонце»:

«Я добре пам’ятаю один «великий скумбрійний день» на хвилеломі. Над морем лежав синій штиль. Крізь вранішню димку виднівся далекий Дофинівський берег. У нього був колір вохри.

Сонячна тиша йшла від підніжжя молу на тисячі миль… Навіть рибалки, що сиділи з довгими своїми «прутами», перестали похитувати ними у воді, зачаровані синявою й безмовністю…

Ми з Багрицьким лежали на молу й дивилися на небо. Воно, здавалось, неслося все вгору, до якогось недосяжного зеніту. Шнури ми намотали на босі ноги. Бички нетерпляче смикали за шнури, але нам було ліньки піднятися, нам було шкода порушувати сіяння цього ранку. Багрицький упівголоса читав вірші Віри Інбер про одеську осінь…

Раптово все зрушилося й перемішалося. Рибалки вхопилися за вудилища. Над водою, як залп із тисячі срібних вузьких куль, злетів скумб-рійний табун. Скумбрія розліталася віялами, неслася потоками живих вузьких веретен. Хмари чайок налітали з відкритого моря, шумлячи крилами. Здавалось, на хвилелом несеться заметіль.

Відразу всі прути вздовж усього молу злетіли, наче їх підкинула висока хвиля, і на кінці кожної волосіні затріпотіла й заблискотіла скумбрія.

Прути підіймалися й опускалися квапливо і безперервно. Уздовж молу підскакували тугі риби із синюватими спинками… До хвилелому йшли, поспішаючи, шлюпки з новими рибалками. З берега долітали протяжні крики: «Скумбрія пойшла!». Там метушилися у відчаї юрби одеських хлопчаків, так званих «пацанів». Вони жадали потрапити на хвилелом, але їх не брали у шлюпки.

Усі корзини рибалок були вже заповнені рибою, а скумбрійні табуни все ще мчали під водою струменіючим сріблом»…

«Після цього я потім часто ловив рибу в Чорному морі, — пише далі Паустовський, — у Балаклаві, Ялті, Коктебелі, в Сухумі й під Батумом, але жодного разу я не бачив таких незлічених табунів риби, як цього осіннього ранку в Одесі… й такого трошки туманного штилю».

А в одеській повісті «Часи великих очікувань» (1958) Костянтин Георгі-йович розповів про те, як добував мідії на Австрійському пляжі (зараз це контейнерна ділянка порту), а на Великому Фонтані спостерігав, як по бортах міноносця «Занте», що з давніх-давен наскочив на прибережні скелі, впевнено видиралися на палубу краби — погрітися на склепаних залізних листах.

Серед біологічного розмаїття моря письменник згадує медуз, планктон, водорості… І ще: «Мертві коники лежали на узбережжі…».

«Скумбрійний період» у житті Чорного моря, що збігся за часом з «періодом Паустовського», тривав до кінця 1960 років. У 1970-ті та 1980-ті й інші види, масові за його часів, стали дуже рідкісними, деякі взагалі не потрапляли на очі. Морські коники, наприклад, були занесені до Червоної книги зникаючих видів.

Усі ці сумні події мають свої причини, про які багато написано в спе-ціальній літературі та засобах масової інформації.

Вченим-біологам, екологам і простим читачам, безсумнівно, цікаві екологічні мотиви в творчості улюбленого письменника Паустовського, його оцінка природи, можливість порівняти, як змінилося відтоді море. Його риболовні замітки нагадують про те Чорне море, яке ми втратили.

Про те, що природою треба керувати задля людського добробуту, але, звичайно ж, не втручатися в її основні закони, читаємо у повісті «Книга мандрів» (1963).

Паустовський не боявся у своїх статтях виступати проти свавілля чиновників, що бездумно знищують Природу, закликав берегти Землю для наступних поколінь, не віддавати її до рук спустошувачів і неуків.

Чорне море — це унікальне водоймище, за оцінкою спеціалістів, зараз виявилося у десятки разів забрудненішим за Світовий океан. Непродумане ставлення позначилося і на береговій зоні.

Наука пропонує шляхи виходу з цього становища, розуміючи, що це складна, довготривала й затратна робота, яка аж ніяк не обіцяє повернення до колишнього стану, відновлення всього біорізноманіття.

Привід для оптимізму дають повідомлення про те, що зусиллями біологів, екологів, природоохоронних відомств багатьох країн, могутньої міжнародної інспекторської служби почалася поступова реабілітація моря. Повернулися знаменита камбала, яку ловив ще Паустовський, краби. Знову з’явилися в прибережних водах морські коники…

Можливо, незабаром ми, якщо будемо екологічно етичними, зможемо радісно повторити слова, що завершають рибальську замітку Костянтина Паустовського «Чорноморське сонце»: «Але все ж будемо вдячні Чорному морю не тільки за його святковість, блиск і пінний шум, а й за риболовлю біля його берегів. Вона сповнена поезії».

Світлана КУЗНЄЦОВА,
старший науковий працівник Одеського музею К.Г. Паустовського,
лауреатка літературної премії ім. К.Г. Паустовського.