Переглядів: 551

Роман КРАКАЛІЯ. Зустріч

Новела

На Трійцю Євгенія вибралась, нарешті, відвідати маму на місці її віч-ного спочинку. Все не було як: по Різдві заслабла — місяць у шпиталю відлежала; до старшого сина їздила, а то не близький кінець — у столиці живуть. На Проводи знов під-стерегла її хворість, два тижні наодинці лікувалась. Тоді ж сказала со-бі: доживе до Трійці — піде, відвідає, бо як воно далі буде — хтозна.

Від пристанку тролейбуса поволи крокувала головною алеєю, минаючи старовинні склепи, задивлялась на скульптурні пам’ятники та барельєфи, хоч багато разів бачила їх; були то твори високого мистецтва, які привертали до себе увагу та бентежили уяву. Легко згадувала славні колись імена, вибиті на мармурових плитах: декотрі з них давніше чула від мами, про інших — прочитала недавніми роками. То все були відомі роди, славетні краяни… Були там написи українською, німецькою, польською, російською мовами; були слова, що визначали їхній фах або ж становище в суспільстві: доктор, адвокат, артист, радник, інженер, поет… То була еліта свого часу, який відійшов і ніколи вже не повернеться, люди, котрі зробили той час неписаною історією, згадками про славне минуле. Щоразу, коли приходила сюди, споглядала ті безмовні пам’ятки минувшини, котрі своїм мовчанням говорили багато про що. Читала ті написи на камені, хоч не всі могла прочитати, але щось таки знала напам’ять, а бува, й зупиня-лась перед декотрими, немовби вітаючись. Поміж них бачила новіші поховання, також почасти з дорогого ка-меню й так само зі скульптурними зображеннями, з написами вже ро-сійською мовою, зрідка — україн-ською. То вже пізніший час, вже писана історія… Втім, не заглиблювалася аж у такі високі матерії; думки, що крутилися в голові, були простіші, більш приземлені, й вони точно від-творювали цю сучасну історію, у яку вона також була втягнута — попри її бажання, бо інакше й не могло бути.

Не одразу б і знайшла материн надгробок, так все позаростало та тісненько приросло новими могилками, якби не розлогий ясен: дякувать Богу, ще не спиляли. Навіть не присівши на вузеньку лавчину, заходилась виполювати ті джунглі. Для цього прихопила з дому старий сікач для м’яса, якого на базарі отут неподалік направив їй знайомий гострильник; лиш тоді взяв у неї синенького «Богдана», коли зауважила йому, що не може добра робота задарма робитись. «Це так ви собі гадаєте, — відповів, — мій син вже три місяці без платні, нема, кажуть, грошей… бодай би вже вони самі пощезли кудись, — докинув, акуратно вкладаючи ту «п’ятірку» до гаманця. — Вам підвищили пенсію?» — «Не знаю, місяць лиш почався, а мій день аж наприкінці. — Ет, з тими їх підвищеннями…».

Сікач важкенький, але добре вигострений, хоч грубі стебла, які брала в жмуток лівою рукою, піддавались не одразу. Спочатку вивільнила з високого бур’яну кущ калини, що росла в узголів’ї за плитою з гранітної дрібки, розчистила зелений барвінок. На душі наче аж посвітлішало. Трохи далі, за яких десять кроків, за високим парканом напружено гуділа об’їзна дорога. «Довкола ані ока. Отако, боронь, Боже, надійде лихий чоловік, хто почує тебе, — думала собі, тягаючи той бур’янисько на купу. — Але кому потрібна стара немічна пенсіонерка?» — втішала себе. Так, наче той лихий чоловік вже був десь поряд.

За якихось півгодини заболіли крижі, руки почали в’янути. «Оце ще до того вугла дожну — та й присяду», — подумала собі. І в тій же хви-лі — скоріш відчула, аніж угледіла, що хтось таки є десь отут поряд. Розігнулась та, втираючи спітніле чоло, повела очима туди-сюди… З-поза широкого стовбура хтось наче визирнув та одразу й сховавсь. Але зрозумів, мабуть, що викритий, бо виступив з-поза дерева, нібито й не стояв там, а йде собі кудись у власній потребі.

