Роман КРАКАЛІЯ. Троянди на снігу

Десь неподалік затремтіли струни бандури… І враз пташиною зграйкою спурхнули в небо, навсібіч розлетілися всі його дієзи та мецо, всі форте, модерато, димінуендо, всі адажіо, бемолі, а разом з ними — всі тони і напівтони, всі крещендо, фортисимо, піанісимо, що веселим табунцем досі кружеляли круг нього, й навіть неквапливе поважне маестозо вкупі зі вже майже засинаючим морендо відлетіли геть…

 Цей несподіваний і такий недоречний шторм…

 Не завважив, як надлетів з моря коротким подувом студений рвучкий борвій та як заметушились і заквапилися з бульвару наполохані бонни з малечею, погукуючи за неслухняними старшенькими та квапливо складаючи літні парасольки.

 Та чому ж таки несподіваний цей шторм? Хіба не про це го-стрими погуками звідомляли ширяючі низько понад бульваром довгодзьобі мартини? А ті білі баранці, що верхи на хвилях чимдуж помчали до берега? Чи кілька он тих вітрильних суденець, що похопились латати своїми циганськими голками-щоглами розідраний небокрай? І хвилі ті, що ґвалтовно гнали до берега, немовби люто збатожені, й розбивались на рудуватих скелях?

 Люба йому така година. «Море без бурі — як…». Обірвалась думка. Щойно лишень ступив на бульвар, як був оповитий тим дивом, що линуло з протилежного боку, неподалік від бульварних сходів. Старий козак — білі вуса на смаглім виду, солом’яний бриль, сидячи на лавці, наспівував щось не вельми веселе, награючи собі на бандурі, — співав майже упівголоса, немовби для тих лише, котрі хотіли почути, цим спонукаючи їх дослухатись, підходячи. Спечені сонцем вузлуваті пальці, немовби вузлами в’язані, знічев’я перебирали струни; раз-по-раз на подив публіки він крутив бандуру навколо осі, а то зненацька широкою долонею прикривав деко, втихомирюючи струни, й вони слухняно мовкли. Поряд хлопчина років на десять-дванадцять — золотий соняшник, полотняна торба на мотузці через плече — великими синіми очима з дитячим подивом та навіть деяким острахом споглядав Божий світ і все озирався на розбурхане море. Їх обступив невеличкий натовп — кілька гімназистів, трохи старшої молоді — цих одразу визначив як спо-движників по спільній alma mater — імператорському університету, скількись поважніших панів, що прислухалися дещо зоддалік.

 Ой тисяча сімсот дев’яносто першого року

 Гей вийшов указ від тої цариці з Петербургу-города,

 А щоб пан Чепіга та пан Головатий, зібравши все військо запорозьке,

 Гей виступали аж на Кубань-ріку на вічнеє врем’я все. Гей, гей…

 Грімкотіло розхвильоване море за бульваром — чи то лише вчувалось йому... Мелодія непокоїла; зненацька видалось: уже чув її, а коли й де — не згадати. Подивляв ту легкість, з якою линула, немовби віддавна живе десь поряд, а бандурист лише припрошує її до струн своєї бандури. Наспіла думка: народжується вона, як наче той поломінь зі жмутку сухої трави, підпаленої старим козацьким звичаєм. У такий спосіб ще бурсаками духовного училища в городі Єлисаветграді навчились вони запалювати багаття, щоби спекти річкових скойок…

 Щойно по весні, поки ще не змілів Інгул, часом втікали на нічне купання. Босяка, щоби не роз-дражнити вуличних собак, легко пробігали короткою Вокзальною до річки; ще солодко спала Солодка Балка — невеличке сільце на передмісті. Хутенько мовчкома скидали з себе одежу та стрибали в нагріті за день тихоплинні води, пливли до протилежного берега, не затримуючись там, вертали назад, віддихувались та грілися біля багаття, в якому розтріскувались річкові молюски. Обпікаючись, добували зі стулок смаковину; звісно, посоливши, було б таки смачніше, але де ж ти її тут візьмеш, на нічному березі, куди ще жоден рибалка не причвалав. Пізніше, вже семінаристом в Одесі, згадавши ці нічні купання, підбив кількох товаришів до морських ванн уночі. Ізслизали з-перед очей наставників одразу після вечірньої молитви — дорога від Олександрівського бульвару неблизька. Вересневе море, бува, ще світилось, і світилась обтрушувана з їхніх тіл морська вода, і світились вони так само й не сходили з подиву, безпричинно регочучи. Трохи згодом, вже студентом Новоросійського університету, дізнався, що то світяться мікроскопічні живі організми в морській воді. Отак засвітившись раз, вони відмирають, а їх заступають усе нові й нові. Це дуже короткий час наприкінці літа, і мусять вони встигнути скористатись цією своєю здатністю випромінювати світло.

