Петро Лещенко: повернення додому

Одразу зауважу, що про цю неординарну творчу особистість (свого часу його іменували «Королем танго»), вже писали відомі й поважні одеські журналісти, письменники, краєзнавці — В. Гридін, О. Галяс, Г. Зленко, В. Смирнов та інші, однак їх переважно цікавили складові, пов’язані з біографією та концертною діяльністю видатного артиста, і спогади про нього.

Мета ж цієї публікації полягає у прискіпливішому розгляді персональних адрес його нетривалого перебування в зазначені роки в Одесі, тобто з краєзнавчої точки зору. Особливо цікавими видаються одеські моменти творчості Петра Лещенка того періоду на фоні жахливого протистояння диктаторських режимів, кривавих подій війни, категоричних обмежень прав містян в умовах окупаційної влади, а також його подальша особиста трагічна доля після завершення Другої світової. І водночас як яскравий спалах, як осяяння прекрасних почуттів, як могутній поштовх до вдосконалення унікального музичного таланту та виконавської майстерності — любов 44-річного митця до юної, 19-літньої, одеситки Віри Білоусової, котра стала його музою до останнього подиху життя, що обірвалося 16 липня 1954-го в румунській тюремній лікарні Тиргу-Окна.

Майже напередодні їхньої зустрічі та особистого знайомства «Одесская газета» у №72 від 30.04.1942 р. досить саркастично писала, що в місцевому «Театре обозрений», який брав на себе певні зобов’язання перед глядачами, однак з ними не впорався, оскільки «…в ньому, перш за все, відсутній сам огляд…», «…приємне враження справляє лише виступ співачки Віри Білоусової, яка акомпанує собі на акордеоні. Однак і їй слід подумати про оновлення репертуару». (Переклад з російської автора. — Прим. А.Г.). Ця реплі-ка важлива для осмислення факту подальшого розвитку граней таланту цих зовсім різних, на перший погляд, творчих особистостей.

Поява Петра Лещенка в Одесі попередньо була проанонсована на підставі листування про майбутні виступи на сцені Одеського театру опери та балету в березні з адміністратором театру, про що свідчить інформація у №41 цієї газети від 17 лютого 1942 р. Однак вони так і не відбулися через відсутність дозволу на приїзд з боку окупаційної влади. Загалом же в майбутньому на сцені Оперного із сольним концертом артист жодного разу не виступав. Повідомлення про відміну концерту Лещенка ця газета помістила дещо згодом, у номері 49 від 7.03.1942 р.

Наступна інформація про перші концерти в Одесі «знаменитого незрівнянного виконавця циганських пісень Петра Лещенка» з’явилася в «Одесской газете» від 25.05.1942 р. (№87), де йшлося про виступи співака і музиканта у Російському театрі драми і комедії (вул. Грецька, 48) із зазначенням дат: 29 травня та 1 червня. Одразу ж у наступному номері видання, від 29.05. 1942 р., крім анонсу, був вміщений ще й дружній шарж художника В. Стаматі на Петра Костянтиновича з підписом: «До майбутніх концертів».

Наступні номери за 31травня та 1 червня у своїх оголошеннях повідомляють, що «з огляду на колосальний успіх знаменитого незрівнянного виконавця циганських пісень Петра Лещенка» заявлені додаткові концерти «за зовсім новою програмою» 3 та 5 червня у тому ж таки театрі.

Ця ж газета у №93 від 7.06.1942 р. надрукувала схвальну рецензію за підписом Г. Сербського на дебютні виступи артиста. В ній відзначалося його «європейське визнання, завдячуючи значній кількості грамофонних записів», до речі, популярних, але «заборонених у радянській Росії», і далі — «жанр модернізованого циганського романсу, який нерідко переходить у популярні пісні танцювального ритму (танго, фокстрот), вимагає від виконавця інших художніх якостей. І в цьому сенсі Петро Лещенко — беззаперечно унікальний майстер».

