Під знаком «ОST»

Народилася вона у селі Сенча Лохвицького району, що на Полтавщині, в родині простих селян Григорія й Оксани Оверків. Надія була старшою дитиною у сім’ї й, підрісши, допомагала матері няньчити менших братика і сестричку.

З початком війни Григорія Оверка мобілізували на фронт. Відтоді жодної вісточки від нього дружина й діти так і не отримали, бо пропав солдат безвісти в якомусь кровопролитному бою. Пізніше село окупували фашисти. Підліток Надійка разом з подругами, як і раніше, трудилася в полі та біля худоби й навіть у страшному сні не могла вздріти, що проведе свою молодість у трудовому таборі в Німеччині.

Якось навесні 1943 року окупанти наказали сільській молоді збиратися до Третього рейху на роботу. Третього травня дійшла черга і до Оверків. Дівчині дозволили спакувати якусь одежину та харчі. Згорьована мати намагалася перешкодити невідворотній розлуці зі своїм дитям, міцно вчепившись дочці за руку. Знавіснілий від непокори фашист почав нещадно бити нещасну жінку і наостанок так вгатив їй у груди прикладом гвинтівки, що бідолашна залишилася лежати посеред шляху в пилюці. Заплакану Надійку пригнав до гурту однолітків.

— Нас посадили на підводи і привезли на залізничну станцію Сенча. Того ешелону очікували сотні людей, звезених з багатьох сіл. Над пероном витало голосіння матерів та схлипування дівчат, — з хвилюванням згадує Надія Григорівна. — Усіх позаганяли в товарні вагони, зі скрипом зачинили двері, і ми рушили у невідомість. Дорогою хтось зі сміливців зміг втекти, вистрибнувши на ходу з вагона. Ночами кілька разів потяг зупинявся, і ми мали змогу набрати води та вмитися. Харчувалися тим, що взяли з собою. На якісь станції, мабуть, у Польщі, пройшли медичний огляд, а наш одяг обробили якоюсь смердючою рідиною, либонь, від вошей.

Якось уночі потяг зупинився і нам наказали вийти з вагонів. Виявилося, що нас привезли в Західну Німеччину, місто Ессен, на розподільчий пункт. Не гаючи часу німці роздали східну робочу силу власникам шахт, фабрик та заводів. Кажуть, що не задарма, а продали як худобу. Комусь вдалося потрапити до бауера на сільськогосподарські роботи. Мене та ще 49 дівчат відібрав власник шовко-прядної фабрики, де ткали шовкові нитки, виготовляли тканину й шили військові парашути. Поселили нас у дерев’яному бараку, видали розпізнавальні знаки остарбайтера у вигляді прямокутника з літерами «OST», щоб ми пришили до своєї одежі…

Новоспеченим і зляканим юним остарбайтерам не дали навіть оговтатися й відразу відправили на роботу. Надія спочатку до-глядала за личинками тутового шовкопряда, а потім її навчили ткати пряжу.

— Працювала я за шістьма верстатами, між якими був дерев’-яний настил. Коли волокно повністю намотувалося на барабан, я його міняла. Готові бо-біни з нитками складала у ящики. Й отака робота тривала впродовж 12 годин з невеличкою перервою на обід. Наприкінці зміни сил вистачало лише добратися до своїх нар. Умови були нестерпними, але ми змушені були покірно працювали, бо кожна провина нещадно каралася наглядачами, — згадує бабуся.

Надія Григорівна також повідала, що їх годували двічі на день якоюсь юшкою з брукви, шпинату або картопляного лушпиння. Кашу давали на свята, а буханець ерзац-хліба (буряк і тирса) ділили на всіх порівну, розрізаючи на шматочки шовковою ниткою. Продукти доставляла стара і зла німкеня. Втім, умови життя остарбайтерів були не такі суворі, як у концтаборі. За надважку працю примусовим наймитам таки виплачували хоч якісь копійки, щоправда, місцеві жителі мали сувору заборону продавати їжу робітникам зі сходу. Так, дозволяли виходити в місто, фотографуватися і посилати листівки додому — це було передбачене нацисткою пропагандою. Писала до рідної неньки й Надія. У відповідь отримувала малесенькі посилочки з домашніми гостинцями: сухариками і сухим печивом у полотняних торбиночках. Загалом прийшло шість таких смачних звісточок від матері, а може, й від рідні. Бо Оксана Оверко, скалічена фашистом, померла у 45 літ, залишивши сиротами трьох дітей.

