Літо після вирію

«28/VІ. 64.

Дорогая Инночка!

Твои письма меня так расстроили, что я никак не могу собраться с мыслями… Очень, очень сочувствую твоему горю… Пусть им будет земля пухом… Таких хороших людей погубить?!.»

Далі Нюта висловлює прокляття на адресу німців у дусі радянської пропаганди, аж поки, нарешті, переходить до справи Панька (про вбивць свого колишнього чоловіка — радянських «стражів революції» — вона, звісно ж, і не згадує).

«Посылаю тебе, Инночка, все что у меня есть. Письма, думаю, никак не подойдут для пополнения сборника его произведений — они глубоко личного содержания — это только для тебя [тут і далі підкреслення авторки листа. — В. Г.], что б ты и убедилась, что я для тебя все отдала, ничего не утаила.

Разве то место в письме, где он раскрывает передо мной душу — объясняет кто он и к чему стремится — знакомит меня с собой как с будущим моим другом на всю жизнь — это место в письме может подтвердить, что Панько очень хороший человек, не способный на подлости, кот[орые] ему приписывали дрянные, грязные, низкие людишки. Я от всей души жалею, что у меня больше ничего нет. Но эти два письма я перечитываю от времени до времени вот уже почти четыре десятка лет. Ты их прочтеш и вернеш мне. Стихи он читал мне из уст в уста, но, к сожалению, я их не помню. Одно письмо в стихах я потеряла во времена переездов, о чем жалею.

Фотографии посылаю. Оригиналы оставь себе, а мне переснимеш, когда сможеш. Подписала их мама, когда [я] познакомилась с вашей семьей. Юра, как и мой брат Гриша, погиб под Ленинградом, защищая его т[ак] ч[то] он мне стал так же дорог и близок.

Свои фото я посылаю, чтоб убедилась, что я не такая, как ты меня обрисовала в первом письме.

Спасибо тебе, Инночка, за добрые слова о том, что Панько меня любил — это очень, очень приятно читать — я откровенно не была в этом уверенна, но в этом убедится и через сорок лет очень большое счастье — жить становится так хорошо, когда знаеш, что ты дорога близкому другу. Но… Я в этом тогда, к сожалению, усомнилась и вся моя семейная жизнь была разрушена… Такова моя судьба. Про Таню мне и не надо было писать — я догадывалась, но что я могла сделать? Сердцу не прикажеш — кого оно выбрало, тот и мил. Она, как и Рачук — плохие люди — много чести о них говорить, думать; только одно остается — опасаться их, не забывать, что они тоже ходят по земле, может совсем рядом и могут в любой момент сделать пакость.

Я очень опечалена тем, что у тебя такое плохое сердце. Пожалуйста, не надо расстраиваться — это основное, а второе — лечиться.

Хорошо, что у тебя, Инночка, есть хороший друг, которому ты можеш сказать все, о чем думаеш; поделиться с ним мыслями в трудную минуту.

У Сони (сестры) тоже младшая доченька Ниночка, в которой она души не чает, для нее живет, ней дышет. Она уже окончила школу с отличием и родители ее получили благодарность за хорошее воспитание девочки. Я ей послала твое первое письмо — ведь она очень интересуется друзьями детства. Я дала ей твой адрес — пусть и она тебе напишет.

Мое здоровье вполне сносное для моего возраста. Сердце иногда чуть-чуть побаливает. Нервы хуже, но я им стараюсь воли не давать.

Комната у меня очень сырая, темная. Стою на очереди. Может через два года получу. А пока очень неприятная комната. Прошу сделать ремонт — обещают. Живу я недалеко Финского залива (5 мин[ут] ходьбы). Недавно построили Морской вокзал (пассажирский).

Приезжают из Швеции, Норвегии, Англии, Японии и др[угих] государств. Туристы бывают разные, есть и с дурными намерениями: заснять, что не положено, узнать кое что. За ними следят, но за всеми не уследиш, хоть и просят об этом население.