 Тоді, на морському березі, хтось виголосив урочисто, що вони світяться, немовби святі, бо натерпілись у бурсі і різок, і знущань різних. Але тепер, вже студентом, зненацька подумалось йому: всі ми — немовби оті ство-ріння Божі в нашому житейському морі, лишень у тисячі разів більші у великій світобудові. Якби ж то кожен поклав собі віддавати своє світло людству, яким би став наш світ прекрасним. Та лише одиниці спроможні на це. Чому? Бо лінуються? Чи не здогадуються про таке? А може, не вміють? Не здатні до такого? Молоді люди мріяли тоді про присвяту, про поклик… То був час, коли Новоросійський уні-верситет, немовби на противагу всуціль комерціалізованому одеському поспільству, зібрав у себе найкращі, найпередовіші уми; студенти залюбки бігали на лекції Мечникова, Умова, Успенського, Сеченова, Слешинського… Молодь захоплювалась новими ідеями, прагнула до великого…

 Ще в училищі подеколи відчував, що здатний до чогось більшого, аніж кожноденна пастирська служба десь на сільській парафії. Чому він тут? Лишень тому, що батько — священник і навчання безкоштовне? Але ж батько навіть не спитав його, чи хоче він собі такого майбутнього, як батькове життя, жодного разу не заходила про те розмова. «Ти ще малий, — казав йому. — Виростеш — не один раз подякуєш батькові». Лише інколи, бачачи жвавий інтерес Данила до всього, що відбувається в церкві під час богослужіння, запитально-ствердно казав йому після служби: «Подобається тобі тут? Правда, гарно? Душу виповнюють радість і благодать. Бо це — дім Божий. Людина приходить сюди в біді, в горі своєму, а виходить з вірою та надією». І це була правда. Завжди повертався з церкви неначе окриленим, з душею, виповненою врочистістю. Стражденні очі Ісуса Христа у терновім вінку, скорботний лик Богородиці, а далі образи апостолів, святих, великомучеників, їхні просвітлені обличчя — усе це немовби зачаровувало, притягувало до себе, хоч спочатку не сприймав ту їхню смиренність. А найбільше вчаровувався звучанням хору, знав напам’ять все, що співали хористи; ще не усвідомлював, що відбувається з ним, чому такий захват від того, як голос людський вкупі з музикою, сплітаючись із нею, підносить душу під високі склепіння, й вона ширяє поряд з янголами у тій високості. З тими розписами та образами легко пов’язував церковний спів.

 Отець Яків зумів розтлумачити наймолодшому з трьох своїх синів Святе Письмо — Старий і Новий Завіт, тішився, коли бачив ті емоції, що відображались на синовім обличчі, та засмучувавсь байдужістю старших синів. Проте обидва легко погодились вчитися на священників. Хоч отець Яків добре знав основну методу за-своєння матеріалу в духовних училищах. На бурсацькому жаргоні ця формальна метода звалась — долб-ня, вдовбування, себто зубріння. Втішало те, що училища в Україні не так діткнуті цією методою, як в губерніях Московії. Дуже хотілось йому дати синам якусь освіту — бодай хоч початкову церковну, а вже далі — хто який хист проявить. На Данила покладав особливі надії. Жвавість розуму, допитливість, добра пам’ять відрізняли його від братів.

 Наука йшла йому легко в училищі. Коли б не та церковнослов’-янська мова. Та ще догматичне богослов’я, літургіка… До креслення, малювання так само душа не лежала, але тут хоч можна було помріяти. Якось, ще на першому році навчання, замислився так глибоко, у вікно задивившись, що не помітив, як підійшов цензор1 до парти й згорнув його зошит. Урок закінчився, і, звісно, йому вже світилась незадовільна оцінка в нотаті2. Натомість добре запам’ятовував латинські слова й навіть цілі речення, особливо любив мудрі вислови. Подобалась йому також грецька.