Не вдаючись до переліку й аналізу творів, представлених на суд досвідченої одеської публіки, наведу таку цитату: «…буйні веселощі і тихий сум, ніжна ласкавість і зумисна грубуватість, туга за минулим і захоплення справжнім, щастя побачень і гіркота розлуки, сміх і сльози — все це відчувається не стільки у словах, часто невибагливих, романсів і пісень, скільки в самому голосі, невеликому, але приємному й виразному, яким економно та майстерно володіє чудово музичний співак».

Услід за заміткою було розмі-щено нове оголошення: «Зважаючи на величезний успіх, з яким пройшли виступи відомого виконавця циганських пісень Петра Лещенка, 8 червня в приміщенні театру відбудеться ще один його концерт».

Згодом, як повідомляє «Одесская газета» у №96 від 12.06.2042 р., Петра Костянтиновича серед інших запросили на відкриття відновленого знаменитого ресторану «Гамбринус» на розі Дерибасівської-Преображенської, якому присвятив своє знамените оповідання письменник Олександр Купрін. За роки більшовицької влади, майже до самого початку війни, в цьому напівпідвальному приміщенні функціонував стрілецький тир, де готували «ворошиловських стрільців».

На сторінках оголошень у номерах «Одесской газеты» від 13.06, 14.06, 16.06, 18.06 та 19.06. містилася інформація про те, що Петро Лещенко брав участь у концертах-спектаклях на користь Комітету піклування про бідних м. Одеси — 17 червня, а також на користь Румунського і Німецького Червоного Хреста в Одесі — 15 та 19 червня. Усі ці події відбувалися в тому ж таки Російському театрі драми і комедії.

У замітці «В гостях у сліпих» ця ж таки газета (№108 від 27.06.1942 р.) повідомляла про виступ Лещенка у приміщенні школи для сліпих за адресою: Удільний провулок, 1. При цьому зазначалося, що «…співак був на піднесенні і з великим натхненням виконав низку кращих пісень свого репертуару…», а також «чуйне ставлення співака і його співчуття до знедолених — позбавлених зору людей, для яких музика і співи є чи не єдиним видом мистецтва, доступним до сприйняття…».

У числі 114 від 3.07. 1942 р. газета опублікувала інформацію про рішення одеського муніципалітету щодо передачі в оренду громадянам Литваку, М. Бойку та П. Лещенку ресторану «Северный» (за адресою: провулок Чайковського, 12. — Прим. А.Г.). Причина — збитковість діяльності його попередніх власників. При цьому висловлювалося сподівання на те, що після відповідного ремонту закладу, а також ремонту готелю, розташованого за тією ж адресою, робота ресторану буде налагоджена «по-європейськи», особливо після повернення Петра Лещенка з Бухареста.

У замітці «Від’їзд пана Лещенка», надрукованій в «Одесской газете» 11.07.1942 р., йшлося про те, що співак покинув межі міста 6 липня і попрямував до столиці Румунії. Водночас відзначалося його прагнення повернутися до Одеси «в двадцятих числах липня на постійне помешкання». Артист обіцяв привезти із собою «багатющу бібліотеку грамофонних записів і велику кількість нот народних пісень, які виконує, для того, щоб виступати в оновленому ресторані «Северный» з новітнім, ще не відомим Одесі репертуаром».

Доречно виникає запитання: де ж мешкав Лещенко під час тогочасного перебування в Одесі? Вичерпну відповідь можна отримати, ознайомившись з матеріалами архівно-слідчої справи №15641-П, що зберігається в Одеському управлінні СБУ (вул. Єврейська, 43). Їх опублікував відомий одеський літератор В. Смирнов (див.: Смирнов В.А. Реквием ХХ века. Часть II. Одесса, «Астропринт», 2003. — Прим. А.Г.). Зокрема, 17 липня 1952-го арештований Петро Лещенко під час допиту слідчому контррозвідки МДБ військової частини повідомив про те, що «19 травня 1942 року він виїхав до Одеси й оселився в готелі «Бристоль» (вул. Пушкінська, 15. — Прим. А.Г.).

