Переглядів: 720

«Бранець із Буджацького степу»

Мав намір написати статтю про цього майже невідомого українського письменника (скільки їх ще є — майже невідомих!) з його трагічною долею та досі ледве доступною читачам творчою спадщиною — і то після тридцяти років після його смерті. Власне, давня стаття у мене готова, лишень слід би дещо додати — нового, що вдалося розшукати за сім років, відколи вийшла друком його перша — і вона ж посмертна — книжка: Микола Матвіїв. Одинокий лелека поезії (2013). Підготували й видали книгу Хмельницький обласний літературний музей і Деражнянська районна бібліотека Хмельницької ж області. Деражнянська — тому що саме до того району належало (до теперішньої адмінреформи) село Коржівці, де 19 січня 1940 року народився і куди завжди повертався після життєвих катастроф Микола Матвіїв — чи то з Житомирщини, чи з Галичини, чи з Одещини, чи з інших країв, у які водила чи кидала його нещаслива доля. Врешті, в сусідньому з Коржівцями селі — у Красносілці — його знайшли без ознак життя (25 лютого 1991-го) у старій убогій хатині, де він перебував у самотині останні роки перед цим. У Красносілці й поховала його старша — зведена — сестра Марія, по-сільському Маня. Поховала — і, як потім сама зізнавалась, не знала — кого. Думала — нещасного брата. Згодом з’ясувалося — талановитого письменника. Який за життя не видав жодної книжки. Про якого знали, що «він там щось пише», лише одиниці…

Стаття мала б бути з послідовним і детальним викладом життєвого і творчого шляху письменника — як то робиться зазвичай. Але коли ще раз переглянув матеріали — перечитав поезії, листи, спогади, архівні документи, — чомусь-то здалося мені, що вони самі, ці матеріали чи уривки з них, можуть розповісти про цього невідомого поета, про цю людину. Нехай без якихось там наукових чи журналістських канонів, без аргументів і роздумів, без розставляння всіх крапок над «і», але мені здається, що так буде навіть краще. Бо промовлятиме й сам поет — віршами й листами, і його перша і, як довело життя, єдина кохана, і вірний та незамінний друг — учителька математики, яка «зарізала» йому «золоту медаль», і його дочка Ірина, його радість і щастя, а нині доросла жінка, — і розповіді ці, поетичні сповіді, роздуми й провіщення, хоч, може, не змалюють виразної картини, не відтворять усіх деталей людської трагедії, але викличуть щирі переживання читачів — і тоді вже кожному з них власне серце оживить і зрозуміє все, що могло бути написане у розлогій статті. А може, змалює, відчує, переживе і значно більше…

Отже, слово надаємо колишній учительці Коржовецької середньої школи Феодосії КОВАЛЬ, першій коханій поета Марії ШУТЬ, офіційним рядкам з архівних документів Львівського університету імені Івана Франка, доньці письменника Ірині МАТВІЇВІЙ і, звичайно ж, поезіям та листам Миколи МАТВІЇВА.

Василь ГОРБАТЮК,
письменник, директор Хмельницького обласного
літературного музею.

* * *

Рибалка розкинув
на озері сіті,
Широкі і чисті сіті для сонця.
А сонце пливе
над полями в зеніті
І люди глузують
з дивного хлопця.
 
Та раптом гойднулися
плеса-груди,
Латаття пронизали
блискавиці... —
Гордо поніс хлопчина
між люди
Сонце у кожній своїй зіниці.

Матвіїв Микола Іванович народився у важкій сім’ї 1940 р. Його мати (Ольга) була другою дружиною батька Івана. В селі говорять, що першу дружину Іван молодою загнав у могилу. Бився, знущався, ображав, зневажав… Від першої дружини залишився сиротою син, а Іван вдруге оженився на Олі, в якої була позашлюбна донечка Марія. Вона була активною першою комсомолкою в селі. Батько Марії ще живе в Хмельницькому (Заболотний Борис Ілліч — колишній вчитель, багато років директорував). Він — добра людина. Олі допомагав ростити дочку Марію, давав поради у вихованні спільних дітей Івана і Ольги (Миколу і Гришу). Микола був розумною і доброю дитиною. У 4—5 років читав, малював, розповідав і придумував казки. Мама його багато читала, а батько був неграмотний та ще й деспот. У важкій сім’ї народився талант. Художник, поет, романи писав, оповідання, новели, сценарії, драматичні твори.