 Уже значно пізніше, студентом останнього курсу філології, випадково зустрівся з професором Ніщинським. Саме прямував довгим коридором до виходу й зоддалік не одразу впізнав його, привернула увагу срібна голова, що наче світилась у коридорному присмерку, й такі ж білі вуса, ще й гостра «іспанська» борідка. Тоді по всій Одесі, як тільки де зорганізовувався український концерт, обов’язково звучали його «Вечорниці». Проте студенти-філологи більше знали його як магістра університету в Атенах.

 Данило прискорив крок й рішуче пішов назустріч маестро. Той немало був подивований, коли юнак одразу по шанобливім поклоні зненацька звернувся до нього грецькою, а потім доклав ще й латини. «Big in eundem flumen inire impossibile est», — несподівано виголосив, що означало: не можна двічі ввійти в ту саму річку. На що професор одразу ж відповів йому висловом, який Данило вподобав ще з семінарських років і пам’ятав ціле своє життя: «Corrige praeteritum, praesens rege, cerne futurum». «Так, юначе, — уповні дружнім, не професорським зверхнім тоном відповів йому, одразу й переклавши з латини, — виправляй минуле, керуй сучасним, передбачай майбутнє». Коли ж після хвилинного вагання, підохочений похвалою, Данило зізнався, що, бува, «складає музику», професор, знову здивувавшись неабияк, попросив принести щось та пошкодував, що не має часу на продовження такої приємної розмови, бо сливе поспішає: справниця, докинув. «Втішений таким несподіваним знайомством, колего, — сказав, прощаючись. («Колего!»— таке звертання до студента прозвучало вельми обнадійливою похвалою). — Шкода, колего, що так далеко засилають вас». Але другої зустрічі не відбулося: ріка життя не спроможна повернутись, мудрі люди були ті стародавні латинці. Петро Ніщинський невдовзі виїхав з Одеси. А той латинський вислів Данило запам’ятав на все життя…

 Ще на самім початку навчання в бурсі — вже після перших занять — почав замислюватись над своїм майбутнім. Важко було йому уявити себе священником, та ще й десь у глушині, перед звернутими до нього поглядами сільської пастви, хоч багато разів слухав батькову літургію у Покровській церкві в Глодосах, захоплювався його проповідями. Отець Яків завжди знав, що сказати людям, парафіяни вельми шанували свого священника, храм завжди був заповнений, а під час його проповідей тиша стояла — немовби янголи злетілись до Господнього дому…

 Так, батько — природжений пастир. А він… Що він їм казатиме, цим людям, котрі прийшли до храму, прийшли з наміром розповісти йому про якісь свої вчинки та отримати відпущення гріхів, чи поставити свічку, попросити про якусь требу?.. Звісно, є богослужебні книги, є церковний статут — як правити службу, виконувати таїнства… Але як воно буде на практиці?.. Розумів: не одна ще буде з батьком розмова. Але думати про це не хотілось. Молодість відсувала на невизначений час усілякі проблеми.

 …Він їде степом, з ним вітаються хутори зеленими садками, по синьому плесу качки плавають поміж хмарин. Це його останні вакації. Старенький коник біжить собі чвалом, а йому хочеться пустити його в галоп, і чому це візник не зважає на його прохання та робить вигляд, що конячка не слухається, а батожити, каже, батюшка забороняє, це ж усі знають. На всі його нетерплячі спонуки лише один раз кучер меланхолійно відповів: «Доживете свого віку, то й побачите, як воно в таких літах. А цей коник своє вже відбігав. Та й дорога, скажу я вам, далеченька таки…».

 Уже під’їжджаючи до Глодос, Данило з цікавістю розглядався по сторонах, наче не був тут хтозна скільки часу. Он річкове плесо блиснуло проти сонця дівочим свічадом, загубленим у хащаках дикого глоду, в густих терняках, де над квітучими хащами цілоденно бринять велетенські джмелі та злющі дикі оси. «Як ніби втікала якась та й втеряла. Чи то оси погнались, а чи хлопців зобачила біля річки», — весела думка надбігла: хлопці зазвичай купалися голяка. Бачив таке якогось літа: як дівка вихором влетіла в їхній хлопчачий гурт і з розгону стрибнула в річку, рятуючись від укусів. Бува, залітали ті оси й на зелений морі-жок, на якому хлопчаки засмагали після купання в річці, коли випадала така нагода… Один порятунок від них: запірнути у воду…

