Василь САГАЙДАК. Із збірки «Солодкий мед дається трудно»

В такі хвилини не печуть вагання.
Не розрізняв я смерку від світання.
В дорозі від утіхи до гріха

Не знали чуби спину і спочинку.
Коли ж заснув у втомі на хвилинку —
Прокинувся у ролі пастуха.

* * *
Ти крадькома плакала,
Коли я спалив
Свої давні вірші.

«Нічого, — казав я тобі, —
Невдовзі
Я напишу кращі».

Я написав тисячу поезій,
Видав кілька книжок,
А ти заперечливо похитуєш головою
І згадуєш забуті рядки.

Не знаю, хто із нас
Має сьогодні рацію.
Проте припускаю,
Що попіл відгаслих вогнищ
Нас інколи більше гріє, ніж полум’я ватр,
Які розпалюєм нині.

Епіграф синові

Заповідаю з осторогою,
Бо не чекаю з неба див, —
Аби лиш хтось ішов дорогою,
Яку я мучив і любив.

А більшого мені не хочеться.
Доспіли ягоди шипшин
І роздають ознаки почесті
Вітрам, що віють з верховин.

Не всі тугі вогнисті ягоди
Впадуть доніч дощам й вітрам.
Перегуде осінній ярмарок
Й усіх примирить тихий крам.

Немов мені, нехай і синові
Осяють ночі темних зим
Червоні ягоди шипшинові
Своїм паланням золотим.

Мамин портрет Шевченка

Блищання досвіту сиваве
Стирає темінь із вікна.
Шевченка мама вишиває
На білім крайці полотна.
Сусідка скаже: «Краще свитку
Пошила б дітям. Жаль гроша…»
Вона кладе до нитки нитку,
Як водить пальцями душа.

Її нікому не позичиш.
Сама ж не відає, чого
Такі лягли йому зіниці,
Таке мережиться чоло.

Коли й знайдуть несхожість люди,
Хай не шукають тут олжі,
Бо їй таким Шевченко буде,
Яким побачився в душі.

* * *
Ого, куди закинуло вас, лорде:
Де Ізмаїл, а де туманний Лондон.
Туди й найкращий кінь не доірже.
Богиня долі вас не стереже.

Та й що за сенс накласти головою
За край чужий, його народу волю?
Сьогодні знає навіть потурнак —
Своя сорочка ближча, як-не-як…

Стою. Мовчу. Між мурами фортеці,
Хапцем шикує військо тіней вечір
І на точилах соняхів заблуканих
Гострить наскісних променів шаблюки.

Заходить сонце. Темінь історична
Різьбить на мурі Байрона обличчя.
Метких очей безжальна прямота.
Довгастий ніс. Затиснуті вуста…

Та раптом губи ніби ворохнулись,
Якісь слова у сутінках війнули.
Дочув кінець:
«Як йдеться про свободу,
Нема чужого на землі народу».

* * *
Поет, що жар розносив голіруч,
Аби усім світились гнізда вогнищ,
Замкнувся із середини на ключ —
Не докричиш і дзвоном не дозвониш.

Невже душа, наслухавшись образ,
Затерпла і зневірилась у добрім,
Тож зачинилась на непевний час,
Неначе магазин на переоблік…

Чи будуть завтра по старій ціні
Добро і милосердя, віра й правда,
Чи станеш знову говорити «ні»,
Коли всі «так» фальшивим хором правлять?

У чорнокрилім натовпі ворон
Й ворона біла пір’ячком чорніє.
Щасливий, хто сповідує шаблон
І вічми, ніби пам’ятник, скляніє…

Чи в ньому теж невборканий Ікар
Поволі перекинувся в ізгоя?..
Він був учора. Мовив, що чекав,
Покіль на пальцях опіки загояться.