І далі — «…я дізнався, що досить вдало виступає з концертами одна дівчина, …я прослухав виступи цієї дівчини на прізвище Білоусова Віра Георгіївна, …на ці концерти я за-просив і Білоусову, до якої я почав залицятися одразу ж після знайомства з нею, …після цього я виїхав до Бухареста саме для того, щоб купити акордеон для Білоусової, оскільки він став непридатним». (Там же — Прим А.Г.).

Такої ж ж думки дотримувалася у своїй авторській книжці спогадів і Віра Білоусова (див.: Лещенко В. Скажите, почему? Нижний Новгород, «Деком», 2009).

Наступні рекламні оголошення в «Одесской газете», від 5.08, 6.08, 7.08 та 8.08.1942 р., містять інформацію про майбутнє відкриття саду-ресторану «Северный», виступи П. Лещенка з оркестром із 14 осіб та участь у концертах молодої артистки В. Білоусової. Про офі-ційне відкриття ресторану, яке відбулося 8 серпня, йшлося в окремому повідомленні у випуску газети від 10.08.1942 р.

Особливо інтригуючою видається публікація в «Одесской газете» від 25.08 (№167), в рубриці «Надзвичайні події», про те, що «В Петра Лещенка, який мешкає по Коблевській вул., 5, невідомими особами викрадено автомобіль системи «Форд» №263051». Отже, маємо взяти до уваги іншу адресу мешкання Петра Костянтиновича в Одесі після повернення з Бухареста. Цікаво також, що до теми викраденого автомобіля репортери цієї газети більше не поверталися.

Про хід наступних подій, чи, скоріше, зиґзаґи долі Петра Лещенка, можемо дізнатися, знову ж таки повертаючись до матеріалів архівно-слідчої справи МДБ. Так, на допиті у слідчого Петро Костянтинович повідомив: «У вересні 1942 року я зробив пропозицію Білоусовій, вона дала згоду стати моєю дружиною, і я перейшов на мешкання до неї. З матір’ю та двома братами вона жила на вулиці Новосельській у будинку №66» (Смирнов В., с. 37).

Наступні рекламні оголошення в «Одесской газете», від 2.09, 3.09, 4.09, 5.09 та 6.09.1942 р., анонсували недільний концерт за участю П. Лещенка на пляжі Ланжерон 6 вересня 1942-го.

Рекламна інформація тієї ж газети від 21.11, 22.11, 24.11, 25.11, 26.11 та 27.11 сповіщає про участь у збірних концертах П. Лещенка, В. Білоусової та інших одеських артистів під патронатом Товариства православних жінок Румунії 28 та 29 листопада, відповідно, у залі консерваторії за тодішньою адресою: Сабанєєв міст, 1 (тепер — приміщення Одеської спеціалізованої музичної школи-інтернату ім. професора П.С. Столярського — Прим. А.Г.).

Такі ж за змістом повідомлення під орудою тієї ж органі-зації про виступи із зазначеною датою 5 грудня, але вже за іншою адресою: вул. Херсонська, 15 (в тодішньому Румунському національному театрі, а до початку війни — Українському театрі, брутально забраному в української громади міста окупаційною румунською владою у червні 1942 року. — Прим. А.Г.) розміщені й у випусках газети від 2.12, 3.12, 4.12 та 5.12.1942 р.

У рецензії під назвою «Концерт народної пісні», опублікованій в «Одесской газете» 13.12, зазначалося, що цей концерт проведений для «допомоги дівчатам-сиротам румунської та молдавської національності…, концерт був звітним для виконавця народних пісень Петра Лещенка…, сольні виступи артистки В. Білоусової говорять про її зростання у вокальному плані, завдячуючи правильній поставі голосу…».

