Маленькі несподіванки

На трьох

Поїхали ми з жінкою і п’яти-річним Федею в гості до моєї сестри Валі. Вийшли з трамвая на площі Толбухіна. Бачимо — черга… «Федю, побіжи, стань…». Підходимо — «дають» постільну білизну, по одному комплекту «в руки». А нас — троє. От як пощастило, що взяли із собою сина!..

Я купив сир!

Якось у «часи стагнації» на день народження нам потрібен був сир. А в Одесі він продавався лише в одному магазині — на вулиці Чкалова (тепер — Великій Арнаутській). Пішов я зранку. А магазин був у кінці довгого вузького двора… і черга — на весь двір. Простояв я пів дня й отримав пів кіло жаданого сиру! Казали, що в порту повно сиру: вивозять за кордон.

Жадана зубна паста

Одного року у нас в Одесі не було зубної пасти. А я був у відрядженні в Києві… В магазині не повірив своїм очам: лежать «вільно» тюбики пасти різних сортів! Купив зразу три… А з часом узнав причину дефіциту в Одесі: зубна паста виготовлялася на фабриці в Миколаєві. Одеса, як і попереднього року, замовила певне число тисяч тюбиків. А фабрика перейшла на випуск пасти у вдвічі менших тюбиках! І вистачило її лише для «своїх». Наступного року врахували розміри тюбиків, але теж був дефіцит, хоч і менший: паста продовжувала «йти наліво»…

Гречка у загоні

У нас ніколи у вільному продажу не було гречки. А в громадських їдальнях — бувала. Мене цікавило: як це в нас, у країні гречкосіїв, та нема гречки? Відповідь знайшлася у статті в газеті «Правда»: гречка дозрі-ває пізніше, ніж інші зернові культури. А начальство колгоспів і радгоспів прагне якнайскоріше відрапортувати про завершення збирання зернових. За це — почесті й матеріальні блага. Тому й була гречка «у загоні». Щоправда, після статті в «Правде» гречка так і не з’явилася…

Броунівський рух

У часи аспірантури часто їздив я в Київ до мого наукового керівника — академіка Вадима Євгеновича Лашкарьова. Всі на факультеті допомагали мені з відрядженнями. Якось взяв мене з собою доцент Жозеф Львович Броун, голова міського товариства «Знання», який їхав на республіканську нараду. З вокзалу ми дісталися на Хрещатик і пішли лівою стороною в бік річки — до будівлі, де проводилася нарада. По дорозі — маса маленьких магазинчиків у напівпідвалах… А в Одесі не було шкарпеток… Ось ми заходимо в підвальчик. За прилавком — симпатична дівчина. Ж. Л.: «Девушка, Вы изучали в школе броуновское движение?» — «Да...» — «Так я — профессор Броун! — «Как интересно!» — «Мне нужны носки…» — «К сожалению, нет…». Мені було весело…

Айн-унд-цванціх

Були ми з моїм аспірантом-заочником Марютіним Віталієм Івановичем у Москві, з дисертаційних справ (до речі, у Віталія були золоті руки)… У вільну годину Віталій каже: «Хочете, купимо ікру (а ікра була у страшенному дефі-циті)?» — «Звичайно». Ми підійшли до нової будівлі готелю для іноземців недалеко від Кремля. Віталій попередив: «Ви мовчіть, нічого не кажіть». Заходимо у вестибюль… Далі він голосно: «Айн-унд-цванціх, фір-унд-фірціх… Айн-унд-цванціх, фір-унд-фірціх…». Ми пройшли спокійно повз стіл реєстрації й піднялись по сходах, зайшли в буфет і купили по банці ікри. З тими ж словами вийшли на вулицю. Оце — актор!

Я був здивований упевненіс-тю «гри» Віталія. А потім згадав, що він раніше був на ФПК (факультеті підвищення кваліфікації) в Московському університеті. Там хлопці й навчили його.

Кава-муляж

Буваючи в Москві у наукових відрядженнях, я з часом узнав, де можна купити коньяк (за Москвою, на станції електрички «Маленковська», де, казали, дачі начальства), де — галантерею (на станціях метро в сторону Бородіна)… Знав, де магазини: німецький, угорський, болгарський, югославський… Там були страшенні черги, але можна було придбати костюм та ін. Купував взуття на Кутузовському проспекті…

А якось, коли отримував атес-тат професора, в будинку Міністерства освіти і науки на якомусь поверсі побачив я буфет… Заходжу, а на полиці лежать дефіцитні речі й серед них — банка розчинної кави… Я: «Можно купить банку кофе?» — «Нет». — «А вот же стоит». — «Это — муляж». — «?!». Для чужих — кави нема...

