Переглядів: 858

Із славного роду Аркасів

У вересні народилися двоє нащадків славетного роду Аркасів, два Миколи Миколайовичі — син відомого історика (молодший) і внук, якого ще називають третім. 2 вересня минуло 140 років від з’яви на світ Миколи Аркаса (молодшого), полковника Армії УНР, театрального діяча в Закарпатті, а 27 вересня 1898-го народився Микола Аркас-третій, історик, перекладач і філолог.

Микола Аркас (молодший) з’явився на світ 2 вересня 1880 року в Миколаєві у сім’ї видатного культурно-освітнього діяча, письменника, композитора, історика Миколи Миколайовича Аркаса (старшого). Історія цього роду тісно пов’язана з Одесою. Дід, Микола Андрійович, був одним із засновників Товариства мореплавства і транспорту (РОПІТ), майбутнього Чорноморського морського пароплавства. Батько, Микола Миколайович, автор «Історії України-Русі» та опери «Катерина», навчався в одеській приватній гімназії братів Стародубцевих і на фізико-математичному факультеті Новоросі-йського університету.

Мати Миколи Аркаса-молодшого, Ольга Іванівна Шишкіна, закінчила Петербурзький жіночий музичний пансіонат. Саме їй Микола Аркас (батько) завдячує успіхам у музичній творчості. Подружжя мало трьох дітей: Ксенію (1877—1947), Петра (1879—1902) та Миколу (1880—1938), про якого, власне, і йдеться нижче.

Спочатку хлопця, дотримуючись сімейної традиції, віддали на навчання до Петербурзького морського кадетського корпусу, але його душа не лежала до холодного Балтійського моря, тож юнака перевели до Миколаївського кадетського корпусу, після закінчення якого він вступив до Єлисаветградського кавалерійського училища, котре закінчив у 1901 році за другим розрядом. Проходив службу у прикордонних військах Приморського округу, був ад’ютантом командувача російськими прикордонними військами на Далекому Сході, а в 1906-у звільнився у запас.

Після служби Микола зайнявся своєю улюбленою справою — театром, подорожуючи з мандрівними трупами. Любов до громадсько-просвітницької діяльності прищепив йому батько: разом з ним він стає членом Миколаївської «Просвіти» й бере активну участь у її розбудові. На сцені Микола Миколайо-вич — з 1907 року. Виступав у Київському театрі Садовського (1910), театрі Чернецької (1911—1912), Одеському «Народному Домі» (1912—1913).

Під час Першої світової війни був мобілізований до російської армії, служив у Чеченському полку «Дикої дивізії». З початком Визвольних змагань його підрозділ був українізований і перейменований на Полтавську партизанську кінну сотню, на чолі якої Аркас-молодший у складі Запорізької бригади військ Центральної Ради у лютому 1918-го брав участь у боях під Києвом проти більшовиків. Із 1 березня сотня несла варту біля найважливіших установ Києва, а в квітні була реорганізована в Окремий Сердюцький кінний дивізіон Армії УНР.

Під час гетьманського перевороту наприкінці квітня 1918-го Микола Аркас на чолі дивізіону одним з перших підтримав Павла Скоропадського. За часів гетьманату залишався командиром дивізіону, який продовжив нести варту в Києві. 15 грудня 1918-го, після вступу до Києва військ Директорії, дивізі-он перейшов у її розпорядження й був перейменований у Кінно-Гонецький полк штабу Дієвої армії УНР. Короткий час Микола Аркас був військовим комендантом Києва.

На чолі цього полку наприкінці грудня 1918-го — в січні 1919-го (до 5 лютого) брав участь у боях на Чернігівщині. Станом на 21 лютого 1919-го — командир кінного дивізіону, що воював під Києвом. Навесні того ж року — в розпорядженні штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, комендант мосту на Дністрі, через який у квітні українські війська переходили до Румунії.

