«У степу знов ночую...»

Отже, спочатку думка була, і вона була Бог. І думка була у Бога. Тобто думка була в думці. Твір у творі, себто перекидень, як не поверни, — це основа мислення. Коли у мисленні шукаєш, то знаходиш мислення, тобто продовження Всесвіту.

Так, я сподіваюся, розумів В.Л. Мороз, коли він навчав у студіях пізнавати всесвітню літературу, історію давнини та сучасності. Підкреслював ризики переспівів, перекладів, перевтілень значних авторських творів.

Хтось одного разу нахвалювався, що переклад класичного поетичного твору настільки у нього вдалий, що автор першоджерела програє перед мовою, образністю перекладача. Ця нісенітниця — егоїстична. Той, хто брався за поетичний переклад твору, власне, або упіймав основну думку, або не піймав її. А якими навколо твору візерунками прикрашав, поглиблював, проявляв, це варте уваги, але не до міри самовихваляння.

Скажи півслова, але точно, відповідно до обставин, і тебе зрозуміють глибше, ніж ти встигнеш сам своє з іншим порівняти: «Бо скільки людей — стільки ж і думок» (говорив мудрою латиною Теренцій), бо «хтось їх має число, а хтось — без числа, а більшість зовсім їх не має».

Бо думка — це зрілість. Вчитель учив зрілості.

В.Л. Мороз, якого я зустрів у 1973-у, на початку лютого, в літературній студії тоді Одеського педагогічного інституту ім. К.Д. Ушинського, мав десь 35 років, був уже зрілим, надзвичайно вдумливим мислителем, педагогом, поетом, і тяжів передати свої знання, набуті на ниві поетичної творчості, нам, студійцям, у читальній залі.

Як це було важливо для мене, 21-річного поета-початківця із художньо-графічного факультету! Поетичні потуги я свідомо записував десь із 14 років, а раніше — просто наспівував нісенітниці. Тобто я хотів у цій творчості вдосконалюватися, хоча най-більше любив образотворче мистецтво — у живопису, графіці, скульптурі.

Я раніше писав про талант В.Л. Мороза терпеливо направляти студійців до вищих щаблів поетичної творчості, до усвідомлення її як надзвичайно кропіткої роботи із словом, образами, метафорами, синонімами, антонімами, порівняннями, фольклористикою, природною мовною чистотою і культурою слова. Тому він наполягав учитися вмінню працювати із словниками української мови різних часів. Словником староукраїнської мови, словниками Т.Г. Шевченка, В. Даля, Б. Грінченка. Також словниками збирачів українського слова сучасності, словниками української мови художників, архітекторів, музикантів, техніків, моряків. Завдячуючи йому я купив багато словників, у тому числі й багатотомний «Словник укра-їнської мови». Я зміг зібрати значну чистину розмаїтого словникарства, і тепер маю поличку словників лікарських рослин, медичний словник, словник геолога, золотаря-ювеліра і т.д.

Так він мене вів, і я йшов за ним. Саме його пропозиція навесні 1973 року прозвучала так: «Сашко, вибери мову, якою ти хочеш найвиразніше висловлювати свою думку». Чому він так підкреслив, не наполягаючи на той час на розвитку мого українства, сьогодні більшість із нас це розуміє.

Але ж він вів не українську студію поезії, а взагалі літературну студію. Бо більшість студійців була російськомовною у поезії та прозі. В.Л. Мороз кожному просто, доступно і ствердно підкреслював важливість властивостей людини, яка мислить мовою джерела, від якого вона наповнюється з дитинства.

У мене не було амбітності ставати літератором. Але була і є наснага творити і словом, і фарбами, і графікою, й об’ємами. Ця розмаїтість, яку надзвичайно важко згармонізувати в одній особі — художника, графіка, скульптора, поета, музиканта — небезпечна, вибухова.

