Ікона — це молитва у барвах

Серед видань з історії української ікони та іконопису важливе місце належить дослідженням Дмитра Степовика, мистецтвознавця, професора історії мистецтва Київської православної богословської академії. Його книги «Історія україн-ської ікони X—XX століть» (Київ, 2008) і «Мистецтво ікони. Рим, Візантія, Україна» присвячені особливості розвитку української ікони від візантійської традиції до кінця ХХ століття, від доби хрещення до сьогодення.

«Ікона — мистецтво національне й водночас всесвітнє, бо все людське починається з національного. Великі духовні й культурні цінності виникають і розвиваються на теренах конкретних націй і через них досягають масштабів загальнолюдського», — зазначає Дмитро Степовик.

Низка видань присвячена окремим іконам, образам. Так, «Покров Божої Матері над Україною: альбом» (Київ, 2008) представляє чудотворні ікони Божої Матері, шановані в нашій країні. Цей ілюстрований каталог містить відомості про появу святих образів на нашій землі, описи явлених чудес та інформацію про нинішнє місцезнаходження чудотворних ікон.

Сторінки альбому «Давня українська ікона із приватних збірок» (Київ, 2003) — місце зустрічі численних українських ікон різних епох, визначних пам’яток культури, які наразі не відомі широкому загалу, бо зберігаються у приватних колекціях Львова, Луцька, Івано-Франківська, Києва, Полтави, Черкас.

Альбом «Український іконопис XII-XIX ст. з колекції НХМУ» (Хмельницький — Київ, 2004) перше із трьох видань, покликаних якомога предметніше висвітлити золоту дещицю багатющої скарбниці Національно-художнього музею України.

Наш край представлений книгами «Чудотворні ікони Божої Матері Одеської єпархії» (Одеса, 2004), «Касперівський чудотворний образ Богоматері» (Одеса, 1995).

Приємно відзначити, що наше місто посідає значне місце у збереженні пам’яток сакрального мистецтва, реставрації та відродженні іконописного мистецтва. Так, в Одеській духовній семінарії вже багато років плідно працює іконописне відділення (при Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі). Його керівниця — матушка Таїсія (у світському житті — Есфір Серпіонова), відома художниця, кандидат педагогічних наук, доцент Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Мисткиня плідно співпрацює і з Одеською національною бібліотекою.

В Одесі живуть і працюють художники-майстри іконописного мистецтва, які люб’язно погодилися взяти участь у бібліотечному проєкті й поділилися власними поглядами та роздумами щодо створення та реставрації ікон, їх місця у сучасному житті.

Олександр Силантьєв, художник, іконописець, член НСХУ:

— Сучасна ікона для мене — це, найперше, опора на стародавні традиції і канони.

Ікона — це молитва у барвах, отож перед кожним написанням образу існує потрібна молитва. Як і в стародавні часи, іконописці просять допомоги Божої, звертаються до Пресвятої Богородиці, святого апостола-євангеліста Луки (за церковним переказом — перший іконописець). Іконопис — мистецтво сакральне, тому треба духовно відповідати цій творчості.

Серед сучасних іконописців тривають суперечки щодо дотримання канону і певної свободи творчого пошуку. Однак, на мою думку, церковні канони зовсім не обмежують іконописця як художника і як творця. На це впливає безліч факторів, зокрема, велика кількість стилів і різновидів всередині самого канону... Головне, чого хотілося б уникнути, — це надмірної манірності задля глибшої виразності.

У творчості існує думка: не художник обирає мистецтво чи стиль, а мистецтво і напрямок обирають митця. Перефразовуючи, скажу, що з самого початку не прагнув до церковного мистецтва, воно обрало мене пізніше.

Ще під час навчання у «Греківці» цікавився давніми видами мистецтва, «архаїкою» і старовинними іконами. Ікони Рубльова і Діонісія приваблювали мене своєю надзвичайною чистотою та виразністю ліній, лаконічністю кольору, наскільки я тоді міг судити з репродукцій. Тільки набагато пізніше з’явилася можливість побачити все в оригіналах!

Іконопис і церква — це єдине ціле. Мій шлях до Церкви, можна сказати, йшов через іконопис, однак я завжди вважав себе не гідним писати святі образи. Спочатку спробував написати один маленький образочок Пресвятої Богородиці «Казанської». Показали його священнику, той подивився, як у мене вийшло, і благословив на написання і вивчення цього високого мистецтва. З часом була робота над масштабним проєктом з розпису храму Петра і Павла у селі Фонтанка, поблизу Одеси, великими багатофігурними монументальними розписами «Покрова», «Страшний суд»… Хоча навряд чи є сенс описувати велику кількість робіт, краще побачити все на власні очі…

Нині ми, з моєю дружиною Валентиною, також художницею, працюємо ще й над відродженням давньої традиції з написання родинних мірних (ростових) ікон. Це — особлива ікона, написана на дошці, розмір якої відповідає зросту малюка на момент його народження. Зазвичай, зображується на ній, на повний зріст, святий покровитель, на честь якого називається дитина. Така ікона є особиста, унікальна та неповторна. Радісно, що традиція замовляти ікони на хрещення дитини відроджується.

