Переглядів: 757

На кону, як у житті

Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька. Айвон Менчелл, «Клуб самотніх сердець», трагікомедія. Режисерка — заслужена артистка України Тетяна Аркушенко. Художнє оформлення заслуженої художниці України Ольги Гоноболіної. Хореограф — Павло Івлюшкін.

Три жінки. Три подруги. Три історії…

Хоча… Історія все-таки, назагал, одна. Й саме вона єднає цих таких різних за темпераментом, життєвою наснагою, інтересами трьох приятельок, жінок третього, як зараз кажуть, віку (а може, якраз другого, чи ще якогось, бо п’єса американська, а між нашими та їхніми жінками одного віку, та ще й у ситуації героїнь вистави, різниця неабияка).

До слова. Добротна, якісна американська драматургія нині опосіла славетні українські сцени: зокрема, «Трамвай «Бажання» за п’єсою Вільяма Теннесі з неабиким успіхом поставив у «франківців» донедавна ще наш, а тепер вже їхній Іван Уривський, а на кону столичної оперети щойно відбулася «Прем’єра. Бродвейська історія» за твором Джона Кромвелла. Утім, якщо в тому матеріалі присутні складні життєві колізії, драматургічна напруга, то тут — все трохи інакше. Втім, на позір, все виглядає достатньо драматично, і таким насправді є, хоч і в комедійному контексті.

А ситуація така, що всі троє — вдови. Звучить як присуд. Але саме ця, спільна для них, обставина неабияк зближує та навіть ріднить їх. Усі троє залишилися самотніми (про дітей не йдеться, бо це вже була б інша п’єса) в тому віці, коли, з одного боку, ще можна змінити своє життя, знову поринути в родинне тепло, по-новому зазнати подружнього щастя, а з іншого — все це вже наче б і не надто пристойно. Вже начебто вони приречені на самотність. Такий собі «клуб самотніх сердець», у якому лишень вони утрьох, бо самі ж його й придумали.

Чи щасливими були їхні шлюби? Хтозна. Тепер це вже й не важливо. Тепер від тих шлюбів залишилася лише пам’ять. Вінілові платівки — колекція покійного чоловіка, чи спогад про те, як танцювали модний тоді рок-н-рол. Попіл спогадів. Обов’язок відвідувати рідні могилки на цвинтарі й про щось там оповідати покійникам та підстригати плющ… Тепер сімейні обов’язки заступив обов’язок не забувати, згадувати — бажано, щоби щось приємне, добре, хоч, звісно, по-різному воно траплялося у житті...

Отож, троє членкинь цього «клубу» щомісяця збираються в однієї з них, утрьох чаюють, згадують, пліткують, зазвичай сваряться та миряться (жінки ж бо!), йдуть на цвинтар, де звіряються в чомусь безмовним могилкам. Приречені на самотність салютують її величності Долі (якщо перефразувати відомий античний вислів), котра, властиво, саме й прирекла їх. Наче б логічно.

Та ні ж бо, вони намагаються якось урізнобарвити своє життя. Наприклад, купують собі якийсь новий виряд, себто хочуть гарно виглядати, подивувати одна одну. Провадять цікаві для них розмови. Й навіть збираються на весілля. Усі троє. Такі різні й такі, сказати б… та ні, не однакові, це вже було б нецікаво. Тому що є психофізика. Троє жінок на кону — це три психотипи, що проявляються у нас на очах.

Ось Іда, господарка дому. Вся така романтична, така, сказати б, тепла, затишна, домашня, така стримана…

А поряд — протилежна їй Доріс, для котрої справжнє життя скінчилося, а єдина радість тепер — оці щомісячні зустрічі з приятельками, відвідини чоловікової могилки, душа її немовби запнута темним вбранням. Вона — поза усмішкою, жартом, поза всім тим, що становить, скажемо так, сіль життя, його смак, гостроту, його барви…

І, нарешті, Люсіль, цілковита їм обом протилежність, неймовірна, фантастична Люсіль, фейєрверк, тайфун, смерч, що здатний закрутити всіх та понести туди, де радість життя, такого, назагал, недовгого… Скільки їй років? Та ви що! Хто ж питає про таке у жінки — у такої жінки? Це в Іди, у Доріс можна запитати, й кожна чесно відповість…

Три жінки… Три характери… Три долі…

Властиво, доля одна: вони — вдови. А може, спробувати повторити щось? Уже, так би мовити, в іншому антуражі. Відчути знову оте шаленство повноти життя — сприймати як належне чоловічі зацікавлені, відверті, прицільні погляди, оту гостроту нових відчуттів, емоцій, лоскітливих розмов про чоловіків (про що розмовляють/думають чоловіки? Та ж про жінок, звісно. А жінки? Зрозуміло: про чоловіків. І вдови — так само). І шопінгувати із задоволенням, відтак хизуватися перед колежанками новим оригінальним прикидом (нехай і з комісійного краму). Не поховати себе заживо – попри те, що з плином часу біль подібних втрат стає гострішим, а продовжувати повноцінне життя. «Рекрутувати ще живих замість ходити до мертвих», «вивчати ринок» (потенційних коханців чи «женихів», звісно), «розпочати відлов кандидатів».