Инночка, ты, пожалуйста, передай большой привет, благодарность от всего сердца Степану Ивановичу Олейнику за все, что он сделал для того, чтобы творчество Панька было знакомо и тем, кто его знал и узнает.

Пишу тебе на русск[ом] языке, п[отому] ч[то] боюсь не так выскажу свою мысль: нет практики и я понемного забываю, к стыду своему, язык своего детства.

Привет Василию, Ире, Галочке, Юре.

Целую тебя крепко, крепко. Пиши, я жду письма.

Нюта.

Спасибо большое за фото». (ХОЛМ. — Лист Нюти Черанівської до Інни Кравченко-Педи, б/н.)

На стор. V збоку, поперек тексту, приписка: «Инночка, пиши до востребования, п[отому] ч[то] соседи у меня любопытные, и письмо может пропасть».

З листа можна здогадатися, що й розійшлася молода пара — Панько і Нюта — швидше всього через непорозуміння, можливо, через чиїсь наклепи.

Степан Олійник

Давній, зі студентських літ, друг Степан Олійник не забував свого побратима, з яким ділили колись не тільки щасливі години творчого натхнення, але й біду, наругу, моральні знущання. Як тільки Панько Педа був реабілітований, він узявся за розшуки й видання його віршів — і з єдиної збірочки «Перший рейд», і розкиданих по сторінках періодичних видань. До справи долучилися й інші письменники, які знали Педу по Одесі.

Так з’явилась посмертна збірка Панька Педи «Горять огні» — влітку 1961 року вийшла у київському видавництві «Радянський письменник».

«Читаючи його твори, — зазначав Степан Олійник у передмові до збірки, — ви відчуваєте їх внутрішню музику, прозорість і чистоту настрою, дзвінкість кожного рядка». (Олійник Степан. Поет молодості (1907 — 1937 рр.) // Педа Панько. Горять огні. — Київ: Радянський письменник. — 1961. — С. 6.)

Тоді ж, 14 серпня, Степан Олійник написав про подію відомому байкареві Микиті Годованцю:

«З щирою радістю надсилаю Вам збірку віршів мого хорошого друга Панька Михайловича Педи.

Протягом півтора року шукав його вірші по різних старих виданнях. Що зміг знайти, те і включив до книжки. Звісно, це не все. Але кращі речі я вже знайшов (ті, що знав). Багато мені допоміг одеський письменник Олесь Мазур. Він в Одесі шукав, а я в Києві.

І здається мені, що книжечка добра. На тому, як треба творити поезію справжню, можуть повчитися у Панька не лише молоді, а й деякі визнані поети.

Домовився в «Літ[ературній] газеті», що вони дадуть Панькові цілу сторінку. Це має бути в найближчий час». (ХОЛМ. — Кн — 6852, Дк — 5298.)

А через півтора місяця після цього листа — 29 вересня — Степан Олійник знову написав до Микити Годованця:

«Мені було дуже приємно одержати Вашого листа і довідатись про Ваші враження від книжки Панька. Мабуть, Ви бачили і ту сторінку, яку йому присвятила наша «Літературна газета». Думаю, що треба буде продовжувати пошуки віршів Педи, щоб пізніше видати повніший збірник». (ХОЛМ. — Кн — 6854, Дк — 5299.)

Через рік, 3. ІХ. 1962-го, Степан Олійник повідомляв Микиту Годованця, «що збірка, яку я впорядковував, має добрий резонанс. Не один раз уже було, що під час обговорення творів отих «модних» молодих критики казали: «Якщо вже говорити про новаторство, то тут за зразок має бути Панько Педа: чітка ідейність, майстерність…» і т. д.» (ХОЛМ. — Кн — 6855, Дк — 5301.)

Панько Педа і Микита Годованець

Трагічною долею Панька Педи та поверненням до читачів його творчої спадщини переймався не тільки друг Степан Олійник. Трохи більше півроку минуло з часу виходу посмертної книжки Панька Педи, як Микита Годованець одержав ось такого листа:

«Шановний Микито Павловичу!

Вибачте, що турбую Вас.