Андрій Чаркін, художник-мозаїст, член НСХУ:

— Для мене ікона — це молитва і свідоцтво Боговтілення. Молитва як образ Божий і образ святих, що проявляється у фарбах. Ікона як свідоцтво реального приходу у цей світ Христа Спасителя, через Різдво Богородиці і Пресвятої Діви Марії.

До ікони, як і до віри, я прийшов через мистецтво. Річ у тім, що з дитинства я спостерігав за життям моїх батьків, які були і є художниками. У домі, як і в усьому, панувала любов, душевне піднесення та натхненне ставлення до мистецтва, живопису. Склався образ художника як людини, яка шукає глибину і справжність у картині. Коли закінчував художнє училище, батько запропонував мені допомогти з реставрацією ікони. Якщо не помиляюся, це був образ Іоанна Хрестителя. Старовинна дошка, стримані кольори, чіткі лінії і силует, глибина образу… все лягало на душу…

Тоді я не думав про те, звідки така глибина, справжність, істинність в іконі. Саме та справжність, яку так невтомно шукають художники.

Багато років по тому, за програмою обміну студентами, я потрапив до Греції — в Афінську академію мистецтв, у клас мозаїки і фрески. Було завдання зробити копію. Я обрав фрагмент мозаїчної ікони Різдво Богородиці, що у монастирі Дафні. Поїхав туди подивитися наживо. Коли увійшов у давній храм, був вражений. Все було сповнене світлом… Баня, склепіння, стіни були прикрашені мозаїкою. Душа раділа від гармонії, гри барв, чіткості й рельєфності образів, загальної цілісності та єдності. Що надихнуло художника? Де віднайти джерело такої істинності і краси? Ці питання привели мене до Церкви і моєї справи — створення мозаїчних ікон для храму.

Микола Прокопенко, народний художник України, член НСХУ, розповів про професійну реставрацію ікон. За роки роботи (1980—1990-ті) в Одеському музеї західного і східного мистецтва та Одеському філіалі Національного науково-дослідного реставраційного центру (м. Київ) він здобув звання реставратора вищої категорії і врятував багато унікальних пам’яток та музейних скарбів Півдня України.

— Головне завдання реставрації, — каже Микола Прокопенко, — консервація, збереження витвору від подальшої руйнації. А потім уже відновлення. Важливо пам’ятати, що це треба робити дуже акуратно, лише у межах втрат, зберігаючи авторський живопис. Я тоді багато речей врятував, реставрував ікони XII—XV століть. До рук потрапляло все — старовинні панно, ікони, картини на полотнах, дереві, металі. Реставрація — складний процес. Для того щоб звільнити картину від бруду, від пилу віків, необхідно провести низку хімічних, фізичних досліджень. Кожен реставратор — трохи матеріалознавець. Від реставратора вимагається багато знань й умінь, треба знати спецхімію, вміти визначити стан пошкодження роботи, зробити аналіз ґрунту, знати, який клей застосовувати, які фарби, лак чи олія підійдуть, яке використати омилення, чим зняти пил… То ціла наука!

Для того, щоб повернути іконі колишній вигляд, потрібно знати технологію іконопису. Найперше, ікону необхідно ретельно оглянути, провести відповідне дослідження. Усі частини розглядаються під мікроскопом. І в жодному разі не поспішати. Дуже важливий етап — зміцнення фарбового шару ікони. Робота багатогранна, поетапна, розрахована на тривалий час. Треба мати неабияке терпіння, щоб її виконувати.

Одна з моїх реставраційних робіт — ікона Іверської Божої Матері, яка була написана до 100-річчя Одеси, у 1894-у. Тепер вона знаходиться у нашому Спасо-Преображенському соборі.

Коли дивишся на ікону і порівнюєш, якою вона була до реставрації і якою стала після неї, навіть не віриться, що через віки можна так делікатно й органічно втрутитися в її долю, щоб до тонкощів зберегти усі деталі і самобутню первісну красу. Адже реставратор не ставить собі за мету зі старої речі зробити нову, його завдання — донести до нас її першооснову, дух і колорит. Щоб ми могли, як і наші предки, милуватися витворами свого народу.

Ельвіра ЗАБОРЦЕВА,
провідний спеціаліст відділу зв’язків з громадськістю і реклами ОННБ.