 Ще не знав, яку новину почує вдома. А коник все трюхотів собі, пофоркуючи та хилитаючи сивою гривою, знав дорогу й без віжок — до батюшки незрідка приїздили і з Єлисаветграда. Візник вже майже куняв на своєму сідалі зі спинкою із залізного пруття та м’якою подушечкою. Й так — до самих воріт, біля яких конячина сумирно стала, скоса позираючи на їздців. Мовляв, злазьте вже, набридли обоє. Так подумав за коника Данило, і з тим скочив на землю…

 А далі, звісно ж, радісні обійми, батькове попліскування по спині, мамині щасливі сльози… Розпитування: чи хоч є там що кушати, чи не мерзне він у тих кам’яних стінах та чи не скучив за рідним домом?.. Вже коли залишились удвох з батьком за ще не прибраним столом, — мати, надивившись на свого наймолодшого, пішла до світлиці відпочити, — і отець Яків зручніше вмостився на лаві — зрозумів бурсак: буде якась розмова. Про що ж говоритиме, до чого приготуватись? Хотілось на вулицю, там друзі… Але ж батько… Знав: не буде стримувати, не накаже сидіти, лише подивиться мовчки, і в очах його буде: півроку тебе не бачили, посидь трохи, зараз мама встане… Скучили ми…

 Спочатку отець Яків розпитував про навчання та про викладачів-наставників, поцікавився, чи багато отримав різок за ці роки і за що, хоч був певен — це зрозумів по очах, що його син в такий спосіб не поганьбить заслуженого та відзначеного недавно самим благочинним священника Херсонської єпархії, себто його, отця Якова, настоятеля Покровської церкви в містечку Глодоси. Видно було, що задоволений чисто підлітковою відповіддю, коли Данило тільки здвигнув раменами та скорчив на обличчі здивовану міну. «Візьми», — кивнув на склянку з густою вишнівкою, з якої син лише пригубив під час обіду, та й то — з маминих рук; долив і собі. Данило подивовано зиркнув на батька: уперше в житті сам пропонував йому ковтнути вишнівки. Отець Яків, між тим, продовжував:

 — Мислю, ви там, бурсаки, тримаєтесь якнайдалі від цього зілля? — пильно подивився на свого наймолодшого, немовби шукаючи на його обличчі рисочку, з якої можна буде зрозуміти, як там воно насправді, хоч добре знав його вдачу. Данило, відчуваючи певну двозначність ситуації, знітився. Хоч і не мав до того охоти, але ж у товаристві, коли постає така справа, як відмовишся? Та за домашнім столом навіть старші брати без дозволу батька не торкались чарки.

 — А що ж далі намислив робити наш отрок? — полюбляв отець Яків, надто коли під гарний настрій, говорити про наймолодшого в третій особі. — Що далі, питаю, по закінченні богоугодного завєдєнія?

 — Не знаю… — легковажно відповів. — Ще не думав про це… А то зашлють у якусь глухомань…

 Видно було, що батькові така відповідь не сподобалась. Пригубив подружньої вишнівки — цим ділом щокожного літа самотужки опікувалась, хіба що просила когось із синів, якщо нагодився, нарвати ягід, зі стуком поклав на стіл пугар.

 — А хіба у тій… глухомані, — підкреслено голосніше повторив синове слівце, — не такі самі люди? Не так само потребують Божого слова… не народжуються… не женяться та не хрестять дітей?.. Не відходять, коли Господь покличе до себе? — розхвильований, механічно взявся за пугар, та лише повозив ним по столу.

 Данило мовчав, замислено дививсь, як за вікном запізнілий вишневий цвіт відлітає услід за літнім леготом. Молода вишенька навшпиньки тягнулась до вікна, щоби побачив, яка вона гарна та гожа виросла. Колись він сам посадив її тут, перед вікном, прийнявши саджанець з батькових рук разом зі словами: нехай стане це деревце твоєю пам’яттю про батьківський дім і наш садочок… Та не так вже й давно це було, а саме в той рік, як вирушав до Єлисаветграда вступати в духовне училище. А нині вже й кінець його навчанню. Майнула за вікном прудка ластівка — від кількох років селилась над вхідними дверима ластівчина сім’я, радісно щебетали обоє, доки не надходив час годувати маленьких ластів’ят. Тоді одне безупину літало в сад, а від саду — обов’язково з поживою для малят.