Я — дипломантка Одеського університету ім[ені] Мечникова Мороз Ірина Олексіївна — пишу дипломну роботу про творчість одного з одеських поетів 20-х, 30-х років, про Панька Михайловича Педу.

Випадково дізнавшись від Всеволода Антонюка, що Ви доводитесь родичем Педі, вирішила потурбувати Вас. Можливо, збереглося дещо з недрукованих творів, листи і т. д.

Дуже цікавлять мене біографічні дані, бо в одеській пресі тих років я не змогла нічого знайти. Дуже вдячна була б за Ваші особисті спогади про Педу як поета і людину.

Якщо Ваша ласка, про це напишіть якомога детальніше.

Взагалі, прошу Вас, допоможіть, чим зможете.

З глибокою пошаною Ірина Мороз.

12/ІІІ-[19]62 р[оку]

Моя адреса: Одеса, Б-8, вул. Севастопольська 5, кв. 3». (ХОЛМ. — Кн — 6752, Дк — 5198.)

Микита Павлович негайно ж відгукнувся на це звернення. Відповідь на лист значною мірою розкриває його причетність до життя і творчості Панька Педи.

«17 ІІІ 62

Шановна моя Ірен!

На превеликий жаль, мало чим можу Вам допомогти: ніяких літературних творів Панька Педи у мене немає, як нема їх і в його сестри Інни, що живе в Києві. С.І. Олійник, упорядковуючи збірку, не міг нічого більш найти ні в кого.

А не може бути, щоб їх не залишилось у когось. Не може бути й того, щоб Панько не друкувався після 1930 до 1937 року (в збірці подано твори, писані тільки до 1930 р.). Думаю, що Ваш обов’язок, як і обов’язок молодих одеських літературних сил — покопатися в періодичних виданнях Одеси за роки 1930—1937 (в газетах, журналах, альманахах). Певен, що можете добутись добрих результатів. Це були самі зрілі і плодотворні роки його творчості. На жаль, зараз ніхто не береться за цю благородну роботу — ні літературознавці, ні літератори. Отже, Ваша благородна робота в цьому розумінні дала б добрі наслідки. Джерела, згадані мною, можна знайти в бібліотеках Одеси, в архівах Одеси, в старих одеситів.

Було б непогано, щоб Ви розшукали когось із знайомих Панька. Можу дати Вам ниточку: в Одесі (пошта: А-9, вулиця Паркова, № 3) живе письменник Олександр Хомич Мазур, друг Панька. Чи не міг би він щось вам розповісти — раз, по-друге, може б він назвав Вам когось із старих Панькових друзів, в котрих зберігаться можуть і його твори. Знаю, що Педа любив дарувати дівчатам і хлопцям знайомим свої вірші. От би пошукать серед них його творів. Звісно, важко шукати тепер, після стількох років після його трагічної смерті. Кажуть, що дружина його попалила його твори, коли Панька було заарештовано.

Панько народився в селі Жванці Кам’янець-Подільського району. Там ще зберігся дім, де він народився. В школі зараз утворили куточок його імені. Там зберігається його книжка «Горять вогні», вирізки газетних статей про нього. Куточок бідненький, бо так мало лишилося матеріалів про Панька.

Навряд чи буде це матеріалом для Вашої дипломної роботи, але я розповім те, що знаю. Мати Панька Педи була жвава людина, любила співи, танці. В неї вдалися і Панько і сестра його Інна, що була артисткою, має великі здібності і художні. З матір’ю Панька Вірою Петрівною я був в дружніх відносинах, посилав їй свої вірші, поки вони ще ніде не друкувалися, а потім, і пізніше, коли почав друкуватися, в газетах у журналах. Треба думати, що малий Панько читав і слухав ці вірші і, зрозуміло, захотів і собі наслідувати в цьому ділі. Адже в кожного письменника буває якийсь життєвий факт, який впливає на поетичні емоції і викликає наслідування і дає початок творчої роботи. Мені це стверджувати незручно і нема ніяких підтверджуючих даних, але це так, мабуть, і було. Вже бо в молодих, школярських роках Панько почав писати вірші і пісні. З 1924 року я почав працювати у вінницькій газеті «Червоний край» і знаю, що перші його спроби в цих роках були надруковані в цій газеті. У нас при газеті була літгрупа, потім була утворена філія спілки письменників «Плуг». Панько зрідка бував на наших літературних зборах (а жив він тоді в містечку Гнівань разом з бабкою, матір’ю, сестрою Інною і братиком Юрою). Бував він у мене у Вінниці, я бував у них в Гнівані. Читав мені свої літературні спроби. При дальших зустрічах з Паньком в Одесі в 1930 і в 1932 рр. розмов на літературні теми не було. Не листувалися. В ці роки я жив і працював в Харкові, а він вчився в Одесі.