Із 19 серпня 1919-го — командир 2-го кінного полку імені Максима Залізняка Дієвої армії УНР (із середини вересня — 2-й кінний Переяславський полк). Полк, який перебував у стадії формування й налічував у своєму складі 70 вершників, 55 піших, два кулемети «Максим», кулемет «Люїс» і 211 вчорашніх махновців (без коней, зброї та чобіт), кинули на станцію Перехрестівка на теперішній Кіровоградщині. Завданням, яке поставив головний отаман Армії Української Народної Республіки Симон Петлюра, було стежити за пересуванням денікінців, але не вступати в бій. Французи, британці й американці також вимагали від денікінців і петлюрівців не воювати між собою. Але, як писав потім командарм УНР Михайло Омелянович-Павленко, у бік денікінців «гармати почали самі стріляти». І спричинився до цього полковник Микола Аркас.

Перед фронтом його полку на станції Затишшя опинився 7-й драгунський Новоросійський полк — 800 вершників при двох гарматах та вісьмох кулеметах «Максим». До полковника Аркаса почали звертатися зі скаргами селяни: денікінські драгуни у період жнив реквізують у них коней і підводи. Той поді-лив свій недосформований полк навпіл — по 45 бійців — і наказав виступити проти флангів денікінців. Сам із десятком штабних старшин захопив батарею білогвардійців і наказав скласти зброю, погрожуючи ввести в бій «другий полк», якого насправді у нього не було. Після того, як драгуни виконали умову, з укриття вискочили босі неозброєні махновці й озброїлися. Денікінський командир, не витримавши такої ганьби, застрелився. Аркас наказав поховати його з усіма почестями.

Якийсь час і «білі», й свої звинувачували полковника Миколу Аркаса в тому, що він став причиною війни між УНР та Добровольчою армією, хоча насправді приводу шукали денікінці, на прапорах яких був напис «Единая и неделимая Россия».

Захопивши Затишшя, Аркас зв’язався по телеграфу з Генеральним штабом, звідки отримав наказ продовжувати рух на Одесу. Зауваження, що місто — в руках корпусу генерала Шілінґа й здобути його з кількома сотнями беззбройних вояків неможливо, залишилося без відповіді. Тож полк рушив на Одесу, знаючи наперед, що йому не здобути її.

Уже перед Затишшям полковник Аркас дуже погано почувався, а коли пройшов його — зліг, захворівши на висипний тиф. Ешелон проминув Іванівку і Веселий Кут. Вислана вперед кінна розвідка ніде добровольців не виявила, лише довідалася від селян, що на станції Роздільна стоїть своїм «кошем» «запорозький» отаман Божко. Аркасу, тим часом, стало так погано, що він змушений був передати командування наступному за посадою старшині.

Про отамана, що осів у Роздільній, ніхто нічого певного не знав, було тільки відомо, що він і його загін — українці й що вони ворогують з денікінцями. З огляду на це вирішили рухатися далі до Роздільної: не буде ж «запорожець» битися зі своїми!

Але не встиг потяг зупинитися на станції, як його миттєво оточила різнобарвна вольниця Божка. До старшинського вагону увірвався середнього віку «запорожець», брязнув тамплієрівськими острогами, відрекомендувався «курінним» і заявив, що ешелон затримується і що «кошовий отаман батько Божко» негайно кличе до себе полковника.

— Дуже приємно. Але чому ви затримуєте нас? Ми ж — свої! — заслаблим голосом спитав полковник Аркас.

— Свої, та не дуже! Ми, запорожці, із всіма воюємо на всі лопатки: одному — по морді, другому — по сапатці, третьому — по сурлі, а четвертий — п’яти показує... З нами, знаєте, шуткі плохі! — пояснив «курінний», гучно стукнувши кінцем своєї алебарди об підлогу. — Де ми — там і круть-верть — у черепочку смерть.

