Непарадний мундир фельдмаршала Суворова

Із росіянами та їхніми почуттями імперської гордості все досить зрозуміло. Біографія Суворова справді гідна захоплення, якщо дивитися на історію Росії як на процес приєднання начебто нічийних земель з неросійськими назвами, які той залізом і кров’ю перетворював на «исконно русские».

У післявоєнний період в Україні, як і в інших республіках колишнього СРСР, у багатьох містах встановили пам’ятники Суворову, а його іменем назвали села, вулиці, колгоспи тощо. Втім, і дотепер вісім населених пунктів, 290 об’єктів топоніміки, низка сільськогосподарських підприємств у нашій країні носять ім’я цього російського полководця. Йому ще й досі на українській землі стоїть більше десятка пам’ятників, аж сім з яких — у нашій області: в Одесі (відкритий у 2012 році), Ізмаїлі, Любополі, Макаровому, Петрівці, Суворовому і Трапівці.

Ким же насправді є Суворов для поляків, українців, білорусів, а також багатьох «інородців» (на Уралі, Кавказі, в Криму), які стали жертвами його воєнних вишколів і каральних експедицій?

Тим, хто не знає нічого, крім казочок про подвиги генералісимуса і картини Сурикова «Перехід Суворова через Альпи», складно повірити, що він був не тільки і не стільки воїном, стільки жандармом і карателем. Причому вкрай жорстоким і нещадним. Тому Катерина II та Павло I не раз використовували не гидливого до чужої крові полководця для вирішення кривавих завдань. Багато з них безпосередньо пов’язані з подіями на території України.

1. У 1769—1770 роках О.В. Суворов — командир бригади, кинутої Петербургом для ліквідації Барської конфедерації, що виступила проти коханця Катерини II, польського короля Станіслава Понятовського. Паралельно бере участь у придушенні Коліївщини — козацько-селянського повстання на Правобережній Україні 1768—1769-го років під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти.

26 червня 1768-го російські карателі оточили війська гайдамаків і підступно захопили Залізняка, Гонту та Семена Неживого. Загони повстанців були роззброєні. Остаточно повстання задушили в кінці весни 1769-го, понад 30 тисяч його учасників було покарано. Розправа над гайдамаками послужила прологом до ліквідації Запорізької Січі і придушення українського національно-визвольного руху на довгі десятиліття. За обидві кампанії Суворов отримав звання генерал-майора.

2. За часів між першим і третім поділом Польщі Суворов не сидів склавши руки. У серпні 1774-го його кинули проти військ ватажка визвольної війни Омеляна Пугачова. Будучи кріпосником-рабовласником, для якого ідеалом державного устрою була казарма, він бажав особисто придушити повстання. Однак, коли прибув на місце бойових дій, головні сили Пугачова були розбиті Міхельсоном. Суворов очолив конвой для етапування в’язня до Москви, мріючи про славу тріумфатора.

Після страти ватажка повстанців Суворову доручили очолити упокорення Башкирії, яка підтримала Пугачова, силами понад 80 тисяч вояків. Застосовуючи де батіг, а де пряник, більшість керів-ників башкирських загонів вдалося схилити до припинення опору. Лише Салават Юлаєв та його батько Юлай не пішли на жодні компроміси з окупантами й загинули в нерівній боротьбі. Башкирський народ не забув їх мужній подвиг і шанує як національних героїв.

3. Керував депортацією християн з території Кримського ханства в 1778 році. Мотивація — схожа на путінську: порятунок православних від переслідувань мусульманами Криму. За два місяці було депортовано в Азовську губернію понад 30 тисяч осіб. На новому місці, в азовському степу, близько половини кримських переселенців не пережили першої ж зими.

4. У 1782-у Суворов на чолі російського корпусу придушує антиханське (антиросійське) повстання на Кубані й «примушує до миру» ногайців. Уже за рік «блискуче» здійснює депортацію залишків (після проведених ним кількох гібридних воєнно-каральних операцій) ногайської орди — народу, який у XVIII столітті населяв землі Північного Причорномор’я, зокрема й території південних областей сучасної України, — «вглиб імперії».

5. У квітні 1783-го Російська імперія здійснює анексію Кримського ханства і вже восени того ж року на Суворова покладається справа вислання не зовсім надійного колишнього хана Шагін-Ґірея до Воронежа…

6. У 1794-у очолюваний Суворовим російський каральний корпус придушує польське визвольне повстання на чолі з Тадеушем Костюшком. У ході каральної операції він узяв штурмом передмістя Варшави — Прагу. Солдати чинили відповідно до його наказу: «Діяти швидко, хоробро, по-російськи». Підсумок — більше 16 тисяч порубаних і розстріляних захисників польської корони, від немовлят до немічних старців.

У пам’яті білорусів живі спогади про замордованих повстанців, шибениці для учасників національно-визвольного руху під проводом Тадеуша Костюшка, якого вважають своїм і білоруси, й поляки, про осквернені греко-католицькі храми і спалені Біблії білоруською мовою. Навіть офіційна енциклопедія Білорусі називає діяльність Суворова «кривавим придушенням».

7. У 1799-у році, вже після смерті Катерини ІІ, новий імператор Павло відправив Суворова в «італійський» похід, аби припинити хід нового життя в Європі й нової епохи в історії. Йому вдалося виграти всі битви, але царизм укупі з іншими душителями свободи програв військову кампанію в цілому. Імператор Павло І нагородив Суворова найвищим військовим званням — генералісимус, щоправда, насолоджувався ним старий каратель недовго — через пів року його грішна душа покинула тіло.

Ось такий непарадний мундир висить в історичній шафі прославленого російськими пропагандистами полководця, а насправді — організатора й виконавця акцій, якщо брати з точки зору права, «з ознаками геноциду».

І як підсумок, слід додати ще один цікавий факт: усі війни, в яких брав участь О.В. Суворов, були загарбницькими, він не брав участі в жодній оборонній війні.

Розлучитися з Олександром Суворовим (як і з Катериною ІІ) буде складніше, ніж з Леніним чи Жуковим. Але це необхідно зробити: провести не лише декомунізацію, а й деколонізацію нашої історії. Бо допоки пам’ятники цим катам стоятимуть в Україні, допоки їхні імена носитимуть наші вулиці, ми змушені говорити про силу російської зброї, а варто було б — про силу українського духу.

Початок «прощання» з Суворовим відбувся майже два роки тому: 25 січня 2019-го демонтовано пам’ятник, що стояв перед входом до Київського військового ліцею імені Івана Богуна (колишнього Київського суворовського військового училища). Демонтажу передувала тривала бюрократична тяганина, яку змушений був пройти начальник ліцею, Герой України, генерал-майор Ігор Гор-дійчук, щоб врешті-решт таки прибрати з території закладу цей привид імперії та символ «русского міра».

Василь ВЕЛЬМОЖКО.