 Укотре подумав про короткочасність земного буття. Думка, що найчастіше відвідує саме юнацькі молоді голови. Уперше замислився над цим років два тому, коли по великих дощах Сухий Ташлик прибив до їхнього берега затонулого хлопчину. Через те лише наступного літа знову став ходити на річку. Та й то лиш тому, що хлопці почали кепкувати, хоч і незлостиво. Все стояло йому в очах набрякле тіло хлопчини. А найдошкуль-ніше глузували старші брати. Вони й розповіли вдома про його страхи. Та не було те страхом перед річкою — знав її добре, навчився плавати ще малим. А що воно таке було тоді з ним — хтозна? Батько, мабуть, знав, бо поставився до цього серйозно, не повчав, але час до часу нагадував про цей випадок, незрідка цитуючи Святе Письмо. Неодмінно закінчував словами: все в руках Божих, Він завжди захистить нас і допоможе, але мусимо й ми допомагати Йому, бо берегтися од усякого лиха та спокус нечистого — так само означає любити Його та служити Йому. А то якось поспитав у Данила, чи не спізнав, бува, тютюну? Тоді якраз в училищі поширилась мода нюхати тютюн. Питання було поставлене в такий спосіб, що Данило аж знітився, похилив голову й стиха вимовив: «Один раз… Але більше не хочу». Отець Яків розпитав, як йому було після того, а потім похвалив — за те, що не спокусився вдруге. Більше до цього не повертались…

 — То що, не такі там люди? — порушив задовгу мовчанку. — У тій… «глушині»?

 Що відповісти батькові? Знав лише, що не надто велике має бажання служити десь на далекій парафії, та хоч би і в місті самому, — ні, не вабила його така будучність. Понад те: вже за кілька тижнів навчання почав ловити себе на думці, що дарма так легко піддався батькові. Властиво, отець Яків й не питав сина про його бажання. Малий ще, підросте — зрозуміє, що для його ж таки блага, що на вірну дорогу спрямував своє чадо люблячий батько. Попри те, що мати, по-материнськи краще знаючи свою дитину, не уявляла Данила в рясі. Проте остерігалась висловити чоловікові свої міркування, добре знала: якщо вирішив щось — від свого не відступиться. «Всі троє підуть моєю дорогою», — твердо сказав якось, коли Данилові не було ще й семи. Постерегла тоді в його очах не лише гордість за синів, а й певність у тому, що саме так воно й буде…

 — Ато ж, і там люди… — спромігся, врешті, на таку-сяку відповідь. Розумів, що розмова на цьому не закінчиться, ще буде продовження, але не тепер. Не хотілось якихось виховних розмов. По правді сказати, він і на училище погодився, щоби подалі від дому посмакувати самостійним життям, без батьківських повчань та напучувань. «Будеш в городі жити, — сказав тоді отець Яків, — остерігайся людей нечестивих та лукавих, пам’ятай батька з матір’ю. Хотів тебе до гімназії оддать, так нема грошей. А в бурсі — задарма будеш… казеннокоштним. Там те саме вчать. А далі — побачимо»…

 — Господь кожного покликає до його місії, чи не так, сину? Послухай серця свого, це й буде глас Божий.

 — Та ж так… — неохоче відповів, хоч був цілковито згоден з цим постулатом. — Так, батьку… Ваша правда.

 Помисливши, продовжував:

 — Та, може, я не готовий…

 — Не готовий — до чого? — обір-вав на пів слові батько. — Нащо тоді було вчитись шість років?

 — Не готовий до… пізнати свою місію… свою дорогу на цій землі… в цьому житті.

 — Всяке створіння Боже, все, що живе, знає свою місію на землі, знає, для чого живе, — погладив широку бороду, великим пальцем підправив ще чорняві пишні вуса, й усе це мало означати: він свого часу пізнав свою місію в цьому житті, то чом би й Данилові, наймолодшому, не піти батьковими слідами, як це вже зробили двоє старших — Дмитро й Олександр.

 — Кожна мураха і кожна бджілка у вічних трудах перебувають, — продовжував далі. — І кожна пташка, гадаєш, вона лишень співає? Ні ж бо, щохвилі мусить дбати про свій прожиток, і про діток своїх. І кожна квітка оця, — кивнув на мальви за вікном, пишні та високі, викохані дружиною, — знає, що вона відцвіте, але перше дасть зав’язь, а з тої зав’язі вродить плід...