* * *

Нам до щастя — нелегко.
А до квітня далеко.
Крижаною ордою
Наступає зима.
Загубився від зграї
Одинокий лелека.
Спочивати не хоче,
А дороги нема.
Через море у вирій
Сам ніхто не рушає.
Доведеться над степом
Скласти крила пружні.
Що з того, що в лелеки
Неспокійна душа є?
Що з того, що лелека —
У своїй стороні?..
Кураї, наче хмари —
По всьому виднокрузі.
Ні стулити хатину,
Ні завести сім’ю.
І чекає лелека,
Як калина у лузі,
Як тополя у полі,
На недолю свою.
Мабуть, рано зреклася
Мрій і радощів осінь.
Сивина огортає
Щедроцвіту сліди.
На забутому з літа
У стернях колоссі —
Не роса, а пекучі
Сльозинки біди.

Писав, бо дуже любив це робити. Дуже гарно розмовляв. Бувало, повільно, лагідно, переконливо…

А часом слова його були не як потік, а як гірська ріка, вогненне слово Лесі чи Франка, або Нечуєве, чи Мирного, навіть неопалиме слово Кобзаря, чи Коцюбинського… Гарно розмовляв. Запитав мене колись, як я себе почуваю. Та кажу йому, що погано, старість підходить. А він зразу заперечив: «Та що ви, Феодосіє Михайлівно? Для молодості ніколи пізно не буває, аби замріяно щасливо йти в найдальшу путь. Її (молодості) ніщо: ні біль душі, ні бідність, ні роки, ні зморшки, ні сивина, навіть і туга безкрая ніколи з серця не візьмуть». Любив так заперечувати, не стогнав, а співав.

* * *

Вічність вимагає
Чистої води,
Чистого повітря
І чистого неба.
У житті залишати
Чисті сліди
І чисті справи
Треба.
Без фальші,
Без зігнутих ницо спин,
Без поглядів
Неспокійних...
Хай буде в дорозі
Мед чи полин,
Солодкий спокій
Чи війни —
Не зійде сміх
На моєму лиці
В блискучій брехні-позолоті.
Краще човником
По чистій ріці,
Ніж кораблем
По болоті.

Дуже рано почав малювати (і дуже гарно). Все, що було в школі, в клубі, в бібліотеці, в сільській раді, всякі лозунги, шкільні, особливо новорічні газети, — то праця його невтомних рук. Був доброзичливий. Щиро в навчанні допомагав молодшим і однокласникам. Безкорисливість була рисою його характеру. Давно в Літках було 4 дівчинки, які готувалися до вступу на дальше навчання після школи. Звернулись за допомогою до мене. Я їм з математики допомогла, а з мови і літератури відмовилась. Про це сказала Миколі. Він охоче виявив бажання піти в Літки і гарно всіх підготував до здачі екзаменів, без всякого там подарунка чи великого «спасибі». Задарма. Дуже був бідний. Бідність була з дня народження до останнього дня його життя. Казав, що за обнову я носив сорочку з чужого плеча. Голодував, але був гордий, не просив, а відмовлявся від подачок.

* * *

По сходах.
По сходах.
По сходах…
Ще поверх —
все вище й вище...
— Спинися!.. —
сичить непогода.
І вітер їй вторить —
свище.
— Вернися!.. —
то ворог з туманів
налякано
і неспокійно.
А зорі
все манять і манять
до себе
в блискучі обійми.
По сходах…
Вже видно з даху
блакитну й пружну
орбіту…
Досяг
Чумацького шляху
Кирпатий
Володар світу.

З поїзда любив заходити до мене, щоб щось нове про літературу, письменників, політику розказати. Постукав тихенько у двері, а надворі темнота, а в мене не електрика, а маленький каганець коптів. Здивувалась, як він побачив таке світло. Знову так само відповів: «Та що ви, Ф. М.? Краще сонця мені світить маленький вогник у вашому вікні». Його мова і слова біль душі гоїли і топили в серці лід. Цікаво було слухати.