Виходу не було: Аркаса понесли на ношах до «батька», який сидів у своєму потязі, що щетинився кулеметами й гарматами. Побачивши недужого полковника, та ще й на ношах, Божко збагнув, що у нього сипняк, злякався й крикнув:

— В лазарет заразу, а мари спалить!

Тим часом увесь ешелон пересунули на запасний шлях до тупика й оточили вартою. Старшин зразу ж заарештували, козаків замкнули у вагонах і заборонили виходити з них. Хлопці близько до серця цієї пригоди не брали, добродушно кепкували й лаялися зі строкатими «запорожцями»: це ж не більшовики, не добровольці, а нібито свої.

Серед заарештованих старшин був хорунжий Микола Тобілевич-Садовський, син видатного українського актора й режисера Миколи Садовського та племінник Аркаса, син сестри Ксенії, старшина Микола Миколайович Аркас. Обидва Миколи називали один одного братами.

Отаман Божко, досить гарний, високий, десь 45 років, з тонкими рисами обличчя й аристократичними руками, був одягнений у черкеску із закинутим за плечі башликом. На його голові височіла смушева шапка-папаха з довжелезним малиновим шликом; високі, жовтої шкіри, чоботи доповнювали його одяг. На курінному отамані був довгий зелений жупан, червоний кунтуш і пояс, що обабіч спускався золотою торочкою до колін, червоні ж шаровари, заправлені в жовті чоботи, на шапці — зелений шлик із срібною китицею. Все воїнство, що згуртувалося коло свого начальства, одягнене було так пістряво, що мерехтіло в очах. Сотник Тобілевич тут же констатував, що добра половина цього букета була одягнена в реквізит трупи його батька, Миколи Карповича Садовського. Саме на цей реквізит з місяць перед тим вольниця Божка вчинила молодецький «нальот», щоб як слід приодягтися.

Протягом чотирьох днів старшин полку водили на допити, більше схожі на виставу, де їх намагалися залякати розстрілами, аби вони перейшли на бік отамана Божка. До хворого полковника допустили його дружину, яка опікувалася чоловіком. На п’ятий день о десятій вечора на вокзалі почувся гамір, вигуки й біганина. На головному шляху, не доїжджаючи кількох сажнів до перону, пихкав петлюрівський бронепотяг. «Запорожці», без жодного пострілу, кинулися врозтіч і зникли в нічному мороку. Свою потягову «Січ» залишили напризволяще.

Полковника Аркаса, старшин й особовий склад полку визволили і влаштували на бронепотязі, до якого причепили роз-грабований ешелон, а до нього — рухому «Січ» й подалися до Веселого Кута.

Про всі ці події згадує брат-племінник Микола Аркас-третій у спогадах «У гостях в отамана Божка», опублікованих у «Календарі Українського Народного Союзу» на 1965 рік.

З огляду на стан здоров’я Аркаса та пошесть тифу в підрозділах, 11 грудня 1919 року полк не вирушив у Перший зимовий похід, а приєднався до Української Галицької армії, яка на той час перебувала у союзі зі Збройними силами Півдня Росії. 15 грудня 1919-го наказом по Дієвій армії УНР полковник Аркас був оголошений зрадником. Більша частина полку невдовзі повернулася до Дієвої армії УНР. Можна зауважити, що Микола Аркас-молодший не був у душі військовим (головним його покликанням був усе ж таки театр), жорстокі обставини того часу змусили його займатися воєнними справами. Але за будь-яких обставин завжди і до кінця залишався вірним Україні.

Після закінчення воєнних дій він повернувся на сцену. У 1920—1921 роках — актор і режисер пересувного театру І. Когутяка у Станіславові (нині Івано-Франківськ; у 1921—1923-у входив до трупи В. Косака у Коломиї, очолював просвітянський театр в Ужгороді, пізніше — український театр «Нова сцена», що діяв при філії «Просвіти» в Хусті й був центром української театральної культури на Закарпатті. Завдяки своїй наполегливості у 1932—1933 роках Микола Аркас отримує дозвіл на організацію власного театру та ставить вистави, а восени 1934-го відкриває в Ужгороді Руський театр імені М.К. Садовського.