Водночас у випусках газети, починаючи з №264 від 11.12 по №274 від 23.12.1942 р. включно, бачимо рекламу ресторану «Северный» з нагоди проведення новорічних та різдвяних свят на регулярній основі. У тексті відзначалися зміни на краще: «…Новий салонний оркестр, циганський хор та різноманітна артистична програма, участь кращих артистичних сил». Цій же тональності за змістом відповідає і єдине рекламне оголошення, яке надрукувала одеська газета «Молва» від 25.12.1942 р., №22, звернувши увагу на те, що з грандіозною артистичною програмою «виступає улюбленець публіки Петро Костянтинович Лещенко, а також талановита співачка Віра Білоусова».

Але вже зовсім скоро життєві обставини несподівано і різко змінили їх особисті й творчі плани. У матеріалах архівно-слідчої справи є такі свідчення артиста, надані слідчому контррозвід-ки МДБ: «…у грудні 1942 року

я (Петро Лещенко. — Прим. А.Г.), застудився, важко захворів і змушений був виїхати на лікування в Бухарест…, на початку лютого 1943 року я повернувся в Одесу, а в березні того ж року отримав розпорядження здати документи, отримані у військовому столі, про мобілізацію мене на місці… для проходження військової служби». (Смирнов В., с. 37).

Для того, щоб віддалити термін військової мобілізації на фронт, співак з власної ініціативи звернувся до лікаря військового шпиталю в Одесі й підмовив його, щоб під час перебування на лікуванні «…виконати операцію з видалення апендициту, хоча необхідності в цьому не було; потрібно було просто виграти час» (Смирнов В., с. 37). І все ж, після операції та тривалого лікування, у травні 1943 року Петро Лещенко був зарахований до війська, а з жовтня проходив службу у Криму в тилових частинах, тобто потрапляння на передову йому таки вдалося уникнути.

За час проходження військової служби в «Одесской газете» від 30.04, №99, та від 2.05.1943 р., № 101 розміщені рекламні оголошення про «єдиний концерт знаменитого і неповторного виконавця романсів, пісень, танго і фокстротів Петра Лещенка за участі відомої співачки Віри Білоусової» в Російському театрі драми і комедії. Але в проміжку між цими номерами можна віднайти й оголошення (№100 від 1.05.1943 р.) дещо іншого змісту: «…йдучи назустріч жителям району, 1 травня театр «Обозрений» організував великий концерт Петра Лещенка за обраним ним репертуаром за участю Віри Білоусової та джазу». На той час театр працював за адресою: вул. Старорізнична, 35, на розі Преображенської, і на його сцені переважно виступала українська театральна трупа.

Як фінальний акорд до цих виступів Петра Костянтиновича в Одесі варто звернути увагу на рецензію під назвою «Концерт П. Лещенка», за підписом втаєм-ниченого автора з ініціалами «ВВ», надруковану в «Одесской газете» від 12.05.1943 р., №108. У ній ідеться:

«…П. Лещенко справді видатний виконавець естрадних пісень певних різновидів і жанру. Він виконує головним чином пісні циганські, характерні російські, жартівливі, танцювальні — танго та інше. Все це, звичайно, більш легкий жанр музики, і любителі серйозного мистецтва знаходять тут не дуже багато цікавого для себе. Однак жанр цей широко популярний у публіці і за належного виконання він дійсно захоплює й народжує художні емоції. А володіння цим жанром, рівень його виконання у Лещенка справді на віртуозній висоті.