Окуляри

Крізь окуляри
Світ виглядає різно.
Одні зменшують людей
До мурашок —
І той, хто їх носить,
Вважає себе за велета,
Хоч має кволе тіло
І мізерну душу.
Інші роблять лісом
Маленькі дерева.
Люди в них
Високі і могутні, —
І страх охоплює
Людину перед світом,
Коли вона одягне
Такі окуляри...
Крізь окуляри
Можна бачити далеко —
І нічого не бачити
Біля себе.
А можна бачити
Найдрібнішу порошину,
І далі —
Не бачити
Найбільшої гори...
 
Найстрашніші
Чорні окуляри,
Бо світ одягають
У смуток
І заступають сонце.

Не везло йому на любовному фронті. Після закінчення 10 класу у 1957 р. розрубав ногу. На вступні екзамени не поїхав. Хотів одружитись з своєю коханою Марією, вона працювала на коржовецькій з[алізничній] станції, але хотіла в медучилище йти.

* * *

Осінь. Червоний вогник
У листі каштанів бродить.
А серце від туги стогне
І пісню сумну заводить.
 
Осінь. Кошлаті хмари
Покрили простори неба...
А очі твої, мов чари,
Все кличуть мене до себе.
 
Осінь. Холодний вітер
Мене до кісток проймає...
Так хочу тебе зустріти,
Та інший тебе стрічає.
 
Осінь... Все ж незабаром
Квітуча весна прилине... —
І що нам вітер чи хмари —
Ми будемо разом (одмінно)!..

У своїх 17 років одружився з молодою вчителькою Ганною. Працював (ніби) в Шепетівці в бібліотеці, а вона — в школі.

Вірність

Дівчина виходить радо заміж.
Так рілля на березень чекає,
Щоб побігти
шумовинням води,
Щоб у теплий грунт
зерно прийняти.
 
Проросте зерно
зеленим руном.
Загойдає вітер юні сходи...
Раптом вдарить
приморозок лютий
Або сонце спеку з неба кине...
 
І земля збере тепло із серця,
Всю свою родючість і вологу
І не дасть загинути
тим сходам,
Що своєю кров’ю
проростила.
Скільки б не було
тепла у осені,
А рілля на березень чекає.

…У 1947 році я почав навчатися в першому класі Коржовецької середньої школи, яку закінчив у 1957 році. Після закінчення школи переїхав у м. Чернігів, де з 19 вересня 1957 року до 26 квітня 1958 року працював у складальному цеху Чернігівської музично-меблевої фабрики. Після цього з 15 травня 1958 року до 5 червня 1959 року працював вантажником у Топорівському бурякорадгоспі Житомирського цукробуряктресту. Розрахувався з роботи через сімейні обставини.

* * *

Мабуть,
Зовсім не з того боку
Причепився я
До чепіг.
Плуг оре
Та й оре нівроку,
Хоч у кожній скибі
Огріх.
Ще й іржуть
На шляху біля лану
Юрби
Вишкірених роззяв,
Що узяв я
Мету непогану,
Але досвіду
В інших
Не взяв.
Повилазила
З тім’я чуприна,
Тільки розуму —
Ні на гріш.
І якийсь
Шмаркатий хлопчина
Проведе борозну
Рівніш …
Крає леміш
Землицю туго.
Біль у грудях.
У серці щем.
Через лан
Я — і віра
За плугом,
Наче вперті діти,
Бредем.

Добрий день, дорога Феодосіє Михайлівно!

Вибачаюсь за запізнілий мій лист. Обіцяла Вам написати зразу ж по приїзду, та не змогла зразу. Не могла зібрати думки до купи. Поїздка справила велике враження, що потребувався час для мобілізації внутрішніх сил, для осмислення всього пережитого, побаченого і почутого.

Дуже задоволена, що зразу ж на Ваше прохання відкликнулась і вирішила з поїздкою. Невідомість мене дуже мучила.

Навіщо в снах з’являєшся моїх?

Навіщо в снах
з’являєшся моїх?
Навіщо мене будиш
серед ночі?
Навіщо докоряєш,
що не встиг
Змужніти я в твої літа дівочі?
Хіба вина,
що вперше покохав,
Та десь чарівне
застрявало слово
І серце зупинялось,
як торкавсь
Грудей твоїх
я навіть випадково?
 
Я знав тебе,
здавалось, півжиття —
З дитинства разом бігали
по школі,
Розгледіла сімнадцята весна
Глибінь очей твоїх
і стан тополі.
 