Це все цитати. І ви вже здогадалися, чиї. Звісно ж, Люсіль! Ось вона з’являється в кімнаті, енер-гійна, рухлива, згусток енергії, ще й слова не сказала, а вже щось змінилося. Вже ви з граничним зацікавленням спостерігаєте за рухом вистави. Одразу дійство отримує необхідну наповненість, свою ритміку, ми наче пливемо цілковито незна-йомою рікою, не відаючи, де який заверт і де яка круговерь. У кожній сцені чи мізансцені вона — центр Всесвіту. Невгамовна, вибухова, цілковита протилежність Іді, і вже тим більше — Доріс. Вона й на цвинтарі, на очах у подруг, відверто заграє з незнайомцем, надто — коли дізнається, що обидві знайомі з ним. Тут не йдеться про те, що далеко не всім чоловікам — надто таким, як Сем — таке до вподоби. Але ж це — Люсіль. Вона йде, як мовиться, «на удачу». Цілком умотивовано Сема вона не зацікавила, він прикипає до Іди. (До слова, чудово зіграна чоловіча роль, та й не часто можна побачити заслуженого артиста України Павла Шмарьова у подібному образі.)

І тут — несподіваний закрут сюжету. Вірні подруги влаштовують Іді, так би мовити, «подляну»: намовляють Сема забути про неї. Бо ж на очах розпадається їхній «клуб». Ініціатор, певна річ, — Люсіль. Зрозуміло, що опісля вони розкаюються у скоєному, перепрошують довірливу Іду, й вона щасливо єднається з Семом.

За всіма законами драматургії, зокрема трагі-комедії, так і має бути. Але чому померла Доріс? Вочевидь, вся ця історія хилиться до того, що тверезий, оптимістичний погляд на життя, невтримне — й цілком природне — прагнення якось плисти далі бурхливими хвилями житейського моря, не падати в чорну діру аскези, жити наповнено, шляхетно, пам’ятаючи про того, з ким укупі минула добра його частина, — вочевидь, усе це є вгодним Господу. Для життя — наповненого, вільного та щасливого — Він саме й сотворив нас…

Три актриси.. Три ролі… І… усе-таки три жінки…

З усім, що притаманне жінці. А що їй притаманне? Авторові це не відомо. І ніхто не знає цього. Навіть самі жінки.

Але є фах. Ним володіють, за визначенням, усі жінки. Та все-таки ним володіють обрані. Ті, кому з небес дано піднятись на кін. І зіграти для всіх, часом переступивши через усе, бува, що й через себе саму — в сенсі кращої частини власного життя. Зіграти, як мовиться, на одному подихові. На одчай душі. Бенефісна роль у цієї Люсіль…

Часом театральна вистава змушує думати, що основою драматургічного мистецтва є все ж таки акторський театр. Ця — з таких. Її створили три прекрасні актриси: народна артистка України Ольга Равицька (Люсіль) і дві заслужені — Тетяна Глущенко (Іда) і Галина Кобзар-Слободюк (Доріс). А з ними і заслужена артистка України Ірина Охотниченко (Мігдред, роль майже епізодична, але створений сценічний образ — яскравий, опуклий, трохи навіть комічний, таки запам’ятовується). Всі разом вони створили виставу на вельми важливу тему жіночої самотності. Назагал: людської самотності. Адже й Сем (заслужений артист України Павло Шмарьов) також втратив свою половинку.

А наостанок — даруйте вже — чайна ложечка гіркоти замість постскриптуму. Мова — знову про мову. Лише кілька неправильних висловів. Отже: шуба не може йти — вона може пасувати жінці; «комісіонка» — це все-таки росіянізм; «пройшла» — українською буде «минула»; тільки «попробуй скажи» — усе-таки вірно буде: «спробуй…»; «нічого страшного» — це калька з російської.

Роман КРАКАЛІЯ,
заслужений журналіст України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net