Делятин.Таємничий і несподіваний

Слід віддати належне надійності роботи фахівців ядерного забезпечення із Зони, які разом зі своєю смертоносною зброєю повернулися в Росію. За чотири десятиліття функці-онування ультранебезпечного «Об’єкта 711» на ньому не зафіксовано надзвичайних ситуацій, які відчуло б на собі населення, що проживає поруч. Для порівняння: в Україні буквально за останні півтора десятиліття вибухи на військових складах боєприпасів стали мало не буденністю. Балаклія, Калинівка, Лозова, Новобогданівка, Ічня — лише частина списку.

Сьогодні у військовому містечку — 800 мешканців, частина з яких — військові пенсіонери. У школі навчається менше учнів, вона вже не московська, а делятинська середня №3. Містечко пережило декілька хвиль скорочень, був повністю ліквідований військовий госпіталь, аптека, поліклініка, закриті будинок офіцерів та поштове відділення, скорочена торгівельна мережа. Будівлі госпіталю, поліклініки, будинку офіцерів, плавального басейну — руйнуються, повінь знищила кілька мостів…

Жителям колишнього села Луг тепер у певні дні дозволено відвідувати могили предків на місцевому цвинтарі.

Ми знову в музеї. З Андрієм Мисюком розглядаємо старий зошит. У ньому учень Василя Турчиняка — різьбяр Василь Савчук (1923 р.н.), який після смерті майстра докінчував церкву у Ворохті, по пам’яті відтворив детальний план села Луг зі списком усіх його мешканців на час виселення у квітні-травні 1950-го. Зошит розкреслений: ПІБ господаря, кількість членів родини, вуличне прізвисько. Всі графи ретельно заповнені. Всього у Лузі було 312 хат. Це — безцінний документ, вважає пан Андрій.

* * *

При Союзі Делятин перестав бути містом і курортом. Його перейменували в смт Ділятин (Надвірнянського району). Тут працювало кілька підприємств. Найбільшим з них був Ділятинський лісокомбінат, на якому у 80-х виготовляли кухонні меблі. Великий попит в УРСР і за її межами мала продукція цеху побічного користування лісом Ділятинського ЛК — карпатський мед, джеми з лісових ягід, березовий сік та набори чаїв з лікарських рослин. З менших підприємств — деревообробна фабрика, згодом — фабрика спорткульттоварів, харчокомбінат (харчосмакова фабрика) та радгосп «Ділятинський». У 80-х у Ділятин провели природний газ.

Після сухої довідки додаємо романтики. Делятин був тихим місцем, у яке з’їжджалися авторитети в картярському світі. Якось, на початку 80-х, один з моїх тамтешніх приятелів доволі барвисто розповів за вином про карти як мистецтво, про зелене сукно і поважних людей здалека, які часами навідуються у Делятин пограти. Не скажу, що я повірив, та через роки читаю у Тараса Прохаська: «Справжньою делятинською особливістю тих часів були підпільні казино. В них ішла справді поважна гра. До нас приїжджали грошовиті картярі з Москви, Пітера й Кавказу. На них уже чекали професійні катали зі Львова, Прибалтики і Криму. Турніри відбувалися в приватних домах. Про них місцеві мешканці ніколи нічого не знали».

Тут ніколи не бракувало непересічних особистостей, Делятин їх або народжував, або вабив до себе.

Михайло Клапчук (1920–1984) — вчений-етнограф, археолог, геолог, історик. Батько делятинського краєзнавства. Народився у Корничі на Коломийщині. У Делятині прожив останні 15 років свого життя, але за цей час встиг неймовірно багато.

Його біографія, без перебільшення, героїчна. Учасник національно-визвольної боротьби. Від 1938-го навчався у Львівському університеті. У тому ж році став членом ОУН, згодом — провідником Союзу націоналістичного студентства, заступником редактора журналу «Студентський вісник». 1939-го здійснив самостійне археологічне дослідження на Покутті. 1942-го очолив військову розвідку Коломийського окружного проводу ОУН. Провадив вишкіл добровольців, навчав топографії на курсах розвідки. 1944-го заснував Інститут націоналістичної освіти у с. Вербіж Коломийського району.

