Переглядів: 588

Найдорожчий скарб

9 листопада — День української писемності та мови

Без знання української мови всі українські устремління виявляться збудованими на піску.
Олександр ПОТЕБНЯ.
Я певен, що знання української мови безмежно збагатить кожну російську людину, яка проживає в Україні.
Леонід ВИШЕСЛАВСЬКИЙ.

Черговий День української писемності та мови Україна відзначає в умовах російської агресії, в основі якої лежать не стільки українські терени, скільки українська мова на них, що вже не одну сотню років не дає спокою російськомовній федерації самим фактом свого існування як мови окремого народу, а не «южнорусского диалекта» російської. А чого варта у цьому контексті, наприклад, заява президента Росії про те, що все Причорномор’я і східна частина України — це споконвічні російські території, передані нібито Україні російським більшовицьким урядом, і тепер РФ з цим розбирається?! У цій неоголошеній війні, яку В. Путін називає «разборкой», уже загинули понад 14 тисяч українських громадян, а більше 40 тисяч поранено, країні завдано величезних матеріальних збитків, сковано її економічний розвій і рух до Європи.

Щоразу, коли заходить про рідну мову, пригадую дитинство. Ми талапаємося у прибережних водах привітного Тилігулу, шукаючи в ньому затонуле, за словами дорослих, які не бачили цього, але теж чули від старших, турецьке судно із золотом на борту. Тоді нас мало цікавило, чому той корабель (та чи й корабель?) був саме турецьким (бо ж звідки йому тут узятися?) і чому саме золото (логічніше було б — турецькі гармати, наприклад). Ми по-справжньому вірили в існування цього скарбу. Скільки дитячих мрій було пов’язано з ним, які за спадком передалися нашій юності!

І тільки далеко потім, працюючи над книжкою «Тилігул — ріка козацька», я зрозумів, що скарб на дні річки справді лежить, але цінність його не в золоті, а в українській минувшині, яку не дуже викладали на папір ті, хто спочатку одібрав, а потім рік за роком опановував ці українські притилігульські береги. І над минувшиною прирічкового краю поступово виріс товстий шар масного мулу, основною складовою якого став весь бруд прибережних містечок, де минало дитинство повоєнної малечі. А з часом її вже заболотило так, що, здавалося, вона ніколи не проб’ється назовні, щоб стати духовною наснагою і всього історичного шляху, яким йшли українці, і сьогодення.

Саме тому мені стали такими близькими слова Сергія Єфремова, академіка, щирого товариша нашого великого краянина Євгена Чикаленка, про те, що «рідна мова і рідне письменство — єдиний скарб, що лишився українському народові од далеких прадідів». Розумієте: єдиний! І цей скарб —не золото, а наша «рідна мова і рідне письменство», які переважать будь-які коштовності.

Так думав про нашу мову не лише академік Сергій Єфремов, який багато знав про неї, так думали і наші пращури, борючись за неї. Це було давнє і ви-мріяне бажання всіх українців — бачити рідну мову рівною серед мов світу, а не в якості говірки чужої.

Тепер, мушу визнати із жалем, не всі так думають. А як думатимуть наші онуки і правнуки? Оце головне питання, бо землі ми вже, здається, зреклися, залишився єдиний й останній наш скарб і рубіж — мова. Якщо ми з такою ж легкістю, як землі, відцураємося і її (а симптоми такі є), то, певна річ, від неї зостанеться те, що вже не можна буде називати мовою й передавати у спадок. Бо який же скарб із суржику?

— Та куди вона дінеться? — скаже хтось з веселих оптимістів. — Вона — як океан…

— Та що з нею станеться? — засумнівається інший. — Аби війни не було…

— Тю! Чи не однаково, в якому стані вона нашим внукам дістанеться? Німими не будуть! Головне — щоб голоду не було, — додасть третій.

А й справді, чого хвилюватися: німими ж не будуть. Та й що з нею станеться? Вона ж — як океан, хоч і брудний, засмічений, зі специфічним запахом, але ж океан…

Заждіть, панове, а як же тоді з вірою нашою: «Не хлібом єдиним»? А як же з біблійним, що «споконвіку було Слово»? Та ще й яке! Та ще й у Кого?

