Наснажена духовним спадком

За спогадами Лесиного племінника, сина молодшого брата Миколи — Юрія Косача, в їхньому будинку висіли «старосвітські портрети родичів, які нагадували про отриманий духовний спадок».

А духовний спадок пращурів Косачів-Драгоманових був величезний! Декабрист-юнкер і боснійський герцог, польський шляхтич та представники козацької старшини, перекладач із Греції при Війську Запорозькому часів Богдана Хмельницького й хазяйновиті поміщики на українських землях... Не було в цих родинах лише рабів! Юрій Косач так писав про Лесиних предків: «Не самотня вона, найбільша поетеса України: за нею гроно лицарів, що дивляться суворо з портретних рам, в парчевих жупанах, в адамашкових кунтушах і в литих панцерях гучних політь лицарських гетьманів Полуботка й Апостола, за нею гроно воїнів з пудовими косами й еполетами, моряків із правицею на кортику, бравих кіннотників-рубак, за нею ціле гроно повіяльних, шорстких, але чесних кавалерів і джентльменів українських. А інколи майне поміж них лукавих профіль псевдокласичного поета Лобисевича й провінційного літератора Псьола... Меч і перо, два символи роду Косачів, роду військових і літераторів».

Рід Косачів

Багато дослідників цієї родини, починаючи від Лесиної сестри Ольги Косач-Кривинюк, уже згаданого племінника Юрія Косача, О. Лазаревського і М. Мороза до сучасних, зокрема М. Кармазіної та І. Сюндюкова, стверджують, що родовід Косачів має коріння на Балканах, у Герцеговині. Розповідають, що в часи розпаду королівства Тврдка І (початок ХV ст.) уже тоді шанований рід Косачів спромігся зберегти за собою округ Захулм’я. Трохи згодом, у 1444 році, володар Захулм’я Стефан Косач був удостоєний німецьким імператором Фрідріхом титулу герцога, і саме відтоді весь його округ був названий Герцеговиною (нині ця територія, разом з Боснією, є складовою держави Боснія і Герцеговина). Невдовзі Герцеговину завоювали османи, й вона увійшла до складу їхньої новостворюваної імперії. Підкорення цих південнослов’янських земель турками змусило тамтешніх християнських володарів робити вибір: прийняти іслам, емігрувати або загинути. Косачі обрали другий варіант.

Хроніки зберегли ім’я Петра Косача, польського шляхтича, який відзначився службою у війську короля Яна Собеського, беручи активну участь у битвах проти турків під Хотином (1673) та Віднем (1683), а потім перебрався в Україну, де став сотником Стародубського полку на Чернігівщині (нині Стародуб входить до Брянської області РФ). Син Петра та його внук служили там же. Деякі ж історики зазначають, що ще на початку ХVII ст. нащадки Косача перебралися на Запоріжжя, і що в реєстрі козаків часів Богдана Хмельницького вже було троє Косачів. Окрім Петра Косача та його нащадків, що несли військову службу на порубіжжі з Московською державою, джерела першої половини та середини ХVIIІ ст. згадують і багатьох інших представників цього роду — сотників, осавулів, полкових писарів, які «перебували у своїх дворах» у Стародубі, Мглині, Погарі, Лизогубівці, Бобках, Борках на півночі Чернігівщини.

Дослідниця Марія Кармазіна пише: «Предки Лесі впродовж ХVIIІ ст. прикуповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомими родами Чернігівщини: Скоропадськими, Ракушками-Романовськими, Валькевичами, Дублянськими, Лишнями, Плішками, Родзянками, Рубцями, Рославцями».