У звітний вечір Лещенко до того ж був на піднесенні і виконував свій репертуар з тією тонкістю обробки та глибокої виразності, що народжуються тільки при піднесеному настрої співака. Крім того, в репертуарі цього разу домінували характерні пісні, які — поряд з піснями циганськими — загалом притаманні Лещенку більше, ніж модернізовані танго, сучасні романси та інше…

…Успіх пана Лещенка цілком заслужено поділяла пані Білоусова. Вона виконувала винятково сучасні «салонні» твори — і в цьому різновиді естрадних пісень вміє по-справжньому справити враження: півроку тому все це було у співачки значно слабкіше і простіше, а зараз уже пронизане блисками справжнього естрадного мистецтва. Для творів свого жанру вона вміє знайти особливий, затребуваний тут, примхливий стиль виконання — і робить це настільки вдало, що мимоволі виникає запитання — звідки у юної артистки знаходиться стільки специфічного вміння в цьому своєрідному репертуарі. Слухачі не перестають вітати кожен з номерів, які вона виконує».

Слова високої оцінки творчого тандему Петра Лещенка і Віри Білоусової в очах одеської театральної публіки є й підсумковими в період завершення їхньої спільної концертної діяльності у роки війни в Одесі. Потім, уже в березні 1944-го, Петро Костянтинович отримав дозвіл військового командування на короткострокову відпустку з Криму, яка дала йому змогу знову відвідати наше місто і за обопільною згодою доправити Віру Білоусову разом із членами її родини (матір’ю та двома братами) до Бухареста. 21 березня 1944 року Одеса попрощалася з ним назавжди.

Загальновідомо, що їх офіційний шлюб був зареєстрований уже в Бухаресті в травні 1944 року, а 26 травня 1951-го Петро Лещенко був заарештований органами держбезпеки Румунії в антракті після першого відділення концерту в місті Брашов.

У липні 1952-го відбувся арешт Віри Білоусової-Лещенко. Вона звинувачувалася у злочині за шлюб з іноземцем, що кваліфікувалося як зрада Батьківщини (ст. 58-1 «А» КК РСФСР, кримінальна справа №15641-п). 5 серпня 1952-го Віра Білоусова-Лещенко була засуджена до смертної кари, яку замінили 25 роками позбавлення волі. Лише в червні 1954-го вирок було переглянуто на підставі статей 1 та 6 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953-го «Про амністію», від покарання звільнено із зняттям судимості. Вона відійшла у засвіти 19 грудня 2009-го, похована у Москві.

З позицій сучасності цікавим видається питання: чи мав у своєму репертуарі та чи виконував Петро Лещенко пісні українською мовою? В цьому сенсі, крім окремих з них, записаних співаком на платівках грамзапису в Європі у довоєнний час, є ще й свідчення самої Віри Білоусової-Лещенко, за-фіксовані в її автобіографічній книжці спогадів, яку ми вже згадували. Зокрема, вона наводила назви пісень, які Петро Костянтинович, на вимогу прихильників та шанувальників його яскравого таланту, виконував разом матір’ю Віри — Анастасією Пантелеймонівною — з балкону будинку (вул. Новосельського, 66), за місцем проживання. Серед них — «Дивлюсь я на небо», «Реве та стогне Дніпр широкий» та інші українські народні пісні.

Варто також зазначити, що у той час Петро Лещенко подружився з відомим співаком Одеського оперного театру Нілом Топчієм (теж людиною трагічної долі), який мешкав за тією ж адресою. Вони відвідували храм Святителя Григорія Богослова і Мучениці Зої на вулиці Старопортофранківській, 18а/1, де разом співали в недільному церковному хорі.

А чи зберіг Петро Костянтинович любов до своєї малої батьківщини, чи проніс крізь життя душевний трепет і пам’ять про рідне село? Тут цікавими видаються результати дослід-ження творчої спадщини артиста, оприлюднені письменником Віталієм Бардадимом, який у книжці «Тот самый Лещенко» (Краснодар, Издательство «Соло», 1993) наводить зворушливі рядки, присвячені славетним земляком рідному селу Ісаєве:

Сберегу навек я это счастье:
Домик, затерявшийся
в степях,
Рясный сад,
где яблоки лучатся
И где полдень
вишнями пропах.

Справді, дорога додому…

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.