Микола Аркас-молодший не лише займався режисурою, а й відзначався майстерною грою у виставах українського класичного репертуару, зокрема у ролях батька в опері «Катерина» М. Аркаса-батька, виборного — у «Наталці-Полтавці» М. Лисенка, писаря — у «Запорізькому скарбі» К. Ванченка-Писанецького, а найяскравіше його акторський талант відкрився в образі Івана Карася з опери «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського.

Дружина Миколи Аркаса — Надія (дівоче прізвище — Народкова) разом з молодшою сестрою Марією (в майбутньому — дружиною Костянтина Клепачівського, директора Державного банку УНР) теж служили при Генеральному штабі Армії УНР з початку її організації. Своїх дітей у Миколи й Надії не було, тому вони удочерили молодшу Надіїну сестру Марію, яка зростала в їхній сім’ї.

Цікавим є той факт, що в містечку Ладимирів Микола Аркас з дружиною Надією та його недавнім полковим священником Мироном Кривуцьким організували своєрідну «сільськогосподарську комуну». Сувора емігрантська реальність змушувала українську інтелігенцію шукати способи виживання на чужій землі. «Комуна» проіснувала близько трьох років. Звідти М. Кривуцький вибрався до Канади, а Аркаси роз’їхалися до Праги, Ужгорода та Ченстохова.

У другій половині 1938 року в Карпатській Україні активізувалися зусилля проукраїнських сил зі створення автономії в складі Чехословаччини. Микола Аркас як колишній полковник Армії УНР входив до складу Організації народної оборони Карпатської Січі, очолюючи військовий штаб. Але 14 грудня 1938-го він раптово помер від серцевого нападу. Похований на Замковій горі міста у Хусті.

Микола Аркас (третій) народився 27 вересня 1898 року в Миколаєві. Дід хлопчика — відомий історик і композитор Микола Миколайович Аркас-старший. Мати — Оксана Аркас, батько — народний учитель

Я. Самойленко. Щоб дитина не була байстрям, дід усиновив Миколку. Так із трьох років малий почав звати діда «татом», а у сім’ї було аж три Миколи Миколайовичі.

Дитячі та юнацькі роки Миколка провів на Півдні України, знав цей регіон, вивчав його історію, до якої ще змалку прищепив інтерес знаменитий дід-історик. Дід-батько утримував у селі школу, сам у ній викладав, от і вирішив дати онукові домашню освіту. На багатьох книгах з аркасівської бібліотеки були його помітки. Ми і зараз з цікавістю читаємо підручник «Історія України-Русі» (1908) Миколи Аркаса, написаний для онука-сина Миколки.

Пізніше хлопчик навчався у миколаївській гімназії, а з проголошенням Української Народної Республіки в 1918 році став козаком у полку, яким командував його дядько-брат полковник М.М. Аркас. Разом з братом (саме так Микола наймолодший називав свого дядька) вони боролися з денікінцями на північному заході Одещини, від Бірзули до Роздільної. Отримавши наприкінці 1919-го контузію, Микола разом з усією родиною Аркасів емігрував спочатку до Туреччини, через рік — до Чехословаччини (Ржевніце), де прожив майже три десятиліття. Навчався в Українському вільному університеті у Празі. Опанував старо- та новогрецьку мови, глибоко вивчив античну літературу й історію. У 1926-у здобув ступінь доктора філософії, працював професором філософії.