До речі, працівники московських підприємств до свят отримували дефіцитні «пайки». А ще — у робочий час з прапорцями зустрічали іноземні делегації на Ленінському проспекті…

Московське м’ясо

Знав я, що до Москви по хліб їздять люди з околиць, з відстані до 300 кілометрів. Але такого ще не бачив... Під час одного із московських відряджень зі мною в готельній кімнаті мешкав чоловік із Новосибірська. Розговорилися… Виявляється, він прилетів на Ту-104… по м’ясо. Мешканці всього парад-ного у 9-поверховому будинку зібрали йому гроші. У Москві перед вильотом він уже не вперше закуповував для всіх м’ясо. Відстань 2800 кілометрів літак долає за чотири години. М’ясо нормально зберігається в багажнику. Так дружно сусіди вирішували «м’ясну» проблему в Новосибірську.

«Там розпрасують»

Якось моїм сусідом у московському готелі був мешканець Єревана. Прийшов я ввечері в кімнату й дуже здивувався: мій сусід сидів на ліжку, а перед ним була величезна купа шкарпеток. Він ногами втрамбовував їх у великий мішок. На моє здивування розповів, що в Єревані та в інших містах має свої «точки», і що поштою пересилає туди товар у мішках.

Наступного вечора таким же способом він «пакував» у мішок цілу купу костюмів… «Та вони ж помнуться!» — «Нічого, там розпрасують…».

Лови момент!

Це було в часи «павловської реформи», коли в продовольчих магазинах на пустих полицях лежали лише пачки «турецького» чаю. У нас працювала лаборанткою молода дівчина. Вона розповідала, що її мама — співробітниця міського торговельного управління. Так-от, мама з батьком їздили своєю машиною кілька разів у Польщу, а потім — у Югославію: продавали м’ясні консерви. А на зароблені гроші там же купили три машини… Лови момент!

Колесо для шахти

Одного разу, в сімдесяті роки, моїм сусідом по готелю в Москві був дуже заклопотаний інженер донбаської шахти. На підйомному механізмі у них працювало величезне чавунне колесо, виготовлене в 1905 році. Через 70(!) років нормальної роботи воно раптом тріснуло. Він приїхав до Москви шукати завод, на якому можна було б відлити з чавуну таке ж колесо. Не знаю, чи знайшов він такий завод… Отак відбувалася «модернізація» шахти!

Як робили «план»

Кілька разів проживав я в Москві разом з «товкачами». Один із них мав завдання «дістати» труби. В кімнаті був телефон, і я чув розмови сусіда з начальством. Схема «діставання» була така: московські заводи мали «план», до якого з року в рік входили нікому не потрібні деталі, наприклад, якісь шестерні, вали і т.п. «Товкачеві» завод міг продати труби, але разом з різним непотребом на таку ж суму. Бідний чоловік домовлявся зі своїм начальством, на яку суму розраховувати…

Отака виробнича кооперація між заводами!

Не та марка

Маючи гроші за виконання господарчо-договірної наукової теми, ми замовили так звані двохкоординатні самописці — прилади, які можуть на спе-ціальному папері рисувати експериментально отриману залежність однієї фізичної величини від іншої. Переказали гроші… Приходять нам самописці: їх чутливість у сто разів гірша, ніж у замовлених! Переплутали (випадково?) марку… А повернути прилади неможливо: система постачання — багатоступенева. Пролежали в нас ці прилади кілька років, а потім їх списали в металобрухт.

Хто винен?

Купили ми рубіновий лазер виробництва єреванського заводу. Гроші заплатили, а приладу нема і нема… Зв’язуємося з виробником — відправили залізницею… Через кілька місяців отримуємо повідомлення, що вантаж… на станції Усатове. Забираємо прилад — в його системі управління виявився несправним дефіцитний електронний елемент (потужний тиристор), а сам лазер встиг побувати в Сибіру… Термін для будь-яких претензій уже минув… Хто винен?.. З часом «роздобули» тиристор і відремонтували прилад.

Так що бачили ми різне в «Союзі»… Але бували й приємні несподіванки.

Олександр ПТАЩЕНКО,
доктор фізико-математичних наук,
професор.