У червні 1944-го заарештований органами НКВС, засуджений до 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Покарання відбував у «Степлагу» в Джезказгані, де утримувалося до 10 тисяч в’язнів. 1954-го звільнений, відбував заслання у Казахстані, де у 1966-у закінчив Карагандинський педінститут. Відтоді працював у Центрально-Казахстанській геологорозвідувальній партії. Водночас вивчав археологічні пам’ятки Центрального Казахстану, виявив понад 300 нових палеолітичних стоянок. Підготував кандидатську дисертацію «Палеоліт Центрального Казахстану», однак партійні органи не дозволили її захищати «неблагонадійному».

У 1969 році Михайло Клапчук повернувся в Україну. Оселився в Делятині, звідки походить його дружина. Працював фотографом у Делятинському лісокомбінаті. У вільний час займався улюбленою справою — краєзнавством, відкрив понад 170 археологічних пам’яток у Східній Галичині, зібрав значну кількість архівних документів та історичних матеріалів. Автор досліджень «Історико-географічний статистичний довідник Делятинщини» (1981), «Огляд історії деревообробної промисловості та лісів на території Делятинського лісокомбінату», «Історія Корнича» (обидва — 1983), «Сторінки історії Яремчанської курортної зони від найдавніших часів до 1930-х років», «Джерела до історії Делятинщини. 1400–1700 роки», «Церковні будівлі на Делятинщині» (усі — 1984) та ін. На рідній землі особливо проявився його різнобічний науковий інтерес. Він не обмежувався лише археологією, а й творчо працював у царині етнографії, народного фольклору. Михайло Клапчук зібрав 1700 архівних документів, до сотні старовинних поштових листівок і фотографій, що стосувалися історії краю, записав понад 500 народних пісень. У його колекції — сотні вишивок, писанок, печаток. На основі зібраних матеріалів писав наукові та науково-популярні статті, які друкувалися в місцевій та центральній пресі, зокрема у журналах «Жовтень» та «Советская археология».

* * *

Андрій Мисюк називає себе делятинцем у 16-у поколінні. Дослідив своє коріння з 1576 року. Чимало історій знає з переказів членів родини. Андрієва баба (1876 р.н.) багато чого розповідала татові, а тато — йому. Він показує бабин аусвайс з відбитками пальців, виданий 1943 року, жартує, що то біометричний паспорт. Тато (1909 р.н.) мобілізований до Червоної армії 1939-го, пройшов усю війну, брав Берлін. Про Андрієву маму ми вже говорили. І дід, січовий стрілець, також любив йому оповідати про минуле. «Мені не треба нічого вигадувати, багато речей я знаю як родинні історії, — підкреслює мій гід. — Через музей я й сам відкриваю світ, з кожним днем знаходячи якісь нові сторінки».

Пан Андрій вміє шукати і знаходити. Він повернув у Делятин творчий доробок та архів видатного українського художника Осипа Васьківа, який майже півстоліття вважався втраченим.

У 1931-у в Делятині поселився Осип Васьків (1895–1972) — педагог, по-ліглот, що знав сан-скрит, музикант, фі-лософ, естет, художник-модерніст, випускник Львівської учительської семінарії та Вільної академії мистецтв (працювала у Львові впродовж 1905 –

1914 рр.). У 1920-х його роботи мали успіх на варшавських та львівських худож-ніх виставках. Колись, у дитинстві, батьки привезли його в Делятин на лікування, містечко запало хлопчині в душу. Через роки Осип розповість своєму племінникові: «Делятин — найкраща місцевість у Карпатах, особливо для митця».

Старші делятинці ще пам’ятають старорежимного, дуже не радянського, шкільного вчителя малювання й ручної праці Йосипа Модестовича. Був педагогом не від Макаренка, а від Бога, говорив тихо й переконливо, вмів навчити. Цей аскет жив на скромну зарплатню, але мав велику бібліотеку, віртуозно грав на скрипці, захоплювався східною, зокрема індійською, філософією. Щодня малював, ходив на пленери, знав, що його роботи ніколи не будуть виставлені, що не отримає визнання, та малював своє, модерністське, в шухляду. Був гоноровий. Міг же податися в соцреалісти, «як усі», адже мав добротну професійну підготовку, міг поплисти за течією — в своїй творчості «оспівувати щасливе життя трудящих», стати членом спілки, дати фору багатьом метрам, жити у Франківську чи Львові, мати гроші й славу, а як прийде час, стати «прогресивним українським». Але це не про Васьківа. Він був собою завжди, а ця ноша — нелегка.