На жаль, С. Олійник не згадує про видану в 1931 році збірку віршів «Перший рейд». Пошукайте в одеських бібліотеках, поцікавтесь. Таку збірку я бачив в київській Академічній бібліотеці (на розі Володимирської і Л. Толстого).

Коли Ви взялися за вивчення творів П. Педи, то візьміться за це діло глибше: пошукайте його творів за роки 1930—37, а заразом пошукайте серед одеситів і знайомих Панька фотографій. На жаль, не знаємо, де його колишня дружина живе, чи є вона в Одесі (це міг би знати Мазур). Може, в архівах робіт-факу, інституту, театру можна знайти щось із його писань та фотографій. Здається, нічого з фото нема, хіба отой мізерний портрет, що надрукований в збірці віршів. Буває ж отак: людина живе, водиться з людьми, творить, посідає певне місце в громадській роботі, а потім зникає і вона і сліди її…

Мені цікаво було б почитати Ваш труд про Педу. Вдячний був би, якби Ви прислали мені примірничок реферату хоч почитати (я повернув би).

Вдячний був би за інформацію про Ваші розшуки творів і фото.

Отак я Вам «допоміг»: хоч наговорив багато. Як у мене в одній байці є: Ведмідь просить Лисичку, щоб пустила його на своє м’яке місце поспати, бо дуже наморився. А вона каже: — Я дуже хвора, з місця не можу встати, а от пораду можу дати: он купа ріща, лягай під ним і спи. «Це — тобі спальня отака!». Він ліг і заснув, а Лисиця забрала з-під себе м’ясце і гайда-драла… Отак я допоміг Вам — порадою. У мене байка має мораль: «Отак м’яса схованого ради даєм розумні, ділові поради». Звісно, у нас діло трошки інакше.

Привіт і щирі побажання успіху! М. Годованець.

Кам’янець-Под[ільський], [вулиця]Шевченка, 18/18». (ХОЛМ. — Кн — 6744, Дк — 5190.)

Ірина Олексіївна Мороз

Між письменником-байкарем Микитою Годованцем і студенткою зав’язалося листування з приводу пошуку забутої творчої спадщини Панька Педи.

«26/ІІІ-62 р.

Шановний Микито Павловичу!

Прошу пробачення, що довго не відповідала Вам — прихворіла трохи. Тому не змогла виконати Ваше прохання — побачити Івана Михайловича Дузя і нагадати йому про Остапа Вишню. Обов’язково це зроблю, як тільки встану з ліжка.

Дуже вдячна Вам за Ваш лист і подарунок.

Біографічні відомості про Панька Михайловича Педу, які Ви згадуєте в своєму листі, я використаю в дипломній роботі.

В періодичній пресі за ті роки і в збірці «Перший рейд» я знайшла дванадцять нових поезій Панька Педи, які не входять в книжку «Горять огні», а також дві чи три його пародії і декілька перекладів з Вайнермана, Безименського, Жарова та один переклад з молдавської мови.