Не сказала би, що дуже злякалася, але все-таки трохи стало моторошно. Ні душі довкруж. До майстерні, де працюють кілька робітників, — далеченько. Кричи — не кричи, ніхто не почує. Ноги неначе здерев’яніли, заледве тримали її. По якійсь хвилі трохи опанувала себе. Роки самітного життя навчили поборювати страх. Та й що він їй зробить, сімдесятилітній бабусі?.. А проте, озирнулась на бетонний мур, з-поза якого долинав гул пролітаючих авт. По той бік, певна річ, живуть люди, але що з того?

Тут відчула в опущеній руці дерев’яне держално сікача, це додало певности, ще міцніш стиснула його й потихеньку повела руку за спину. Дивилась на незнайомця, а він — на неї. Одразу визначила: безхатько, отже — не бандит. Без сорочки — лишень у майці чорного кольору, поверх неї — брунатна камізелька;

одежа пожмакана, брудна — місцями аж блищить. Воно й зрозуміло: ночує — де ніч застане, може, й на цьому цвинтарі. Скільки йому? На виду — вже й за середину віку зайшло. «Оце гримне по голові, — метнулась думка, — хоч би й кулаком, та й по всьому. Може, не вб’є, але забере гаманця, а в ньому — картка банківська, залишки тої пенсії. Була б не брала з собою, але ж обіцяла заїхати до невістки та повести онучку на танці, а принагідно й запла-тити за ті танці — сама живе, бідачка: чоловік десь на заробітках, ще не прислав ні копійки…».

Безхатько зробив якийсь неспо-діваний рух, чи то хитнувся, чи ступив пів кроку до неї. Поза плечі їй пішов холодок, відчула на собі гусячу шкіру. Про сікач забула, хоч міц-но стискала його в долоні.

— Ви… шукаєте когось? — не впізнала власного голосу. В голові крутилося інше. «Ви безхатько?» — хотіла спитати, але роздумала, бо хто ж зізнається в цьому; та й принизливо якось, коб не розгнівати.

Мовчав. Дивився на неї — око не кліпне. Завважила, як на шиї у нього ворухнувся борлак. Ступив крок убік, ніби намірився піти геть, але зупинився. Руку все ще тримав у ки-шені. «Може, у нього там камінь? — знов думка. — А може, ніж? Господи, верни йому розум, якщо забрав на покару». Зробила кілька кроків у бік мурованого паркану, далі високий бур’ян не пустив. Інстинктивно озирнулась. Безхатько стояв на стежині між надгробками, за кілька кроків до неї.

— У мене нічого нема!.. Я бідна пенсіонерка! — вигукнула голосно, підсвідомо сподіваючись, що хтось неподалік почує. — Така сама бід-

на, як ви! — докинула ще голосніше.

Мовчки приклав до вуст вказівного пальця: не кричи, мовляв. І тут згадала про троїцькі книші — взяла їх, щоби роздати за поману. При-тьмом кинулась до лавочки, намацала в сумці пакет. Ще теплі! Озирнулась. Безхатько тепер уже стояв майже поряд, за кілька кроків. Чомусь він наближається тоді, коли вона не бачить, це занепокоїло знову. Поклала кульок на лавку, сама ж відійшла убік.

Безхатько заперечливо похитав головою, кивнув на лавчину. «Казала мені носити гроші на грудях, — згадала подругу, у котрої сливе недавно вирвали з руки гаманець. — А поклала в сумку таки, забудькувата».

— Нема там нічого, кажу вам, пенсіонерка я, хіба не видно? А які тепер пенсії?

І в цій же хвилі — якби почула мамин голос живий, не так би здивувалась, напевне — безхатько сказав хрипким голосом:

— Не бійтесь… я не бандит…

З несподіванки, нетвердо ступивши, аж присіла на ту лавочку. Присів також з другого кінця. Почула шурхіт паперу: з пакету «Сільський хліб», у який щоразу в булочній клали їй свіжі м’якенькі бублики до чаю, вишолопував її книші. Надірвав від того пакету і взяв одного, наче серветкою, та почав їсти — не пожадливо, маленькими шматочками. Вже цілковито призвичаїлась до несподіваної прояви. Наразі згадала, про що думала щоразу, коли стрічались їй десь на вулиці отакі неприкаяні люди. «Аж тепер я дізнаюсь, як стають безхатьками», — намислила собі розпитати у нього. Почала здалеку: де ночує та чи має сім’ю… Мав… І сім’ю, і дім свій мав… Жінка покинула, зійшовся з іншою, а вона взяла та й продала будинок і теж пішла.