Попри наявність багатьох відомостей, чітко простежити корені Лесиного батька Петра Косача можна лише від її прапрапрадіда Максима Йосифовича Косача, який у 60-х роках ХVIII ст. був суддею Стародубського полку. Прадід Григорій (народився у 1764-у) оселився у містечку Мглин (тепер — Брянська область РФ, а тоді — крайня північ Чернігівщини). Він був сином Матвія Косача (1740 року народження), губернського секретаря, і перейняв батькову посаду. Лесин дід, Антон Григорович (народився у 1814-у), теж жив у Мглині, та був, як згадували про нього, людиною розумною від природи, доброю, чесною й водночас страшенно запальною. Від шлюбу з Марією Чернявською (у 1841-у) народилося семеро дітей, старший серед яких —майбутній батько поетеси Петро Косач. Родина, як бачимо, була чималою, а маєток — зовсім невеликим (до того ж, у листопаді 1848-го померла мати малого Петра), тому діти мусили пробивати собі дорогу власними силами.

Петро Косач спромігся здобути непогану освіту: спочатку — пансіон у Мглині, згодом — Чернігівська гімназія, в якій одним з його вчителів був Леонід Глібов. Після гімназії вступив до Петербурзького університету, але за участь у студентському русі був виключений з другого курсу, переїхав до Києва і вступив до університету Св. Володимира на правничий факультет. Після закінчення університету працював у Київській палаті кримінального суду кандидатом на посаду судового слідчого, невдовзі був затверджений «в степени кандидата законоведения», а через кілька місяців (у 1865-у) — переведений на службу до канцелярії київського губернатора. І, нарешті, в серпні 1866-го молодого Косача затвердили головою Звягельського мирового з’їзду, до кола обов’язків якого входило: врегульовувати земельні та майнові суперечки, встановлювати чи, в разі потреби, переглядати викупну плату за землю, взагалі, справедливо розв’язувати конфлікти між селянами та поміщиками. Людина чесна й совісна, Петро Антонович здобув щиру повагу в усій окрузі. Розмовляв він тоді, втім, як і в наступні роки (тобто все своє життя), тільки російською мовою. Однак ро-сійськомовність не стала на заваді його симпатіям до українства. Він узявся підтримувати українофільський рух, що розгорнувся з кінця 1850-х на українських землях, ба більше — став його безпосереднім учасником.

Після здобуття посади у Звягелі Лесин батько часто їздив до Києва. Не лише у службових справах, а й задля спілкування з друзями зі «Старої Громади»: М. Старицьким, М. Лисенком, П. Житецьким, В. Антоновичем, М. Драгомановим. Але головною причиною відвідин Києва була юна сестра Михайла Драгоманова — Ольга, в яку закохався молодий правник. Дівчина відповіла взаємністю, і 28 серпня 1868 року Петро Косач й Ольга Драгоманова обвінчалися.

Рід Драгоманових

Про коріння цього роду добре відомо, що воно — грецьке. Це підтверджується й сімейними переказами. Так, Лесина мати писала: «В нашій драгоманівській сім’ї збереглася пам’ять про те, що пращур нашого роду був заволока з Греччини, по національному походженню таки грек; служив він драгоманом при гетьманському уряді, за гетьмана Богдана Хмельницького, в Чигирині... Як звісно, слово «драгоман» і в нашій мові здавен мало значення назви загальної, а не імені власного; слово це по своєму первісному змісту означає — перекладач; можливо, що означало воно взагалі назву якогось урядовця при чужоземній державі; а як і український уряд мав різні взаємини з урядами чужоземними, то й при уряді гетьманському були драгомани — перекладачі або й взагалі люди, причетні до якоїсь місії, посольства... урядовці для справ дипломатичних. За яким часом назва ця могла стати й іменем власним, як сталося з прізвищем роду драгоманівського, на зразок Коваль, Коваленко, Ковальчук, Кобзар, Кобзаренко і т. ін.».

Подальша історія роду така. Лесин прапрадід, Стефан Драгоман, «значковий товариш», у 1756 році, «яко человек заумный и достойный», був обраний переяславським старшиною, а невдовзі, за запрошенням гетьмана Кирила Розумовського, переїхав до Гадяча, що на Полтавщині, де одружився на доньці військового обозного Колодяжинського. Драгоманови успадкували від Колодяжинських земельний маєток та немаленьку садибу в селі Будищі Монастирські. Ці землі й стали «сімейним гніздом» Драгоманових на довгі роки.