Коли домашня одежина зносилася, українським робітницям видали якісь комбінезони і дерев’яні черевики. Й коли ті йшли вранці на фабрику вулицями міста, німці прокидалися від того гуркоту…

Навесні 1945 року Ессен — потужний промисловий центр — безперервно бомбардувала радянська та американська авіація. Надія Григорівна і досі пам’ятає завивання сирен, гуркіт літаків, свист і вибухи бомб, обвали будівель, страшні пожежі, вбитих німців та робітників-невільників. Бранці серцем відчували, що наближається довгоочікуване визволення.

Відомо, що тоді, внаслідок Вісло-Одерської операції, радянські війська широким фронтом вийшли до річки Одер і захопили низку плацдармів на її західному березі. До Берліна залишалось якихось 60—70 кілометрів. Тривав і наступ союзників на Західному фронті. 1 квітня 1945-го англо-американські війська оточили німецьку групу армій у Рурі, а 10 квітня в Ессен зайшли американські десантники.

— Німці здали своє місто майже без бою, кинувши зброю та майно. Остарбайтери, а тут працювали бранці з різних країн, вільно блукали вулицями, збирали харчі та одяг. Деякий час ми жили у своєму бараку, а згодом нас передали нашим солдатам. Ми дуже раділи, але знову опинилися за колючим дротом, — із сумом зауважує старенька…

Багатьох радянських остарбайтерів, які пройшли перевірку й фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та фільтраційних пунктах НКВС, відправляли додому, мобілізували у військо або засилали у сталінські ГУЛАГи. На батьківщині репатріанти проходили чергову перевірку, на них відкривалися фільтраційні справи. Не оминуло це й Надію Оверко з подругами, яка повернулася в рідне, обпалене і поруйноване село наприкінці травня 1945 року зі скаліченою війною молодістю та підірваним здоров’ям.

Її радо зустріли брат зі сестрою та численні родичі. Жити було дуже важко. Батько загинув, а мати померла від побоїв. На Надіїне щастя, через рік об’-явилася бездітна тітка Пелагея Вознюк з чоловіком і забрала її до себе в Любашівський район, де вона все життя і пропрацювала у місцевому колгоспі дояркою та ланковою.

У 1949-у вийшла заміж за Миколу Микитовича Нагасюка. Через рік лелека приніс у їхню оселю доньку Любов, у 1954-у — Віру, а 1959-го — довгоочікуваного сина Володимира. Попри мирне життя й сімейні турботи, Надія Григорівна вряди-годи згадувала про важку працю у Німеччині. Хоча й у колгоспі «Зоря комунізму» вона також була не медом, але ж удома, поміж своїх, у пошані. За ба-

гаторічний труд ветеранка відзначена численними медалями та грамотами. Старша донька нарівні з матір’ю також працювала у колгоспі, а ось менші діти, Віра з Володею, подалися у торгівлю.

На жаль, чоловік Надії Григорівни помер рано, у 62 роки. Далися взнаки травми, отримані в юності на донецьких шахтах, та непосильна праця на заводі в Одесі. На схилі літ матір’ю опікувалася старша донька. Коли Люби не стало, допомагають менші діти, які мешкають у Вишневому: пораються по господарству, дбають, щоб і попо-їсти в хаті було, і щоб найнеобхідніші ліки були під рукою. Бо ж на пенсію у кілька тисяч гривень сьогодні не порозкушуєш. Що вже й казати про дороговартісне лікування, якого вимагає і вік, і несолодкий життєвий шлях героїні нашої оповіді!..

Попри втрачене здоров’я, наша ювілярка (дай, Боже, всім такого віку!) — миловидна бабуся Надія Григорівна Нагасюк тішиться п’ятьма онуками і стількома ж правнуками, яким заповідає чесно трудитися і жити в злагоді.

Юрій ФЕДОРЧУК.
с. Вишневе Любашівської громади Подільського району.