Мій учитель В.Л. Мороз говорив: «Ти не знаєш, що буде основне в тобі — чи художник, чи поет, але знай працювати над собою». Наприклад, Т.Г. Шевченко вважав, що він — художник, живописець, графік, майстер психологічних портретів, композиційних офортів, але створював, відповідно до того, як розпоряджалася доля, графічні малюнки пустельної країни на Аральському морі та казахських степів, надзвичайно цікаві солдатські замальовки, образи людей, які були тоді навколо нього, в начерках.

А до того я все це виводжу, що демократичність, тактовність вчителя надала студійцям нових рис характеру: бачити себе в мистецькому об’ємі, вчитися мислити словами в образі й образом — у слові.

Був він мудрим порадником і в житті. Закохався я в одну гарну, мудру заміжню жінку. І вона мені відпо-віла взаємністю. Я малював її портрети, присвячував їй поезії. Він знав про це, і знав її. Порада була розумною: відпусти її. Я з болем у серці пережив той час, дослухавшись до його поради, і не поїхав за нею з України. Вчитель говорив: «Ким будеш ти там, чи послужиш своїми визначеннями в мистецтві так, як у своїй Батьківщині, своєму народу?». Це був 1988 рік, осінь.

Багато моїх талановитих друзів, приятелів, однокурсників, учнів виїхало за кордон. Ні, не за село Кордон, що над Тилігульським лиманом, а аж за моря-океани. Дуже влучно ними висловлено: від ностальгії пігулок нема…

Корені В.Л. Мороза — глибокі, в рідній Україні. Мені це імпонує, бо наш степовий скитський рід різнобарвний талантами із космічним мисленням. Бо нас вчило в нічному степу галактичне сяйво — Молочний шлях Матері-Землі.

Пам’ятаю, як він бережно ставився до народних джерел: фольклористики усної, образотворчої, прикладної тощо.

Був я на дипломній практиці на гончарному виробництві в Опішні у 1975—1976 рр. Подарувала мені Олександра Білик-Пошивайло (майстриня дрібної пластики) виліплену музичну чайку з чаєнятами. Я довіз її до Одеси, зразу ж до свого вчителя — і передарував. На один день я точно продовжив йому життя, бо він світився і сяйво його очей збільшували лінзи його окулярів, і тепло гріло мою душу.

З його ж ласки я пішки або на велосипеді мандрував селами України, збираючи усну пісенну творчість нашого народу. Так, сьогодні у мене є видання збирачів народних джерел ХІХ ст. С. Руданського, І. Манжури та інших. А тоді я особисто вмовляв людей мені співати, розповідати бувальщини, згадувати історії, прислів’я, приказки. Народ виявився на той час мудрий. Жінки були охочішими до спогадів, хоча й діди були мудрецями. Навіть писали мені листи, згадуючи щось призабуте та купу записаних пісень.

Це В.Л. Мороз наставляв мене йти в народ. Ця практика позначилася на моєму житті. Саме він натякнув мені про творчість Р.М. Палецького. Через декілька днів, у вересні 1976-го, я вже був у селі Троїцьке, щоб споглядати твори народного декоративного станкового розпису студії «Степовий колос» (керівник Р.М. Палецький). І ми познайомилися на все життя. Ці народні твори були ретельною практикою збирання й опрацювання українського народного настінного розпису Р.М. Палецького на теренах північних районів Одещини і ведення ним молоді у студії. Залишився я там вивчати ці джерела на півтора року, аж поки трагічного не загинув Р.М. Палецький.

В.Л. Мороз, як міг, підтримував мій вибір жити в селі Троїцькому Любашівського району. Хоча після за-кінчення інституту я за скеруванням працював у художньо-декоративних майстернях Одеського театру опери та балету художником з особливо складних декорацій, і полишив декорації, щоб ніколи не забути Р.М. Палецького. Такий досвід формував моє життя, завдячуючи моєму вчителеві. І, як вважаю, повноцінно, об’ємно я сприймаю його таким і сьогодні. І вважаю, що така «пішохід-на практика» надає мені знання свого народу.