Молодші діти Якима Драгоманова — Яків (1801 року народження) та Пет-ро (Лесин дід по матері, на рік молодший за Якова) — поїхали до Петербурга, вчитися, а потім — служити. Петро вирішив стати юристом, а Яків — військовим.

Яків Драгоманов був постаттю непересічною: належав до декабристського руху — «Товариства об’єднаних слов’ян», був ув’язнений у Петропавлівській фортеці, а потім — засланий на Північ, до Староінгерманланд-ського полку, писав і друкував вірші російською мовою. Його життя не було довгим — лише 38 років...

Молодший син, Петро Драгоманов, здобув чудову освіту, знав кілька іноземних мов, як і брат, друкував вірші та оповідання російською в різних журналах, служив юристом при військовому міністерстві, але 1838-го повернувся на Полтавщину й одружився з донькою поміщика Івана Цяцьки — Єлизаветою. Діти від цього шлюбу посіли чільне місце в історії української культури: син Михайло став видатним громадсько-політичним діячем та вченим, а донька Ольга — відомою письменницею, що творила під псевдонімом Олена Пчілка, обраницею й дружиною Петра Косача і матір’ю великої Лесі, її братів та сестер.

Ольга Драгоманова вийшла з-під батьківського даху вільнодумною, незалежною духом, впевненою в собі особистістю. Цьому, безумовно, сприяла атмосфера дому Петра Якимовича. «Не пам’ятаю я такого, — пригадувала донька, — щоб наші старі картали когось із дітей за «вільнодумство». В родині була ніби якась мовчазна поспільна угода: я «не перечу твоїй новій думці вільній, а ти не руш моєї душі…». Згадуючи дитинство, Лесина мама писала: «…у гостях чи при гостях, і взагалі з «чужими» треба було говорити «по-московському», навіть з дітьми. Адже думалося, що, може, «ті Гриші, чи Анюти не тямлять добре говорити по-нашому, може, їм так незручно було. Нащо ж їх зв’язувати!». Це, пояснювала, була «така нібито добрість, делікатність до чужих з руки дитини української; а тим часом дитина чужа ніколи не хоче доказати такої ж делікатності до дитини нашої, не хоче поступатися до неї своїм… Так починається з літ малих, так ведеться й далі, і, наостанку, мова українська лишається з тією делікатністю на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить…». Напевно, добре пам’ятаючи своє власне примусове «подвійне» дитяче життя й багато передумавши про це вже у зрілому віці, Ольга Драгоманова зробить свій вибір, який і почне наполегливо втілювати у долі власних дітей.

Нова родина розпочала свій спільний шлях у мальовничому куточку України — містечку Звягель на Волині. Тут народилися перші троє дітей: у 1869-у — первісток Михайло, 1871-у — Леся, а ще через шість років — Ольга. Мати Ольга Петрівна створила всі умови, щоб діти рано навчилися читати й писати. Так, Леся вже в чотири роки вміла читати, а в п’ять-шість — писала перші листи (до бабусі) українською мовою.

В умовах, коли імперська влада вела боротьбу з усім українським (Емський указ, Валуєвський циркуляр тощо), навчати дитину читати й писати рідною мовою було не просто складно: для українця національна освіта власних дітей перетворювалася на щоденний державний злочин. Але в сім’ї Косачів діти навчалися саме українською. Олені Пчілці довелося докладати неймовірних зусиль для створення таких обставин, щоб українська мова була їм «найближчою», щоб вони змалку пізнавали її якнайбільше. Отак мати спрямувала своїх дітей на стежку національної ідентичності.

А ще — виховання історією. Вірші Шевченка про козацьких героїв, подорож разом із братом (Лесі було дев’ять років) на поле Берестецької битви. Мати розповіла дітям про криваву трагедію тих далеких днів, про незламність духу українських лицарів (це вражало навіть ворогів) — жоден не пристав на пропозицію скласти зброю і здатися в полон в обмін на збереження життя, про те, що означає поразка і як здобувається перемога... Цю розповідь Леся запам’ятала на все життя. Як і відповідь

сивочолого волинського селянина, який зустрів молоду «пані» Ольгу Драгоманову з дітьми дорогою поблизу поля битви й на запитання, як йому живеться, сказав: «Важко орати на кістках!».

