Добридень, люба Мавко!

Люба Красуне! На порозі вже Весна! Обожнюю Весну так, як любиш її і Ти! Ще інколи Зима змагається із Весною: то подує холодним вітерцем, то засніжить, то зустріне похмурим раночком, але їй уже не отримати перемогу, бо Сонечко сильніше за неї, і Воно розуміє, як усе навколо сумує за теплом, за Його пестощами, бажає оновлення і життєдайної сили, яку Воно посилає на Землю разом зі своїм промінням. Ще зовсім трішки — і все в Природі оживе, забуяє зелом, наллється соком, наповниться духмяним ароматом свіжості — і Ти прокинешся від зимового сну!

Після того, як уперше познайомилася з Тобою, завжди мала мрію зустрітися й поспілкуватися, поді-литися порухами душі, своїм сокровенним… Й ось випала нагода написати Тобі листа. Ти — мудра, Мавко, бо живеш на лоні Природи багато літ і є її Дитям! Природа дарує Тобі красу, силу, наснагу і вічну молодість. Твоя внутрішня краса завжди мене захоплює, надихає, дарує умиротворення, спокій і зцілення, бо де ще людська душа може спочити, як не у таємничому царстві Природи?!

Ми з Тобою живемо в різних світах, але у нас багато спільного. Я люблю і маю те, що таке близьке й рідне Тобі, хоча непросто в моєму світі живеться людині з тонкою, ніжною, чуттєвою душею, бо будь-хто легко, не розуміючи, може її зранити. У хвилини відчаю й негараздів приходжу до Твого духовного джерельця і п’ю з нього Твій живильний трунок.

Я живу у світі людей, який теж є частиною Природи і який, відколи Ти вперше зіткнулася з ним, ще більше змінився: став геть матеріальним. Гроші й матеріальні блага взяли верх над людськими душами. Люди недбало й безвідповідально ставляться до всього живого: вирубують ліси, забруднюють моря-океани, знищують флору й фауну Планети. Земля стогне, люба Мавко. Втрата гармонії з Природою призвела до втрати її і в людських серцях, а тому навколо так багато зла, жорстокості, хвороб… Цінності, такі важливі для Тебе, втрачають сенс у матеріальному світі.

У цьому ньому мають перевагу зрада, пристосуванство, заздрість, лицемірство, моральна убогість і ницість. Натомість щирість, самозреченість, відданість і глибина почуттів, які квітли у Твоїй душі до Лукаша, знайти в нинішньому світі — рідкість. Люди не вміють кохати, бо справжнє кохання — це пристрасть чистої душі, а як воно може зродитися у занедбаній?

Уже другий рік поспіль людство страждає від коронавірусної хвороби, яка, на мою думку, нагадала нам усім, що жити так більше не можна. Хочу вірити, що воно отримало урок, заплативши за це життями, обмеженнями у спілкуванні, у подорожах, у можливості ділитися почуттями. Маю надію, що голос Твоєї душі, який звучить у «шелесті тихім вербової гілки», у «голосі ніжнім тонкої сопілки», у вранішніх кришталевих росах, у жебонінні лісового джерельця, в тихій розмові трав і дібров, у подихові весняного теплого леготу, в цвітінні тендітних пролісків і рясту, проросте буйним цвітом у душах тих, хто має бажання посіяти й зростити в собі паростки вічної духовної краси і змінити світ навколо на краще.

До побачення, моя люба Подруго, моя духовна Пораднице! Обіцяю, що часто буду приходити до Тебе, щоб у тихій, неголосній, довірливій бесіді пошепотітися про важливе, про високе, про вічне, що так нас об’єднує.

З любов’ю й великою повагою —

Ганна РЕШЕТНІКОВА,
учениця 10-го класу ліцею «Європейський».
м. Одеса.