Навчаючись на філософському факультеті Українського університету в Празі, цікавився історією, зокрема архаїчним періодом, та археологією. Під впливом лекцій професора В. Щербаківського про Трою, загорівся ідеєю перекласти Гомерову «Іліаду», не відходячи ні на йоту від першоджерела. Підготовка до роботи тривала у 1930—1934 роках, правки вносилися у 1935-у та 1937-у, а вже остаточне корегування відбулося в 1953-у у Франції. Праця отримала схвальні оцінки вчених. Євген Маланюк у передмові до книжки писав, що ця робота є першою широкозорою монографією передісторичного та стародавнього періоду. Вчений українського зарубіжжя, доктор Я. Пастернак відгукувався про М.М. Аркаса-третьо-го як про передового українського історика античного та княжого періоду в еміграції, вважаючи його працю цінним внеском в історіографію України.

Коли у 1945 році в Європі з’явилися «визволителі», українці швидко покинули насиджені місця. Микола-молодший у пошуках роботи переїхав до Франції (1949), потім — до США (1958), у м. Сі-Кліфф.

У 1954, 1955, 1963 та 1966 роках на шпальтах «Визвольного шляху» були надруковані значні частини спогадів про М.М. Аркаса (1853—1909) з «Родинної хроніки», над якою працював М.М. Аркас-третій. І хоча окремим виданням «Родинна хроніка» так і не вийшла, ці спомини є цінним історичним джерелом для створення цілісної картини про Аркаса-старшого та його історіографії.

У 1955-у виходять «Наші степи», написані Миколою Аркасом-третім для покоління українців, що виросли на чужині. Наголошуючи, що «степ — славне тло нашої історії» й побіжно згадуючи козаччину, автор описує флору та фауну південноукраїнських степових територій. У тому ж році друкуються «Кошари», де внук М.М. Аркаса згадує маєток Богданівку. А в 1956-у — поетичний переклад «Дума про похід Ігоря на половців у 1185 р.». Цю роботу автор характеризує як скромну працю, що не претендує ні на точність перекладу, ні на поетичну цінність і, тим більше, на славу. Писав її в еміграції, не маючи відповідної літератури та розвідок, окрім праці професора В.М. Перетця про «Слово» і книжки зі старослов’янського тексту. Цікавою є його паралель між «Словом» та «Іліадою» Гомера як двох найдавніших творів староруського і грецького письменства. Аркас називав свою роботу переказом, що не потребує строго дотримуватися першоджерела, присвятив її своїй матері, якій завдячував заохоченням та зацікавленістю «Словом».

У 1962-у в суспільно-політичному та науково-літературному місячнику «Визвольний шлях» М.М. Аркас-третій публікує серію статей «Запорожці» (уривки з «Родинної хроніки»), де розповідає про свої дитячі роки у Богданівці та дружбу з місцевими хлопчаками, ділиться спогадами сімейного життя. У 1963—1964 роках працює над «Історією Північної Чорноморщини з діб прадавніх і до часів козаччини», яка побачила світ у 1969-у в Торонто. Цю роботу він, як і дід, присвятив своєму синові. В одному з листів на Батьківщину в 1960-х писав: «Я хочу, щоб мій син добре знав минуле нашого роду, окремих його персонажів».

Від дідуся М.М. Аркас успадкував хист до написання не лише історичних робіт, а й поезії. Його вірші періоду 1931—1933 років «Літом», «Марево ретроспективного прозріння», «Роздуми», «Різдво», «На лугах», «Над чорною мапою», «Чорне вітрило» збережені у Львівському центральному державному історичному архіві.

Доктор філософії працював натирачем підлоги у шпиталі, а дружина Валентина і син Микола — на фабриці. Від 1963 року — на пенсії. Повернувся до творчої праці. Читав лекції з історії України індіанцям. У 1965-у писав Л. Кауфману: «І я, і жінка, і син — великі й натхненні котолюби, збираємо на вулиці голодних й холодних звіряток-покидьків під нашу стріху». Останні роки Микола Миколайович Аркас багато хворів, але котів не залишав. Помер 27 лютого 1980-го у шпиталі в місті Гардінер, штат Мен.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net