Невже українці й справді не розуміють, чому полюють на їхню мову? Послухати історико-філологічні вправи сусідів, то й народ ми один, і мова у нас спільна, і територія суціль не наша, а їхня. І взагалі, ми хоча й менші, але ж — брати. То й жити давайте мирненько, пристойненько, тихенько. Так, щоб усі наші хатки біленькі були крайненькими, а кислиці — солоденькими…

І пригадалася мені давня історія, як у ніч із 21 на 22 квітня 1718 року в Києво-Печерській лаврі сталася велика пожежа. Тоді згоріли, практично, весь архів і бібліотека, де зберігалися книжки й рукописи ще давньоукраїнських княжих часів. Матеріальні збитки від цієї біди повернулися досить швидко. А от духовні втрати залишилися непо-правними дотепер.

Й одразу ж після цієї пожежі понаїхали за царським наказом до Києва із Москви писаки та й заходилися переписувати літопис древнього монастиря відповідно до інтересів новопроголошеної Ро-сійської імперії, бо саме тоді Петро І вирішив перейменувати Московське царство на Російську імперію. На перший погляд, зв’язок між цими поді-ями не проглядається, як і цар не бачиться як замовник пожежі: пожежа — пожежею, перейменування — перейменуванням. Але пригадаймо, що до 1480 року Московське царство (Московія) було частиною Золотої Орди. Із 1328-го московські князі отримали ярлик від хана на титул «Великий князь Володимирський» і Москва стала центром збирання данини на користь хана з усіх на той час підконтрольних Золотій Орді північно-східних руських князівств. Про цей «сімейний» зв’язок Москви і Поля найкраще свідчать московські оніми, які зберегли історію тих часів до нинішніх днів: Арбат, Таганка, Ординка, Балчуг, Кадаші, Хіва, Толмачі та інші, як і прізвища: Карамзін, Юсупов, Абакумов, Кадуй, Базулук, Бахметєв, Бутурлін, Сургут, Гомаюн, Салтиков, Нуздай, Касуй, Кабарда, Артугап, Аксаков і далі, далі, далі — суціль не слов’янські назви та прізвища, одержані представниками вищих московських кіл у змішаних шлюбах з ординцями.

Допитливий читач скаже: «У День української писемності та мови до чого тут Золота Орда, Таганка, Ординка? Який між усім цим зв’язок? І чи є він тут взагалі? Чи не шукає, бува, автор в усьому руку Москви?». Чесно кажучи, її й шукати не треба — сама скрізь вилазить. Бо якби цього зв’язку не було, то не було б зараз ні окупації українських Криму та Донбасу, ні вимог державного статусу для російської мови та інших зазіхань на мову корінного народу України, його територію, історію та культуру. Яка мета? Який сенс? Невже це бажання самих українців? Але ж їх уже давно нема за паспортами. Так, за паспортами, на жаль, уже нема, але українська мова ще ідентифікує їх як українців, а звідси й мета агресора — поступово знищити мову, тоді й не буде її носіїв.

Ні для кого не секрет, що росіяни давно вже несуть непосильний тягар не лише чужих територій, а й чужої історії, в якій й самі заплуталися та забрехалися. Як писав їхній же поет Сергій Єсенін: «Загубилась Русь в Мордві та Чуді…». Ну аж ніяк не виходить Росії очолювати слов’янський союз й оголошувати російську мову спадкоємицею давньоруської. (До речі, щодо української, то у фонетиці та граматиці вона має більше спільних рис з білоруською — 29, чеською і словацькою — 23, польською — 22, хорватською та болгарською — 21, сербською та македонською — 20, словенською — 18, аніж з російською — лише 11 спільних рис.) Це дало підстави академікові М.М. Покровському стверджувати, що в жилах сучасних росіян тече на 80% не слов’янська кров, а кров «інородців». Учений висловився так: «Великоросія побудована на кістках «інородців», і навряд чи останні дуже втішені тим, що в жилах великоросів тече 80% їхньої крові».

А один з найвизначніших поетів «срібної доби» Олександр Блок про корені російського етносу писав так: «Мільйони — вас. Нас — тьми, і тьми, і тьми». Поет не випадково вжив тюркське слово «тьма», що в тексті виступає і як назва військового з’єднання ординців-азіатів (10 тисяч воїнів), і як число в давньому російському рахуванні, яке дорівнювало десяти тисячам у малому рахунку або ж мільйону (тьма велика) — у великому, з гордістю визнаючи: «Так, скіфи — ми! Так, азіати — ми, — / З розкосими й захланними очима!». Втім, щодо останнього твердження мусимо зауважити, що скіфи були різні, але в більшості своїй — типові європеоїди. Як пише Ліна Костенко, скіфи «були людьми не східної подоби», а от блоківських «скіфів», «з розкосими й захланними очима», ми побачили на броні російських танків у 2014-у на Донбасі.