Крім того, в журналах «Металеві дні», «Блиски» я знайшла декілька фотографій Панька Михайловича разом з іншими одеськими письменниками тих років і статті-рецензії О. Ждановича про Педу і інших письменників-одеситів…

Всі знайдені матеріали я використовую в своїй роботі. Вона має складатися з чотирьох розділів. Перший розділ — біографія Панька Педи, літературне оточення, загальний творчий шлях…

Другий розділ — аналіз тих 12-ти нових віршів, які я знайшла, а також збірки «Перший рейд». Третій розділ — збірка «Горять вогні» і останній — найменший розділ — переклади Панька Педи.

Я вже написала другий і третій розділи, залишилися перший і четвертий.

Коли закінчу роботу, один з примірників вишлю Вам.

Обов’язково скористаюся вашою порадою — побуваю у Олеся Мазура.

Ще раз прошу пробачення за турботи. Дуже вдячна Вам!

З пошаною Ірина Мороз». (ХОЛМ. — Кн — 6753, Дк — 5199.)

«13 VІІІ 62

Хороша Ірино Олексіївно!

Відпочивайте та беріться до праці. Ви скористайтесь з моєї поради — зверніться за допомогою до Недзвідського та Дузя, щоб допомогли Вам улаштуватися в Одесі. Тоді Вам буде змога працювати над Вашою темою.

Я ще не передав вірші Педи С.І. Олійникові, а тільки написав йому, чи не передать для надрукування в «Л[ітературну] У[країну]», але відповіді від нього ще не одержав. Мабуть десь відпочиває на дачі, або поїхав на прогулянку в гори (як те він любить). Гадаю, що все так буде, як я йому запропонував.

Щодо поїздки в Вінницю. Панько в пресі Вінниччини дуже мало друкувався. Один з наших журналістів рився, як то кажуть, в давніх газетах Вінниці і знайшов тільки одного вірша Педи. Я ще сам не бачив того вірша. Гадаю (і в цьому певен), що робота Ваша б не була результативна.

Раджу пошукати в архівах Одеси: не може того бути, щоб після років 1930—1931 він не давав нічого друкувати в газети і журнали Одещини. А якщо є змога, (варто пошукати і в «Гарті» за роки 1931—1937) в альманахах Одеси.

З Кобилянською не був знайомий і не знаю людей, що її добре знали.

Здоров’я моє трошечки покращало (з серцем), але ще дуже допікає сахарна хвороба. Збезсилів, похуд. А це вже погана прикмета.

Працювати — працюю, бо інакше не можу. Працюю і над новими і над давніше написаними — привожу їх до кращого ладу (адже кінця нема праці над художнім твором!).

Бажаю здоров’я Вашому батеньку і щастя світлого Вам.

З пошаною Мик[ита] Годованець». (ХОЛМ. — Кн — 6747, Дк — 5193.)

«Шановний Микито Павловичу!

Одержала Вашого листа.

Спершу про вірші. «Перший рейд» — це назва першої і єдиної за життя книжки Панька Педи. Книга вийшла в видавництві «Гарт». Вірші, про які йде мова, були надруковані в цій книзі, але в збірку «Горять огні» з якоїсь причини не включені.

Маю до Вас велике прохання: я випадково дізналася, що в збірці «День поезії», яка готується в «Радянському письменнику», буде розділ «Публікації». Думаю послати туди знайдені мною вірші Педи. Може б Ви написали Степану Івановичу Олійнику — хай би він допоміг в на-друкуванні. Звичайно, якщо це можна […]

15/Х-62 р.» (ХОЛМ. — Кн — 6758, Дк — 5204.)

«Шановний Микито Павловичу!

Посилаю Вам одну з фотографій Панька Педи, знайдених мною у журналі «Блиски» за 1928 рік, зшиток 1.

Фото не дуже вдале, але кращого не могли зробити. Підпис під знімком не вмістився. Ось він повністю:

«Одеське об’єднання пролетарських письменників. Зліва на право.

1-й ряд: Й. Кліманський, В. Надточій, М. Войців. В. Сергієнко, А. Вакуленко, Ю. Горішко.

2-й ряд: Л. Заграва, Г. Кам’яна, В. Гадзінський, Г. Зак, М. Гаско.

3-й ряд: С. Голованівський, Г. Вакар, В. Ємець, П. Педа, Ол. Ян».