— Та як же так? — дивувалась. — Без вас продала?

А так… вони навіть не були розписані. Удвох з коханцем підробили підпис… А новий хазяїн знов продав. А потім прийшли якісь люди і сказали: ти тут не живеш, забирайся.

Він вмовк, зазирнув до порож-

нього пакета, акуратно склав його.

— То ви… безхатько?

Зробив якийсь невиразний рух майже всім тілом. Головою, раменами, черевом…

«Та ж певне, хто зізнається, що є жебраком бездомним, таким цілковито нещасним, що не годен зарадити собі, що пустився берега…».

Не мала вже того страху, тихенько поклала сікач на лавку біля себе, але так, щоби — під рукою.

— Де ви жили?

Знову мовчки подвигав плечима, головою, руками, щось мурмотів, опустивши низько голову.

— Та кажіть голосніше, бо не чую нічого! — виразно прозвучали давно забуті нею суворі вчительські інтонації.

Махнув рукою кудись поза мур, у бік об’їзної дороги.

— …він збудував будинок… ще до революції…

— Хто? Дід, прадід?

Ствердно закивав головою, швидко-швидко.

— А хто він був?

— Суддя… Ні, адвокат!..

— Добру пам’ять маєте, — пожартувала. — Так давно було… звід-

ки вам про те знати?

На обличчі зробивсь у нього загадковий вираз, він багатозначно похитав головою. Наразі розпрямився, підвів голову. В очах з’явилося щось цілковито нове для неї, щось таке навіть гордовите.

— А далі що, далі? — підганя-

ла, згадавши про свою незавершену роботу.

— Далі… — луною повторив. Несподівано звів руки, немовби прицілювався з гвинтівки. Вигукнув голосно: «Піф-паф!».

Зрозуміло: розстріляли. Ну, а батьки?

— Померли, — сумно одповів.

Мовчала. Думала про своє. Нагадав їй про її власний рід. Всі були як не вчительками, то лікарями. Ще застала прабабцю за її життя, мала тоді вже за дев’яносто. Пам’ятала, як приїздила з села — висока, у строгій сірій сукні з білим гаптованим комірцем аж під шию, як питала у неї, малої, чи вже добре читає, і дарувала їй книжечку. Розмовляла тільки українською, хоч в родині лунала і російська, й німецька… І бабця була так само вчителькою. А дідусь? Хто ж був дідусь? На старій фотографії він стоїть біля стіни якогось ошатного будинку, угорі над ним вивіска німецькою. Та це ж Відень, вчився там на маляра. Ще одне фото з родинного альбому згадала — треба буде знову погортати, давно не заглядала туди. Юнак у білому халаті, обличчя відкрите, щире… Це батько. Ще вчилась у технікумі, коли забрали його, приїхали за ним на роботу… Пізніше з мамою довідались: котрийсь із хворих чув, як він говорив щось у палаті про владу, яка зволікає з ремонтом, бо тут вона, мовляв, не лікується… Технікум довелось кинути, пішла робітницею на фабрику…

Усе це хвилево перелетіло перед внутрішнім зором, аж забула про безхатька. Глянула, а він сидить, похилившись, лікті опустив на ко-ліна, чи замислився глибоко, чи куняє.

— Продала, кажете… І що, без вас?

— Мав би я тоді адвоката… Але гроші!.. А вона підплатила…

— Давно це було?

Випрямився, розправив плечі.

По хвилі сказав:

— Навесні… Перед Пасхою.

Пошукав щось очима — зрозу-міла, що за сікачем.

— Ще лишилось трохи, — кивнув на високі бур’яни. — Я допоможу…

— Це потім. Зараз поїдемо до мого друга, у нього син адвокат…

в Америці вчився.

Складаючи сумку, докинула:

— Вернемо вашу хату.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net