Навесні мати поспішала везти дітей у село — «на дачу», щоб «вони не одвикли од мови», щоб «проймалися українським народним духом». Відтак ще зовсім маленькою Леся «насичувалася» мовою рідного народу. В селі Жабориці вона чи не вперше почула веснянки, а при нагоді, коли блукали лісом, мама розповідала їй про загадкових мавок та інших мешканців наших лісів, полів, водоймищ. Усе українське, почуте, побачене й усотане Лесиною душею та розумом у дитячому віці, стане опорою її духу на все життя.

Не менше уваги вихованню дітей приділяв і батько. Про це ми дізнаємося, зокрема, зі спогадів Лесиної сестри — Ольги Косач-Кривинюк. Він «…на диво високо цінував людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводився так, щоб не ображати, не принижувати тієї гідности. Я не пам’ятаю випадку, щоб батько поводився з кимсь грубо, брутально; не пам’ятаю й єдиного разу, щоб батько когось з нас, дітей, налаяв чи насварив, чи щоб щось наказав зробити. Він завжди радив, просив, намагаючись і найменшому довести, чому так слід, а так не слід робити, намагався переконати, а не примусити… З дітьми ж, і своїми, й чужими, батько був завжди ласкавий та ніжний, говорив, власне «розмовляв», поважно, наче з рівним собі».

Сестра пригадує, як Петро Антонович доглядав маленьку Лесю, коли занедужала мати й через тяжку хворобу не могла годувати донечку: «Спробували знайти мамку Лесі, але невдало, бо змінилося їх 3 чи 4, та все були то хворі, то не мали молока. Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз-у-раз їздити в службових справах і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того, як підчас пробування вдома налагодив було її годування. Врешті, батько взяв відпустку спеціяльно для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті досягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а й зовсім одужала та поправилася».

Петро Антонович і Леся були, згадувала Ольга Косач-Кривинюк, найбільш схожими «за вродою і вдачею. Вдачею ж вони обоє однаково були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє бували здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним. Обоє були надзвичайно стримані, терплячі та витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тієї людини, тієї справи, взагалі, тієї сили, що могла б примусити батька, чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне».

«…Батько наш усіх нас дуже любив і був ідеально дбайливим, уважним та добрим до всіх нас, але ж усе своє життя він особливо був ніжний до Лесі, може тому, що вона була хвора, а може й тому, що він, як я вже казала, мав властивість скоро й влучно складати ціну кожній людині, отже, певне багато раніш за інших, навіть за нашу матір, склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта. Як би то не було, а любив і шанував він Лесю завжди безмірно», — пише у спогадах сестра поетеси.

Найближчі родичі

У виховання дітей родини Косачів-Драгоманових великий внесок зробили й родичі Петра Антоновича та Ольги Петрівни. Серед них виокремлюється постать Михайла Драгоманова, який мав величезний вплив на формування світогляду майбутньої письменниці як особистості. Дружні родинні стосунки між Косачами і Драгомановими створили умови для виникнення особливих духовних взаємин між дядьком та племінницею.

«Літом приїздив дядько Михайло Петрович Драгоманов і сам, і з жінкою та старшою дочкою Лідою. Ще з того часу у Миші і Лесі встановились відношення до цього дядька, як до якогось ідеалу», — згадує О.П. Косач-Кривинюк. Видатний український вчений та історик дуже любив свою племінницю і фактично став для неї «компасом у світі знань».

Вплив Драгоманова на творчість Лесі Українки відзначав також Іван Франко: «Не знаю напевно, але здається, що не помилюся, коли між тими впливами на першому місці поставлю вплив її дядька, незабутнього сівача живих і широких ідей серед нашої суспільності, Михайла Драгоманова. Леся вела з ним оживлену переписку, і покійник уже тоді з великою надією дивився на її талант і, певно, не залишив ніякої нагоди прояснювати і наводити його на кращу дорогу, до щораз вищої мети».