Тож хіба міг Петро І, змінюючи назву «Московська держава», яка в Європі завжди асоціювалася «з розкосими й захланними очима», полізти у «прорубане вікно», й показати західному світові «свою азіатську пику», коли поруч лежали землі Русі-України із живою, розмовною, а не книжною, церковнослов’янською, мовою, високоосвіченою шляхтою і всуціль писемним народом, навчальними закладами, книгарнями, бібліотеками, архі-вами літописів, зрештою «Руською правдою»? І почали горіти не тільки київські архіви, у попелі яких народилося нове прочитання слова «Русь», як в «Історії» Миколи Карамзіна: «До опису загального характеру слов’ян додамо, що Нестор особливо говорить про норов слов’ян російських». Як бачимо, М. Карамзін ужив словосполучення «слов’яни російські», в якому прикметник «російські» утворений від неіснуючої в часи Нестора назви «Росія». Але історична правда не для карамзіних, тодішніх і нинішніх.

Аби закріпити петровські «реформи» стосовно історії й мови України (указ від 20 грудня 1720 року: «… книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці та особливого наріччя в них не було»), Катерина ІІ у 1791-у призначила обер-прокурором Святійшого Синоду О.І. Мусіна-Пушкіна і того ж таки року видала указ, за яким Синоду дозволялося вилучити з монастирських архівів та бібліотек київські рукописи, що «становили неабиякий інтерес для російської історії». Ви вже здогадалися, що саме цим «інтересом» і зайнявся щонайперше новоспечений обер-прокурор?..

Астраханський губернатор В.М. Татищев пішов ще далі: задумав написати «Історію Російську з найдавніших часів» за тими ж літописами. Справа загалом хороша і для розуму корисна — чому б не написати? Тим більше, що в Росії ще не було своєї історії. Але Василь Микитович не був би Татищевим (із церковнослов’янської слово «тать» — злодій, грабіжник), якби не спрямував свої дії на злочин: узявся редагувати давні українські джерела, стаючи таким чином їх співавтором. Не уник його «редагування» навіть Іпатіївський літопис, у якому під 1187 роком уперше згадується слово «Україна»: «... и плакашася по нем всі переяславци... бе бо князь добр и крепок на рати... и о нем же Украина много постона...». Ці слова літопису були пов’язані зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича. Це сталося під час походу на половців, а наведений уривок свідчить, що «за ним же Україна багато потужила».

Зміна назви Русь на Україна була протестом проти агресивної царської політики, яка мала за мету перетворити українську націю на російську, загубити нашу самобутність. А коли стало зрозумілим, що українці й надалі відстоюватимуть свою окремішність, самостійність і що цю назву ніяк не викорениш, «старші брати» вирішили її дискредитувати. Відтак Україну в Росії почали трактувати як їхню «окраїну», а українську мову опустили до малоросійського діалекту.

Сьогоднішні російські «царі» мало чим відрізняються від отих первих, які, за словами нашого пророка Тараса Шевченка, «розпинали Україну», та вторих, що «добивали вдову-сиротину». Не дрімали і «свої діти», які «гірше ляха… її розпинають».

Але в усі часи були, є і будуть українці, які переконані, що Україну не зламати і що завдяки українцеві Нестору Літописцю, а не татищевим, карамзіним та соловйовим, нам відкрилися правдиві сторінки нашого минулого, аби надихати і нас, і наступні покоління на пошанування нашої історії, на утвердження рідної мови, на державотворчі справи.

У славний день народження Нестора Літописця, який став для українців Днем української писемності та мови, пригадаймо його мудрі слова: «Велика буває користь від учення книжного — книги наказують і вчать нас шляху до розкаяння, бо від книжних слів набираємося мудрості й стриманості... Той, хто читає книги, бесідує з Богом або святими мужами». Не даремно ж сказано у Великій Книзі буття, що «споконвіку було Слово». І саме з переповідки цієї Книги й починає Літописець свою безсмертну «Повість временних літ» — про те, звідки постала руська, себто українська, земля…

Юрій СИСІН,
письменник.
м. Ананьїв.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net