Чому Анахарсіс пішов проти знань античної Греції в Афіни, не знаючи досконало еллінської мови? А пішов він, щоб здобути мудрість, бо був мудрим за своєю природою від народу і виховання, і здобув ще цього скарбу більше, і став скарбом мудрості античного світу. Його геніальні думки записували, йдучи слідом, учні. Він — один із семи мудреців античного часу.

В.Л. Мороз мав відмінну освіту (школа, університет), мав літературну практику у видавництвах, на радіо, корегував, редагував твори інших авторів, удосконалювався сам на нарадах, конференціях, семінарах, симпозіумах, у спілці письменників. Мав енциклопедичні знання. Мав багатий словниковий запас. А головне: він — поет. Він говорив: «Звабишся на прозу — поезія не пробачить, дуже ревнива». Чи не тому поети такі вразливі й тяжко пристосовуються до практичного життя? Але ж жити заради поезії варто!

У Р.М. Палецького було всього сім класів, навчався вряди-годи. Училище будівельників — вчився на маляра-альфрейника, в армії не служив, але в 20 років уже був на цілині у Казахстані, десь рік. І потім — життя в колгоспі ім. Т.Г. Шевченка. Природна духовна сила у Р.М. Палецького була його спрагою. Він багато разів мав творчі спалахи великої сили.

В.Л. Мороз наголошував на цих природних поетичних натхненнях, які, казав, треба негайно реалізовувати, записувати. Він говорив: поетичну думку негайно треба занотовувати, бо не записана думка втече, і поезія цього не пробачить.

Р.М. Палецький теж писав вірші, а ще — спогади. Був доброзичливим, щирим, відвертим, прямим, правдивим, вразливим, працелюбним, тонкої психічної складової.

В.Л. Мороз за нього молодший на вісім років. Глибоко творча людина, поет, мислитель, керівник студії, редакторських відділів, член Спілки письменників України. Видав багато поетичних книжок, допомагав іншим розвиватися в літературі, культурі. Був законослухняним громадянином, сім’янином, активним у громадському житті. В часи становлення Незалежності України сприяв розвитку свідомості українців і не українців як громадян держави Україна. Підтримував становлення міжнаціональних фольклорних свят, концертів, виступів на Одещині і в Україні. Був учнем Т.М. Рильського. Дружив, приятелював з відомими творчими особистостями. Багато читав, багато знав. За це боровся. Цьому всіляко сприяла його рідня, сім’я — дружина Ірина Олексіївна Меліхова, донька, онука. Патріот України, інтелігент, одесит. В.Л. Мороз найбільше в світі поважав мудрість та мудрих людей. Його сім’я залишилася основою його мудрості.

Читаю його поезію із книжок, які він мені підписав, даруючи на згадку. Радію, вчуся. Я і гадки не мав, що буду вдумливіше перечитувати віршовані мудрі думки мислителя. Я намалював його портрет на папері сангіною. Думаю, вдало. Зберігається в його сім’ї.

* * *

Перемоги змарніли,
Оголилися віти широкі,
І куди та краса у степу
Вже поділась…
Між ярами долини розмокли.
Стоять рясно, ряди за рядами,
молоденькі дубочки,
мов бранці.
Хто до війська піде,
хто в долині впаде,
Не пізнавши життя у палаці.

* * *

Лет затишився в яструба.
В небо летіти.
Холоднішає, ринутись ніде.
В теплім краї ніхто не чекає,
А до рідного пнуть московіти.
 
Полягли зсохлі трави
Між дрібненькі кущі.
Зелен-трави на пагорбах мліють.
Йде зима, кремнем крешуть хвощі
Так, що падають рясно тумани.
 
Та у нас перемога палає,
Не лякають дощі.
Мій народ із прапрадіда знає:
Зброю в мирі точи.

Олександр ГАРКАВЧЕНКО.