Володимир ПАНЧЕНКО: Лист-листочок

А більше зустрічали її на вулицях. Тітка Франя була листоношею, «поштаркою». Скільки зим та літ стелилися їй під ноги ті сільські дороги — промоклі, порослі жухлою травою стежки; розмиті весняною водою вулиці, коли йти треба було, примудряючись ухопитись вільною рукою за якийсь кущ чи дерево, інакше втратиш рівновагу, або ж нога застрягне в болотяці, що й не витягти. Але були й теплі, якісь аж пружинисті, протоптані сотнями ніг доріжки у квітні-травні. І розігріта літньою спекою пилюга, і лагідний прохолоднуватий спориш вибалків і долин…

І так з року в рік, мов то саме життя йшло по чітко окресленому колу.

Що, якби комусь вдалося виміряти ті пройдені тіткою Франею дороги — куди б змогли вони сягнути?

ЕЛЕКТРИКА в нашому маленькому селі з’явилась пізно. Не було на вулицях стовпів з ліхтарями, які у вітряну погоду похитуються і, здається, що довкола перекочуються якісь химерні тіні. Взимку чи пізньої осені, коли смеркалося рано, село швидко затихало так, що з різних кінців чулися тільки перебрехи собак. Час від часу — все ближче й ближче — перебрехи ті ставали густішими, і в нашій хаті знали: то вже йде вона, тітка Франя — несе пошту. Підсковзуючись на осінній вулиці, опираючись на свою нерозлучну, з вербової гілки зроблену, палицю, йде все ближче до твоєї хати, і ти, малий і нетерплячий, поспіхом накинувши пальтечко, біжиш їй назустріч за своїми «Зіркою» чи «Піонерією». Мати ж більше питала листів, і коли їх не було, то тітка Франя, ніби вибачаючись, відповідала завжди однаково: «Везуть».

У хаті з’являлись газети. І мовби доточувалося світу в наших, тоді ще безтелевізорних, «пенатах». А бувало, що заходила й сама поштарка — то переобідати після своїх нескінченних мандрів, то перепочити, а заодно й словом перекинутися із сусідами. Біля нашої садиби тітчин «маршрут» уже закінчувався, отож сідала вона на стілець втомленою, з вічною своєю коричневою, бувалою в бувальцях, сумкою, на яку не можна було дивитися без поваги і навіть остраху, — стільки вона мала таємничих кишеньок, відділків, де тітка складала пачки листів, що приходили в село. Зав’язувалася та вечірня сільська балачка, в якій є місце і для скарг на хвороби, і для свіжих новин, і для спогадів, і навіть для «високої політики». Особливо часто це бувало після того, як радіо передавало щось про війни на білому світі, про зброю, якою нас лякали з-за океану. Жінки, мати і тітка, кляли війну, зітхали… дивились на тебе, єдиного в хаті школяра, і твердили одне: «Хоч би діти в мирі прожили». І такі в їхніх очах світилися пережите горе і надія, що й досі в тобі живе той тихий погляд, лине з минулого, щоб продовжитися вже в твоїх власних дітях такою ж жадобою тиші, миру, злагоди…

Потім тітки Франі не стало в селі. Поміж інших новин (хто з ким одружився, хто пішов у армію, хто помер) мати писала синові-студенту, що листоноша, постарівши, виїхала кудись аж у Крим, до родичів. Жила вона останнім часом уже в протилежному кінці села і нова її хата згодом перейшла в інші руки…

ЗБІГЛИ роки. Чи часто згадуємо ми людей, поряд з якими жили, росли, — ще тоді, коли здавалося, ніби ніколи і ніщо не забувається? По-різному буває. Юність не схильна до спогадів. Юність — мов ріка у повінь, щаслива у своєму клекоті, нескінченності. Спогади приходять згодом, і стає ясно, що пам’ять таки багато вберегла.

В один із твоїх приїздів мати покаже пожовклого листа, простягне із словами: «Це від тітки Франі». «Від нашої поштарки?» — «Від неї, читай». І ось він, із старого шкільного зошита вирваний аркуш, помережений літерами, виведеними олівцем. «Сердешний привєт із Криму! Добрий день, дорогі мої сусіди. Пише вам Франя, та, що жила коло вас недалеко. Прошу пробачити мені, що тривожу вас цим листочком, але дозвольте побажати вам і вашим діткам і внукам море щастя і океан здоров’я на довгі роки вашого життя. Я вас дуже просю, не візьміть за трудність, як прийде цей листочок, так дайте, будь ласка, скоро відповідь, опишіть новості всі, бо я тут наче засуджена. Я поки жива, а здоров’я дуже погане, але ще хочу жити і хочу знати, що робиться в рідному селі. Дуже вас просю: напишіть мені! Добре мені жити, тільки життя немає, бо здоров’я нема.. скучаю дуже за батьківщиною, я ж не знала, що мене попереду ждало, коли виїжджала. Так що дуже вас просю описати все, що там у вас робиться. А поки привєт усім, буду ждати від вас вісточки. Крепко тисну ваші руки».

«Я й написала їй одразу, розповіла про новини наші, — після мовчання сказала мати. — Плакала над цим листочком, а тоді ще згадала тітку, яка теж подалася до дітей, а як приїздила в село, то йшла подивитися на свою хату і теж плакала».

Материного листа тітка Франя ще, мабуть, встигла одержати, а незабаром прийшла вчутка, що її не стало…

І ОСЬ ТЕПЕР лежить у нашій хаті пожовклий лист-листочок, в кожному слові — крик душі, котра рвалась в свої останні дні до дому, в село, до хатки «на курячих ніжках», туди, де з року в рік місилося хворими ногами осіннє болото, де чекали листів односельці, де сонце світить найясніше і трави найбуйніші, де пройшла молодість, проминуло життя.

Що є дужче, людяніше, світліше за цей вічний поклик рідної землі, за силу любові до краю, де ти виріс, явлену в нехитрих словах пожовклого, на аркуші із шкільного зошита писаного листа-листочка?