Листування М. Драгоманова і племін-ниці розпочалося із 1888-го, коли Лесі пішов 17-й рік. У листах до неї Михайло Петрович учив її оцінювати історичні події, літературу, мистецтво, допомагав формувати науковий світогляд. Звільнений у 1875-у з Київського університету «за неблагонадійність», він був змушений емігрувати, але, перебуваючи за кордоном, продовжував спілкування з племінницею, постійно даючи поради й надсилаючи літературу. Саме під впливом дядька Леся Українка зрозуміла, що для того, аби йти у майбутнє, потрібно добре знати своє минуле.

У листі до Ольги Кобилянської в 1899-у вона писала, що вважає дядька своїм вчителем й у формуванні поглядів на літературу, науку, громадське життя, релігію дуже завдячує йому. Хоча щодо вирішення низки важливих суспільно-політичних питань не погоджувалася з ним і відверто йому про це говорила.

На формування світогляду майбутньої поетеси певний вплив мали також батькові сестри — тітки Олена та Олександра. Обидві брали участь у революційному русі в Російській імперії кінця XIX століття.

Олена Антонівна Косач (у заміжжі — Тесленко-Приходько), старша з двох рідних сестер батька, належала до організації «Земля і воля». У 1876-у році перебувала під слідством у справі про революційний гурток у Єлисаветграді. Взимку 1878—1879 років жила в Петербурзі, де працювала акушеркою в лікарні. Заарештована після 13 березня 1879-го у зв’язку із замахом на шефа жандармів Дрентельна. 21 квітня вислана з Петербурга в Олонецьку губернію під гласний нагляд поліції. У 1881-у постановою Особливої наради відправлена на заслання до Західного Сибіру на 5 років.

Маленька Леся та її старший брат Михайло зблизилися зі своєю тіткою в серпні—листопаді 1878-го, під час від’їзду їхніх батьків до Парижа на Всесвітню виставку. (Там вони зустрічалися з Михайлом Драгомановим, і саме ця зустріч стала причиною переведення батька на інше місце служби: спочатку — до Луцька, а пізніше — в Колодяжне на Волині). Олена Антонівна приїхала у Звягель доглядати за племінниками. Саме «тітці Елі», як її називала Леся, українська література зобов’язана появою своєї великої поетеси. Під сильним враженням від її арешту та за-слання дев’ятирічна дівчинка пише свого першого вірша «Надія», який вражає глибиною висловлених у ньому почуттів:

Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, —
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.

Олександра Антонівна Косач — молодша з двох батькових сестер. Вся її участь у діяльності народовольців звелася до того, що в 1876 році, отримавши закордонний паспорт на своє ім’я, передала його через старшу сестру Олену для Анни Макаревич, яка перебувала в розшуку за революційну діяльність і яка з цим паспортом виїхала за кордон. Через це, а також через політичну діяльність чоловіка й сестри перебувала під негласним наглядом поліції.

Після заслання чоловіка в 1880-у Олександра Антонівна разом зі своїми синами жила деякий час у сім’ї брата в Колодяжному. Маленька Леся називала її «тітка Саша». Саме вона стала першою вчителькою музики майбутньої поетеси, прищепивши племінниці любов до цього виду мистецтва. Хвороба не дозволила Лесі стати музикантом, але музика, даруючи їй розраду і натхнення, залишилася з нею на все життя.

Любов до батьків, до родини та друзів Леся Українка пронесла крізь усе своє, хоч і коротке, але дуже насичене життя. У віршах «Як дитиною бувало…», «Мрії» та багатьох інших вона з теплотою згадує дитячі роки. У її пізніших, зрілих творах бачимо потужну силу великої українки, й розуміємо, що ця сила сформувалася ще в дитинстві — найважливішому періоді формування особистості.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України,
вчитель-методист.