Весняний цвіт
замів наші сліди —
Залишився від них
лиш жаль болючий
За ту любов,
що ми не зберегли,
І спогад про розрив
наш неминучий.

…Колись Микола, уже покійний, писав мені, як висилав фото, що може настати такий момент, що втрачу зв’язок з минулим і впаду надовго в забуття, щоб зберегла те фото, що Вам показувала, і його останній лист. На причуд сестра його не спалила. Що це все мені допоможе вийти з стану небуття.

Я Вам розповідала, після удару по голові я втратила зв’язок з минулим, мені просто відрізало пам’ять, не могла збагнуть, що зі мною сталось. Потім поволі пам’ять стала поновлятись, та не все. А після того, як побачила кроваву сльозу з Миколиного ока, я його згадала, і знову ж не все. І тільки поїздка в Коржівці, зустріч з Вами, з сестрою, з Марією Терентівною, Ніною, Стешею і інш[ими] ніби розставили все по своїх місцях. Вдячна Вам за Ваше щире серце, за людяність, за співчуття, за милосердя!

Побувала у Печерській лаврі. Говорила зі священиками, хотіла найняти молебень за упокой Миколиної душі. Всі в один голос: «Не можна. Гріх. Він нашої віри живий не прийняв, а над мертвим глумитись гріх». Один священик сказав: помолись дома сама. Другий сказав: «Служи милосердю і цим спасеш його душу і приготовиш шлях для своєї душі». Більше нічим зарадити не можна.

Все, що від мене залежало, зробила вірно. Його душа страждала по моїй, і я вчинила йому волю. Я приїхала на його могилу. На моєму шляху Бог послав мені Вас. Саме Вас! Бо Ви маєте таке ж милосердне серце! Так показать, розказати на живому прикладі, як Ви мені все піднесли, то треба мати ще й талант великий. А він у Вас є. Микола колись мені писав: «Марусино! Я напишу роман про наше кохання». Ви мені перегорнули сторінки живого роману нашого кохання. Я не хочу думати за всіх тих жінок і дівчат, які були у нього. То йому Бог послав випробування і мені. Я говорю за його і моє почуття. Миколи уже нема. А я ще жива. Я завжди була йому вдячна за той вогник, який він лишив у моєму серці. Він весь час мені світив, мене грів у тяжкі моменти мого життя. Він лишав мені надію. Тепер його нема. Надіятись нема на що. Тепер я житиму пам’яттю про наше кохання. Хай воно було миттєвим. Хай наші дороги назавжди розійшлись! І при всьому тому, що я дізналась — я все рівно за все йому вибачила. Він лишиться назавжди зі мною, в моїм серці таким, яким я його знала, яким створила моя фантазія. Він умер з моїм ім’ям, з думкою про мене — я ж доживатиму з його ім’ям, з святою пам’яттю про нього. Бо наше кохання було непорочне — воно лишилось святим і для нього, і для мене!

* * *

І не втне срібний серпик ночі.
Яблуневі гілки
Спрагло п’ють
пелюстками росу.
Я не сплю.
У вікні
Бачу зорі — іскрини пророчі.
То вони мені кажуть
Про твою незбагненну красу.
 
Дивна муко моя,
Не у снах ти приходиш
до мене.
Ти — щодня біля мене,
Жива і близька наяву.
Забуваю про все
Другорядне, чуже і буденне.
Розмовляю з тобою,
тобою одною живу.
 
Світло вимкнув давно
В полуночній
порожній кімнаті.
Тільки ж — я не один:
Чую подих притишений твій
До щоки вітерцем,
Наче радісна пісня на святі, —
Теплий доторк твоїх
Ненароком стривожених вій.

…Розповіла своїй дочці Світлані про поїздку. І думаєте, що вона сказала? «Мамо, ти тягла і все життя терпіла батька. Не треба було йому терпіти. Треба було кинути, а зійтись з Миколою і тягти його. Ти ж його любила. А поетів треба кохати — без кохання поет гине. Він мучився в однім краї, а ти мучилась в другім». Ось що я почула від власної дитини. Це про лірику!

(Далі буде).

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

(048) 767-75-67, (048) 764-98-54,
099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: cn@optima.com.ua, chornomorka@i.ua