Відомий львівський мистецтвознавець Роман Яців вважає, що творчий спадок Осипа Васьківа ще має посісти гідне місце на мистецькому небосхилі. Його естетичний феномен потребує вивчення, адже у своїй творчості він займався пошуками нової мови мистецтва, працював над проблемою композиції, експериментував з кольором та фактурою. Сьогодні живописні і графічні твори Осипа Васьківа — портрети, краєвиди Делятинщини, сповнені експресії алегоричні багатофігурні композиції — експонуються в окремому залі.

Окрім уже названих людей, які прославили Делятин, є ще поважний список. За браком місця наводимо лише його частину.

Громадські діячі: Олександр Колянковський (1870–1950) — очолював український кооперативний банк, директор споживчої кооперації «Сила» в Делятині. У час ЗУНР — мер Делятина; Григорій Голинський (1895–1941) — політичний діяч, командир Гуцульської сотні УСС, розстріляний більшовиками; Юрко Флис (1864–1916) — один із засновників товариств «Просвіта» і «Січі» у Делятині, довголітній отаман місцевої «Січі»; Олександр Колодій — січовий стрілець, автор рукописних спогадів про події 1910–1940 років на Делятинщині; Мирослав Небелюк (1914–1999) — визначний діяч україн-ської діаспори, автор книги «Під чужими прапорами»; Олександр Жарівський (нар. 1943) — меценат, видавець.

Літератори: Марко Черемшина (1874–1927) — письменник, класик української літератури, у 1906–1912 роках працював в адвокатській конторі Миколи Лагодинського; Леся Верховинка (1903–1936) — письменниця; Роман Киселюк (нар. 1947) — письменник; Іван Гаврилович (нар. 1952) — поет; Юрій Прохасько (нар. 1970) — літературознавець, есеїст, публіцист, перекладач, брат письменника Тараса Прохаська.

Художники і майстри декоративно-прикладного мистецтва: Олександр Прийма (1922–1997), художник, педагог, випускник Краківської академії мистецтв, за участь в україн-ському підпіллі був засуджений до сталінських таборів; Микола Турчиняк (1906–1969) — різьбяр, автор іконостасів; Петро Костик — різьбяр і столяр, заслужений майстер народної творчості УРСР (1978); Гаврило Маланюк — кушнір, майстер народного костюма, автор декору делятинського типу кептаря.

Музиканти: Галина Лагодинська (1900–1964) — піаністка; Іван Лазорів — педагог, багаторічний директор школи, співак, керівник хору, почесний член Хорового товариства України; Мирослав Бабчук (нар. 1962) — музикант; В. Чайковська-Садова — співачка; Софія Токар — співачка, солістка хору Дмитра Котка, діячка Союзу українок.

Науковці: Ганна Паращак (1927–2013) — професорка Івано-Франківської медичної академії; Андрій Прийма (нар. 1964), син Олександра Прийми, — кандидат медичних наук, автор винаходів, лікар-стоматолог відділення реконструктивної стоматології «Інституту стоматології та щелепно-лицевої хірургії Національної академії медичних наук України», м. Одеса; Володимир Клапчук (нар. 1964), син Михайла Клапчука, — історик, професор Прикарпатського університету.

Про видатних діячів української діаспори, вихідців з Делятина, є матеріалів на товстий том, каже Андрій Мисюк. А ще ходить жарт, недалекий від правди, що делятинців у Нью-Йорку більше, ніж у Києві.

За підтримку музею Андрій Мисюк просить добрим словом згадати посадовців: колишнього селищного голову Делятина Михайла Косила, голову Делятинської ОТГ Богдана Клим’юка та голову Івано-Франківської обласної ради Олександра Сича.

Отже, не проїжджайте Делятин транзитом. Що дивитися? Краєзнавчий музей, костел святого Франциска, церкву Різдва Богородиці, будівлю залізничного вокзалу, гору Замчище, єврейський цвинтар (кіркут), озерце Морське око з острівцем, який плаває, соляні джерела. А ще — прогулянки в ліс, а влітку — купання у річці Прут.

Тут варто зупинитися, а може, й заночувати, як колись Іван Франко. Якихось 10 кілометрів перед Яремчем, а будете приємно здивовані невисокими цінами за смачну їжу з фермерських продуктів у ресторанах, великими порціями (банош з гуцульською бриндзею, деруни з білими грибами, вареники з чорницею та багато іншого) та рівнем комфорту у садибах зеленого туризму. І прислухайтеся до поради художника Осипа Васьківа: «Делятин — найкраща місцевість у Карпатах, особливо для митця».

Володимир ГЕНИК.

Одеса — Делятин — Одеса.