Як здоров’я Ваше, як праця літературна?

Великі вітання від чоловіка.

З повагою

Ірина Мороз.

22/VІ-63 р.» (ХОЛМ. — Фото листа Ірини Мороз до М. П. Годованця,

б/н.)

«…Во ім’я його зробити»

Прагнення студентки Інни Мороз знайти нові матеріали про Панька Педу для своєї дипломної роботи вселили надію Микиті Павловичу про можливість нових видань і публікацій розстріляного поета. Ось що написав він С. Олійнику (6. ІХ. 1962 р.) у відповідь на його лист:

«Посилаю Вам всі вірші Панькові, знайдені Іриною Олексіївною Мороз за моєю порадою. Це велика заслуга Мороз.

Я в попередньому листі просив Вас і зараз прошу: надрукуйте щось із цих віршів (хай би і поему про ГПУ) в якомусь журналі (я гадаю, що оновлена «Вітчизна» була б відпо-відною трибуною) з Вашим невеличким вступом, а гонорар хай вишлють Мороз, вона попрацювала добряче над одеськими архівами (крім неї там зробити цю роботу нікому. Інна колись в Одесу їздила з цією метою, та жодного вірша не знайшла).

…Степане Івановичу! Чи, готуючи збірку Панькову, Ви взяли і вірші з його першої збірки? Цю збірку я бачив в бібліотеці А[кадемії] Н[аук] (ріг Толстого і Володимирської). Вона була схована, а я сказав бібліотекарям, що Педа реабілітований, і книжка з’явилася на полиці». (ХОЛМ. — Кн — 6744, Дк — 5190.)

Отже, Микита Павлович і далі турбувався про те, щоб творчість Панька Педи не забувалася. Він знову нагадує С. Олійнику (10. ХІІ. 1964 року):

«Степане Івановичу! Чи не варто перевидати книжечку віршів Панька Педи? Це діло мусив би зробити «Дніпро».

Тут небагато праці: передрукувати книжечку (останню), додати те, що не увійшло з першої книжки, і те, що ми знайшли нового (Ви одержали надіслані мною вірші Панькові?). Я можу зв’язатися з жіночкою, що знайшла в Одесі ті вірші, може, у неї іще щось є. Може, попросити Вінницький архів, щоб пошукали в газетах за 1923—28, там щось є, мені казали.

[…]Я читав її свого часу в Києві в бібліотеці Ак[адемії] Наук. Чи книжка залишилася живою — от питання». (ХОЛМ. — Кн — 6846, Дк — 5292.)

Однак, з усього видно, справа далі не посувалася. Хоч і турботи про творчу спадщину Панька Педи не відступали. Свідчення цьому — наступний лист до Степана Олійника — від 6. І. 1972 року:

«Моя (вірніше — жінчина) племінниця Інна Кравченко-Педа… усе побивається думкою: як би перевидати книгу Панька?! Я теж за це. Ос-кільки Ви уже раз зробили велике діло — видали його збірочку, то чи не варто б (поки ми на ногах) поновити видання? Адже людина загинула ні за що — ні про що, і хто ж за неї подбає? Кожен сам журиться за себе, а мертві «сраму не імуть»…

У мене є дві нових фотографії Панька. З них варто зробити для книги портрет. Я Вам надіслав кілька нових віршів його, знайдених одною одеситкою, віршів дуже непоганих. Може, іще щось пошукати б, додати. Панько того вартий та й Інна дуже потребує матеріальної підпомоги.

Минула дружба і обов’язок дружній до Панька вимагає від нас щось во ім’я його зробити». (ХОЛМ. — Кн — 6850, Дк — 5296.)

Але цього здійснити уже не вдалося. М.П. Годованець пішов із життя 28 серпня 1974 року, так і не діждавшись нового видання поетичної спадщини П. Педи. Степан Олійник помер 11 січня 1982 року.

(Далі буде)

Василь ГОРБАТЮК,
письменник,
директор Хмельницького обласного літературного музею.